ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01.03.2005 Справа N 10/85
(ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 21.04.2005
відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого: Удовиченка О.С.
суддів: Грека Б.М., Ткаченко Н.Г.
розглянувши касаційну скаргу Акціонерного комерційного банку
соціального розвитку "Укрсоцбанк" в особі Рівненської обласної
філії
на рішення господарського суду Рівненської області від
01.04.2004 р.
та постанову Львівського апеляційного господарського суду від
15.07.2004 р.
у справі N 10/85 господарського суду Рівненської області
за позовом Акціонерного комерційного банку соціального
розвитку "Укрсоцбанк" в особі Рівненської обласної філії
до ВАТ "Рівнельон"
про стягнення заборгованості в сумі 512 389,21 грн.
за участю представників:
позивача: Дороти В.О., Кузьменко Ж.М.
відповідача: Валебної Т.А., Рубан Т.П.
В С Т А Н О В И В:
Акціонерний комерційний банк "Укрсоцбанк" в особі Рівненської
обласної філії звернувся до господарського суду Рівненської
області з позовом до Відкритого акціонерного товариства
"Рівнельон" про стягнення з відповідача 512 389,21 грн. суми
заборгованості за відсотками, згідно кредитних договорів укладених
між сторонами у 1996-1998 роках.
Рішенням господарського суду Рівненської області від
01.04.2004 р. у справі N 10/85 (суддя Юрчук М.І.) в позові
відмовлено повністю, з мотивів необґрунтованості та недоведеності
позовних вимог.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
15.07.2004 р. (судді: Давид Л.Л. - головуючий, Бойко С.М.,
Кузь В.Л.) рішення господарського суду Рівненської області від
01.04.2004 р. залишено без змін з тих же підстав.
Не погодившись з зазначеними рішенням та постановою
Акціонерний комерційний банк "Укрсоцбанк" в особі Рівненської
обласної філії звернувся до Вищого господарського суду України з
касаційною скаргою, в якій просить постанову Львівського
апеляційного господарського суду від 15.07.2004 р. та рішення
господарського суду Рівненської області від 01.04.2004 р.
скасувати повністю і прийняти нове рішення, яким позов
задовольнити - стягнути з відповідача 512 389,21 грн. відсотків за
користування кредитами за період з 20.06.02 р. по 16.02.04 р.
В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на те,
що судами першої та апеляційної інстанцій при винесенні
оскаржуваних судових рішень порушені норми матеріального та
процесуального права, зокрема: п. 1 ст. 526, п. 1 ст. 1054
Цивільного кодексу України, п. 6 ст. 12 Закону України "Про
відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом" ( 2343-12 ) (2343-12)
, ч. 2 ст. 35, п. 1 ст. 84 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
.
Колегія суддів, заслухавши пояснення представників сторін,
обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку
обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши
правильність застосування господарськими судами першої та
апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права,
вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних
підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що протягом
1996-1998 років між АКБ "Укрсоцбанк" в особі Рівненської обласної
філії та ВАТ "Рівнельон" укладено 24 кредитні договори.
При вирішенні даного спору слід врахувати, що господарським
судом Рівненської області ухвалою від 19.06.2002 р. (т.1 а.с.57)
порушено провадження у справі N 4/20 про визнання банкрутом ВАТ
"Рівнельон" - відповідача у даній справі. Вимоги АКБ "Укрсоцбанк"
в особі Рівненської обласної філії до ВАТ "Рівнельон" визнані у
справі про банкрутство N 4/20 в розмірі 3 924 422,16 грн., що
підтверджується ухвалою господарського суду від 10.09.2003 р. у
справі N 4/20 (т.1 а.с.7) та постановою Вищого господарського суду
України від 17.12.2003 р. у справі N 4/20 (т.1 а.с.10-11).
До складу цих вимог входять заборгованість по кредитах,
заборгованість по відсотках, збитки від інфляції кредитів, збитки
від інфляції відсотків (вся заборгованість станом на
19.06.2002 р.).
Як вбачається з матеріалів справи, позивач пред'явив вимоги
по сплаті відсотків за користування кредитом, які нараховані на
заборгованість по кредиту, що виникла на підставі 24 кредитних
договорів. Відсотки (які є предметом позову) нараховані за період
з 20.06.2002 р. по 16.02.2004 р.
На момент укладення кредитних договорів між позивачем та
відповідачем, діяло Положення про кредитування ( v0246500-95 ) (v0246500-95)
,
затверджене постановою Правління НБУ N 246 ( va299500-95 ) (va299500-95)
від
28.09.95 р. (із наступними змінами), яке визначало правові основи
надання, використання і повернення кредитів та регулювання
взаємовідносин між суб'єктами, що виникають у процесі
кредитування.
Відповідно до ч. 2 ст. 153 Цивільного кодексу УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
, істотними є ті умови договору, які визнані такими за
законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті
умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто
згоди.
Відповідно до пункту 9 Положення про кредитування
( v0246500-95 ) (v0246500-95)
, банківський кредит надається суб'єктам
кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на
умовах, передбачених кредитним договором. Основними із них є:
забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова
направленість. Принцип повернення, строковості та платності
означає, що кредит має бути поверненим позичальником банку у
визначений у кредитному договорі строк з відповідною сплатою за
його користування.
З вищезазначеного випливає, що в кредитний договір
обов'язково включається умова про строк, на який видається кредит.
Таким чином, ця умова є істотною для кредитних договорів.
Відповідно до частини 3 пункту 15 Положення про кредитування
( v0246500-95 ) (v0246500-95)
, комерційні банки можуть надавати кредити всім
суб'єктам господарської діяльності незалежно від їх галузевої
приналежності, статусу, форм власності у разі наявності в них
реальних можливостей та правових форм забезпечення своєчасного
повернення кредиту та сплати відсотків (комісійних) за
користування кредитом. Отже, відсотки є платою за користування
кредитом, який видається на певний строк.
Відповідно до пункту 26 Положення про кредитування
( v0246500-95 ) (v0246500-95)
, відстрочення погашення кредиту з підвищенням
відсоткової ставки здійснюється банком у виняткових випадках, у
разі виникнення у позичальника тимчасових фінансових ускладнень
через непередбачені обставини за умови прийняття позичальником
відповідних заходів щодо їх усунення. Це відстрочення має бути
оформлене додатковим договором між позичальником та банком, який є
невід'ємною частиною кредитного договору.
Відповідно до пункту 28 Положення про кредитування
( v0246500-95 ) (v0246500-95)
, у разі несвоєчасного погашення боргу за кредитом
та сплати відсотків (комісій), при відсутності домовленості про
відстрочення погашення кредиту, банк має право на застосування
штрафних санкцій у розмірах, передбачених договором.
Отже, в разі прострочення повернення кредиту та процентів за
його користування банк має право на застосування до позичальника
штрафних санкцій.
Як вбачається з матеріалів справи, всі кредити, по яких
позивач нараховує відсотки, які є предметом розгляду даної справи,
прострочені, термін їх повернення після 2002 р. не продовжувався
(в т.ч. в період з 20.06.2002 р. по 16.02.2004 р., за який
пред'явлено позовні вимоги).
Заборгованість по кредитним договорам була предметом розгляду
у справі N 14/491 господарського суду Рівненської області,
рішенням якого від 28.01.2002 р. присуджено звернути стягнення на
заставлене майно ВАТ "Рівнельон" на користь АКБ "Укрсоцбанк" в
особі Рівненської обласної філії в сумі основного боргу
1 621 536,46 грн., що ще раз підтверджує закінчення строку
користування кредитом, встановленим кредитними договорами між
позивачем та відповідачем.
З урахуванням того, що строк, на який видається кредит є
істотною умовою договору кредиту, який може змінюватися лише
додатковим договором між позичальником та банком, а відсотки є
відповідно платою за користування кредитом, то сплата відсотків
нерозривно пов'язана зі строком користування кредитом,
встановленим в договорі.
Відповідно після закінчення встановленого договором строку,
на який видавався кредит, якщо сторони не прийшли до згоди про
продовження строку повернення кредиту, підстави для стягнення
плати за користування кредитом відсутні. В даному випадку
наступають підстави для стягнення штрафних санкцій за прострочення
повернення кредиту.
Відповідно до статті 179 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
,
неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або
договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в
разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в
разі прострочення виконання.
З системного аналізу норм цивільного законодавства вбачається
різниця між відсотками (платою за користування кредитом) та
неустойкою, яка полягає в тому, що відсотки стягуються за
правомірне користування кредитом, в той час як неустойка - за
неправомірне порушення договірних зобов'язань - несвоєчасне
повернення кредиту.
Отже, несвоєчасне виконання позичальником зобов'язання по
поверненню кредиту у визначений кредитним договором строк тягне за
собою не виникнення зобов'язання по сплаті відсотків за
користування кредитом, який позичальнику на новий строк не
надавався, а відповідальність за несвоєчасне виконання
зобов'язань, передбачену договором чи законом.
У зв'язку з вищевикладеним, колегія суддів приходить до
висновку, що підстави для стягнення з відповідача відсотків,
нарахованих на заборгованість по кредитам, без продовження строку
користування такими кредитами, відсутні.
Крім того, відповідно до статті 20 Закону України "Про
заставу" ( 2654-12 ) (2654-12)
, заставодержатель набуває право звернення
стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання
терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не
буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.
Як встановлено судами обох інстанцій, 24.02.1999 р. позивачем
було вчинено виконавчий напис на договори застави, яким було
забезпечено вимоги по кредитних договорах 1996 року, а
13.09.2001 р. позивач звернувся з позовом про стягнення суми
заборгованості по інших кредитних договорах шляхом звернення
стягнення на заставне майно, в результаті розгляду якого
господарським судом Рівненської області 20.01.2002 р. прийнято
рішення по справі N 14/491 про стягнення сум наданих у
1996-1998 роках кредитів та відсотків за користування ними шляхом
звернення стягнення на заставне майно відповідача.
Судами обох інстанцій правомірно зроблено висновок, що з
моменту набуття права звернення стягнення на заставне майно
погашення заборгованості за кредитними договорами повністю
контролювалось позивачем.
Доводи скаржника в доповненні до касаційної скарги щодо суми
основного боргу в розмірі 1 895 844,14 грн., спростовуються
рішенням господарського суду Рівненської області від 28.01.2002 р.
по справі N 14/491, із змісту якого, в т.ч. з резолютивної
частини, вбачається, що судом визнана та задоволена сума основного
боргу розміром 1 621 536,46 грн.
Згідно ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
факти, встановлені
рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує
господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться
знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі
сторони.
Суди обох інстанцій дійшли правильного висновку, що сума
кредиту у розмірі 1 895 844,14 грн., на яку позивачем
нараховувались відсотки, не відповідає дійсному розміру боргу
встановленому судом і відповідно нарахування процентів на вказану
позивачем суму є безпідставним.
Як вбачається з матеріалів справи в обґрунтування позовних
вимог АКБ "Укрсоцбанк" посилається на акт звірки взаємних
розрахунків від 09.09.03 р., підписаного боржником та кредитором,
в якому плата за користування кредитами 1996 року визначена у
розмірі 41% річних, кредитами 1997 та 1998 років - 1% річних.
Суди першої та апеляційної інстанції дійшли вірного висновку,
що акт звірки взаємних розрахунків від 09.09.03 р. не може бути
належним та допустимим доказом по даній справі, оскільки не є
первинним документом, який може бути покладено в основу судового
рішення та з боку відповідача він підписаний неуповноваженою
особою, що вбачаться зі статуту ВАТ "Рівнельон".
Згідно зі ст. 33 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, кожна сторона
повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на
підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ст. 34 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, господарський
суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути
підтверджені певними засобами доказування, не можуть
підтверджуватись іншими засобами доказування.
Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанції
ч. 2 ст. 35 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
з посиланням на ухвалу
господарського суду Рівненської області по справі 4/20 від
10.09.2003 р. є помилковими, оскільки питання стосовно повноважень
особи, яка підписала акт звірки від 09.09.03 р. не було предметом
розгляду справи N 4/20 і відповідно не може мати преюдиціальне
значення для вирішення даного спору.
За таких обставин, судова колегія Вищого господарського суду
України вважає, що суди обох інстанцій правомірно відхилили вимоги
позивача, як необґрунтовані та недоведені, відповідно підстави для
задоволення касаційної скарги АКБ "Укрсоцбанк" в особі Рівненської
обласної філії відсутні.
Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий
господарський суд України, П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу Акціонерного комерційного банку "Укрсоцбанк"
в особі Рівненської обласної філії залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Рівненської області від
01.04.2004 р. та постанову Львівського апеляційного господарського
суду від 15.07.2004 р. у справі N 10/85 залишити без змін.