ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30.09.2004 Справа N 13/322
(ухвалою Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 25.04.2005
відмовлено у порушенні провадження з перегляду)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого Дерепи В.І.
суддів: Стратієнко Л.В., Чабана В.В.
з участю представників:
позивача: Ухарєва Г.І.
відповідача: Марченко К.Л.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
виробничо-споживчого кооперативу "Комплекс"
на постанову Київського апеляційного господарського суду від
01 липня 2004 р.
у справі N 13/322
за позовом виробничо-споживчого кооперативу "Комплекс"
до відкритого акціонерного товариства "Дарниця"
про стягнення 411 764,66 грн.
В С Т А Н О В И В:
У березні 2003 р. позивач звернувся в господарський суд з
позовом до ВАТ "Дарниця" про стягнення 411 764,66 грн.
заборгованості за надані роботи і послуги, з них - 351 454,17 грн.
основного боргу, 27 731,17 грн. пені, 18 169,7 грн. 3% річних та
14 409,62 грн. інфляційних втрат.
В подальшому позивач уточнив позовні вимоги та просив
стягнути 36 254,8 грн. 3% річних та 28 347,42 грн. пені
(а.с.66, 119, т.1).
Рішенням господарського суду м. Києва від 12.09.2003 р.
(суддя Євдокимов О.В.) позов задоволено частково. Стягнуто з ВАТ
"Дарниця" на користь виробничо-споживчого кооперативу "Комплекс"
354 454,17 грн. основного боргу, 28 347,17 грн. пені,
18 169,42 грн. 3% річних та судові витрати. В іншій частині позову
відмовлено.
Ухвалою цього ж суду від 22.09.2003 р. виправлено допущені в
рішенні описки та викладено в новій редакції резолютивну частину
рішення, згідно якої стягнуто ВАТ "Дарниця" на користь
виробничо-споживчого кооперативу "Комплекс" 354 454,17 грн.
основного боргу, 14 409,62 грн. збитків внаслідок інфляції,
28 347,42 грн. пені, 36 254,8 грн. 3% річних та судові витрати.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
01.07.2004 р. (головуючий Зеленін В.О., судді Кошіль В.В.,
Рєпіна Л.О.) рішення господарського суду м. Києва від
12.09.2003 р. скасовано. Визнано недійсною додаткову угоду N 1 від
04.01.2000 р. Прийнято нове рішення, яким позивачу відмовлено в
задоволенні позову.
В касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом
апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильне
застосування норм матеріального права, просить постанову
Київського апеляційного господарського суду від 01.07.2004 р.
скасувати, залишивши в силі рішення господарського суду м. Києва
від 12.09.2003 р.
Заслухавши представників сторін, обговоривши доводи
касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, суд вважає, що
касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Як вбачається з матеріалів справи і встановлено судом,
01.09.1998 р. між сторонами було укладено договір на виконання
робіт і послуг, поставку матеріалів і виробів, на проведення
торгових операцій строком до 30.12.1999 р., за умовами якого
позивач (підрядчик) зобов'язувався виконувати роботи і послуги,
поставку матеріалів і виробів, здійснювати торгово-закупівельні
операції для потреб відповідача (замовника), а той - оплачувати
рахунки підрядчика за виконані роботи і послуги до 10 числа
місяця, наступного за тим, в якому було здійснено виконання
(а.с.6, т.1).
04.01.2000 р. сторони уклали додаткову угоду N 1, якою
продовжили дію вказаного договору до 31.12.2004 р. (а.с.7, т.1).
При цьому умовою її укладення було погашення заборгованості
відповідача згідно акту N 5 (а.с.12, т.1) та графіку погашення
(а.с.8, т.1).
За виконані роботи у відповідача станом на 05.03.2003 р.
виникла заборгованість в сумі 351 454,17 грн., а тому на підставі
ст.ст. 4, 151, 161, 162, 216, 179, 214 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
місцевий господарський суд стягнув з відповідача вказану суму
заборгованості, 28 347,42 грн. пені, 3% річних за шість місяців у
сумі 18 169,7 грн.
Скасовуючи вказане рішення, суд апеляційної інстанції виходив
з того, що позивачем щодо вимог про стягнення заборгованості, яка
утворилася під час дії договору від 01.09.1998 р. N 6 пропущено
строк позовної давності, оскільки додаткова угода від
04.01.2000 р., якою сторони продовжили вказаний договір, була
укладена після його закінчення, в ній не узгоджено обсяг робіт, то
на підставі ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
вона є недійсною, а тому не
може бути підставою для виникнення зобов'язань у відповідача.
Визнаючи вказану додаткову угоду недійсною, апеляційний
господарський суд керувався п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
.
Також суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що
частина позовних вимог за період з січня по грудень 2000 р. є
позадоговірними зобов'язаннями, але ці зобов'язання позивача не
підтверджуються наявними у справі матеріалами, оскільки акти
розгляду і прийняття до оплати суми заборгованості за послуги з
автоперевезення вантажів, підписані представниками сторін, не
грунтуються на вимогах чинного законодавства України.
Проте, погодитись з такими висновками неможливо, виходячи з
наступного.
Визнання господарським апеляційним судом з власної ініціативи
додаткової угоди N 1 від 04.01.2000 р. суперечить принципу
диспозитивності сторін судового процесу, а норма п. 1 ч. 1 ст. 83
ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
на підставі ст. 8 Конституції України
( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
не повинна застосовуватись.
Крім того, в порушення вимог п.5 постанови Пленуму Верховного
Суду від 28.04.1978 р. N 3 ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
"Про судову практику у
справах про визнання угод недійсними", визнаючи вказану угоду на
підставі ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
недійсною, апеляційний
господарський суд у постанові не послався на нормативний акт,
якому вона суперечить, не застосував відповідно до ч. 2 ст. 48 ЦК
УРСР реституційні наслідки.
Відповідно до ст.ст. 71, 76 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
загальний
строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено,
встановлюється в три роки і перебіг його починається з дня, коли
особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого
права.
Враховуючи, що при укладенні додаткової угоди N 1 від
04.01.2000 р., сторонами, як додаток до неї було оформлено графік
погашення відповідачем заборгованості відповідача станом на
01.01.2000 р., суду слід було більш ретельніше обговорити питання
початку перебігу строку позовної давності.
В порушення вимог ст. 105 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
в
резолютивній частині постанови не зазначено між ким була укладена
додаткова угода N 1 від 04.01.2000 р.
За таких обставин постанову суду апеляційної інстанції не
можна визнати законною і обгрунтованою, а тому вона підлягає
скасуванню.
Разом з тим не можна залишити в силі рішення суду першої
інстанції, оскільки згідно ст. 89 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
суддя за
власною ініціативою виправляє допущені в рішенні, ухвалі описки,
не зачіпаючи при цьому суті рішення.
В порушення зазначених вимог, місцевий господарський суд при
постановленні ухвали від 22.09.2003 р. змінив суть рішення від
12.09.2003 р., оскільки в рішенні він помилково зазначив що 3%
річних за своєю правовою природою є неустойкою і стягнув їх
відповідно до вимог ст. 72 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
за 6 місяців.
Збільшивши в ухвалі вказану суму до 36254,8 грн. суд не зазначив
за який період стягнута ця сума, а позивачем вона нарахована за
період з 01.01.2000 р. по 15.05.2003 р. (а.с.66, т.1), тобто понад
три роки.
Також в рішенні судом було зазначено, що сума 351 454,17 грн.
включає в себе основний борг з урахуванням індексу інфляції
(а.с.121, т.1), а в ухвалі стягнуто 14 409,62 грн. понад зазначену
суму.
Отже, при ухваленні судових рішень у даній справі судами
допущено неправильне застосування норм матеріального права та
порушення норм процесуального права, а тому вони підлягають
скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої
інстанції.
Під час нового розгляду справи суду слід врахувати наведене,
більш ретельно з'ясувати обставини справи та дійсні права і
обов'язки сторін, і в залежності від встановленого правильно
застосувати норми матеріального права, що регулюють спірні
правовідносини та ухвалити законне і обгрунтоване рішення.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7,
111-9 - 111-12 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд
України, П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу виробничо-споживчого кооперативу "Комплекс"
задовольнити частково.
Рішення господарського суду м. Києва від 12 вересня 2003 р.
та постанову Київського апеляційного господарського суду від
01 липня 2004 р. у справі за N 13/322 скасувати, а справу передати
на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду.