ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.08.2003 Справа N 17-4-28-33-18/01-7705
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: Полякова
Б.М. - головуючого Бакуліної С.В. Бенедисюка І.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги
1. Акціонерного агропромислового банку "Україна", м. Київ
2. Національного банку України в особі Управління Національного
банку України в Одеській області
3. Ліквідаційної комісії АК АПБ "Україна"
на постанову Одеського апеляційного господарського суду від
24.06.2003 р.
у справі № 17-4-28-33-18/01-7705 господарського суду Одеської
області
за позовом Одеської обласної Ради
до 1. Акціонерного агропромислового банку "Україна", м. Київ
2. Акціонерного агропромислового банку "Україна" в особі дирекції
по Одеській області
про визнання права власності
Судове засідання проведено за участю представників сторін :
позивача: А.А.А.,
відповідачів: 1. Б.Б.Б., В.В.В., 2. Д.Д.Д.
Генеральної прокуратури: Демчука Р.В.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд
України
встановив:
Одеська обласна рада звернулася до суду з позовом про визнання за
нею права власності на майно (будівлі районних територіальних
відділень) передане їй відповідачем - АК АПБ "Україна" в особі
дирекції по Одеській області за актом прийому-передачі від
10.09.2001 року (далі Акт).
Рішенням господарського суду Одеської області від 18 вересня 2001
року (суддя В. Продаєвич) за позивачем визнано право власності на
будівлі районних територіальних відділень, відповідно до переліку,
зазначеному у Акті.
Постановою Вищого господарського суду України від 26 березня 2002
року рішення суду першої інстанції скасовано. Справу передано на
новий розгляд до місцевого господарського суду з тих мотивів, що
справа має бути розглянута судом шляхом застосування у сукупності
з іншими нормами права, законодавства про банкрутство, оскільки на
момент передачі майна проти відповідача порушено справу про
банкрутство і Акт підписано ліквідатором.
Рішенням господарського суду Одеської області від 18 квітня 2003
року (суддя Гуляк Г.І.) позов задоволено. За Одеською обласною
радою визнано право власності на будівлі районних територіальних
відділень, що були передані позивачу відповідно до Акту. Крім
того, рішенням місцевого суду зобов'язано районні бюро технічної
інвентаризації провести державну реєстрацію права власності на
передане позивачу нерухоме майно. У зустрічному позові
Національному банкові України відмовлено.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 24
червня 2003 року (судді Мацюра П.Ф., -головуючий, Андреєва Е.І.,
Ліпчанська Л.В.) рішення господарського суду Одеської області
залишене без змін.
Не погоджуючись з рішенням місцевого суду та постановою
апеляційного суду, ліквідаційна комісія АК АПБ "Україна" у
Одеській області, Акціонерний агропромисловий банк "Україна", м.
Київ та Національний банк України в особі управління Національного
банку України в Одеській області звернулися до Вищого
господарського суду України з касаційними скаргами у яких
зазначають, що рішення місцевого суду та постанова апеляційного
суду прийняті з порушенням норм процесуального та неправильним
застосуванням норм матеріального права. Зокрема, судовими
інстанціями неправильно застосовано норми глави 16 Закону України
"Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ) (2121-14)
, ЦК України
( 1540-06 ) (1540-06)
, стосовно визнання Акту угодою сторін та визнання
правомірним відчуженням майна відповідача за Актом.
Крім того, місцевим судом не прийнято рішення по заяві
Національного банку України про залучення його до справи у якості
третьої особи на стороні відповідача, але прийнято рішення про
відмову у зустрічному позові Національному банку України, оскільки
він поданий особою, що не є учасником у справі. Також, місцевим
судом не прийнято рішення по зустрічному позову АК АПБ "Україна"
про визнання недійсним Акту та повернення майна з чужого
незаконного володіння. З огляду на порушення норм процесуального
та неправильне застосування норм матеріального права, заявники
скарг просять рішення місцевого суду та постанову апеляційного
суду скасувати та прийняти нове рішення яким у первісному позові
відмовити а зустрічний позов АК АПБ "Україна" задовольнити.
У відзиві на касаційні скарги позивач зазначає, що рішення суду
першої та апеляційної інстанції відповідають нормам матеріального
та процесуального права, а тому підлягають залишенню без змін.
Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями обставин
справи та правильність застосування ними норм матеріального і
процесуального права, заслухавши представників сторін, колегія
суддів дійшла висновку про необхідність скасування прийнятих у
справі рішення та постанови і направлення справи на новий розгляд
до суду першої інстанції з огляду на таке.
Як вірно встановлено судами першої та апеляційної інстанції,
відчуження майна відповідача відбулося на підставі Акту,
підписаного представниками позивача та відповідача. Проте,
вказаний Акт місцевим судом було помилково визнано угодою сторін
відповідно до статті 4 ЦК України ( 1540-06 ) (1540-06)
, оскільки відповідно
до цієї статті, підставою виникнення прав та обов'язків можуть
бути або угоди, що передбачені законом, або угоди, хоч і не
передбачені законом, але такі, які йому не суперечать. Тому,
визнавши, що Акт є своєрідною угодою сторін, місцевим судом не
було визначено, якою саме угодою є даний Акт, - купівлі-продажу,
міни, дарування і т.п. Якщо ж суд дійшов висновку, що ця угода не
передбачена законодавством, то їй слід було надати належну оцінки
з точки зору її відповідності законодавству. Зокрема,
законодавству, що регулює відносини ліквідації банків, що було
прямо зазначено у Постанові Вищого господарського суду України від
26 березня 2002 року.
Однак, судом першої інстанції було невірно застосовано норми
Закону України "Про банки та банківську діяльність" ( 2121-14 ) (2121-14)
(далі Закон) та не дано належної оцінки Акту з точки зору цього
Закону. Так, правильно пославшись на п.6 статті 92 Закону
( 2121-14 ) (2121-14)
відповідно до якої укладення угод, пов'язаних з
відчуженням майна банку чи передачею його майна третім особам,
допускається в порядку, передбаченому цим Законом, судом було
зроблено невірний висновок про можливість самостійного відчуження
майна ліквідатором на підставі Акту, оскільки відповідно до п.14
статті 92 Закону ( 2121-14 ) (2121-14)
ліквідатор реалізує майно банку
тільки для задоволення вимог, включених до реєстру вимог
кредиторів. Тобто, реалізація майна можлива тільки для задоволення
вимог включених до реєстру вимог кредиторів. Доказів того, що
позивач включений до реєстру вимог кредиторів та на яку суму,
місцевим судом не встановлено. Крім того, навіть у випадку
наявності позивача у реєстрі кредиторів, відчуження майна має
відбуватися відповідно до статей 94, 95 Закону ( 2121-14 ) (2121-14)
. Таким
чином, місцевим судом невірно були застосовані зазначені норми
Закону.
Крім того, місцевим судом не дано належної оцінки тому, чи були
наявні у регіонального ліквідатора Ржепішевського К.І.
повноваження саме на відчуження майна банку відповідно до
довіреності № 050/2775 від 24 липня 2001 року, згідно якої він
представляв інтереси ліквідатора банку. Що ж стосується посилання
суду на статтю 128 ЦК України ( 1540-06 ) (1540-06)
як на підставу
виникнення права власності, то воно є невірним, оскільки вказана
стаття тільки визначає момент виникнення права власності при
правомірному переході майна за законом чи договором. Не дано
місцевим судом належної оцінки і тому факту, що у Акті зазначено
про передачу спірних приміщень не у власність а з балансу на
баланс. Разом з тим, баланс підприємства (організації) є формою
бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та
обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не
визначає підстав знаходження майна у власності (володінні)
підприємства.
При розгляді спору судом першої інстанції також було порушено
норми процесуального права. Так, відповідно до п.4 статті 84 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
у резолютивній частині рішення місцевого суду
має міститися висновок про задоволення позову або про відмову в
позові повністю чи частково по кожній з заявлених вимог. Під час
повторного розгляду спору судом першої інстанції, Банком було
подано зустрічний позов про визнання Акту недійсним та повернення
майна - територіальних відділень банку з чужого незаконного
володіння. В порушення зазначеної статті закону, місцевим судом у
резолютивній частині рішення не було зазначено про розгляд
зустрічного позову Банку, хоча наявні у справі ухвали суду
свідчать про фактичне прийняття цього зустрічного позову.
Крім того, при розгляді справи судом першої інстанції,
Національним банком України було заявлено клопотання про вступ у
справу у якості третьої особи, оскільки будівлі територіальних
відділень, на момент їх відчуження, перебували у заставі
Національного банку України. Не дивлячись на те, що спір стосовно
цього майна зачіпає права Національного банку України, суд, у
порушення частини третьої статті 27 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
ухвалу
з цього приводу не виніс, чим порушив права заявника.
Також, місцевим судом було порушено і процесуальне законодавство
при розгляді зустрічного позову Національного банку України. Так,
відповідно до статті 60 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, відповідач у
справі має право до прийняття рішення зі справи подати зустрічний
позов для спільного розгляду з первісним позовом, якщо він взаємно
пов'язаний. Подання зустрічного позову провадиться за загальними
правилами подання позовів. Таким чином, встановивши, що зустрічний
позов подано не стороною у справі, суд повинен був відмовити у
його прийнятті, про що винести відповідну ухвалу з посиланням на
статті 60, 62 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
. Проте, у порушення
зазначеної норми, місцевим судом фактично було прийнято позов, про
що зазначено у описовій частині рішення та відмовлено у його
задоволенні по суті з тих мотивів, що Національний банк України не
є стороною у справі.
Під час розгляду спору, судом першої інстанції було порушено і
статтю 83 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
в частині виходу за межі
позовних вимог. Так, ні у позовні заяві, ні у заяві про уточнення
позовних вимог, Одеською обласною рабою не ставилася вимога про
зобов'язання районних бюро технічної інвентаризації провести
державну реєстрацію права власності на нерухоме майно - будівлі
районних територіальних відділень. Відповідно до пункту другого
статті 83 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
господарський суд, приймаючи
рішення, має право виходити за межі позовних вимог, якщо це
необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або
третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є
клопотання заінтересованої сторони. Оскільки таке клопотання у
матеріалах справи відсутнє, у місцевого суду не було повноважень
для виходу за межі позовних вимог. Більш того, фактично, місцевим
судом було прийнято рішення про обов'язки осіб (районних бюро
технічної інвентаризації) яких не було залучено до участі у
справі, що відповідно до п.3 частини другої статті 111-10 ГПК
України ( 1798-12 ) (1798-12)
є безумовною підставою для скасування рішення
суду.
Апеляційна інстанція при розгляді справи у апеляційному порядку
зазначених порушень норм матеріального та процесуального права не
усунула, а і сама допустила порушення норм матеріального та
процесуального права.
Так, у описовій частині постанови апеляційним судом було
встановлено, що під час повторного розгляду справи АК АПБ
"Україна" звернувся з зустрічною позовною заявою до Одеської
обласної ради про витребування майна з чужого незаконного
володіння. У мотивувальній частині апеляційним судом було
зазначено, що зустрічні позовні вимоги відповідача про
витребування майна з чужого незаконного володіння та
правовстановлюючі документи, визнання акту прийому-передачі майна
від 10.09.2001р. недійсним задоволенню не підлягають за
недоведеністю. Проте, резолютивна частина рішення місцевого суду
залишена без змін, чим фактично рішення про відмову у задоволенні
зустрічного позову відповідача залишилося не прийнятим.
Крім того, оскільки на момент передачі майна договори застави
територіальних відділень були чинними, місцевим судом безпідставно
не було дано оцінки факту правомірності передачі майна з
урахуванням Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ) (2654-12)
, а
апеляційним судом невірно зазначено про те, що посилання сторін на
ці докази не приймаються через закінчення строку дії цих
договорів, так як приймаючи рішення у справі суду належить
оцінювати правомірність дій сторін з урахуванням усіх обставин, що
мали місце на час вчинення оспорюваних дій, у тому числі угод про
заставу приміщень територіальних відділень.
Допущені порушення норм процесуального права та неправильне
застосування норм матеріального права є підставами для скасування
рішення та постанови. Одночасно, порушення норм процесуального
права, допущені судами першої та апеляційної інстанції не можуть
бути усунуті судом касаційної інстанції.
Так, відповідно до ст. 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на
підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє
застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
Враховуючи наведене, прийняті судові рішення підлягають
скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до суду першої
інстанції, якому при новому розгляді справи, з урахуванням
наведеного вище, слід дати всебічну оцінку Акту з точки зору його
відповідності чинному законодавству, а саме Цивільному кодексу
України, Законам України "Про банки і банківську діяльність"
( 2121-14 ) (2121-14)
, "Про заставу" ( 2654-12 ) (2654-12)
, повноваженням сторін при
його укладенні, змісту самого Акту з точки наявності в ньому ознак
правовстановлюючого документу. Крім того, при новому розгляді
справи місцевому суду також слід усунути зазначені вище порушення
норм процесуального права.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 -
111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В :
1. Касаційні скарги Акціонерного агропромислового банку "Україна",
м. Київ, Національного банку України в особі Управління
Національного банку України в Одеській області, ліквідаційної
комісії АК АПБ "Україна" задовольнити частково.
2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від
24.06.2003 р. та рішення господарського суду Одеської області від
18.04.2003 р. У справі № 17-4-28-33-18/01-7705 скасувати.
3. Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Одеської області
Головуючий Поляков Б.М.
Судді Бакуліна С.В.
Бенедисюк І.М.