17/8 Про визнання недійсними рішень ДПІ у м. Дніпропетровську від 02.07.2001 р. № 160-3364352406/8719 та від 12.07.2001 р. № 180-336-14352406/9351 - Текст документа

- № 160-336-14352406/8719 від 02.07.2001р. про донарахування податку на прибуток у сумі 22242,65грн. та застосування фінансової санкції у розмірі 5411,61грн.; про донарахування податку на додану вартість у сумі 1843,70грн. та застосування фінансових санкцій у розмірі 419,76грн.; про донарахування прибуткового податку з громадян у сумі 23742,98грн. та застосування фінансової санкції у розмірі 47485,96грн.;

- № 180-336-14352406/9351 від 12.07.2001р. про донарахування прибуткового податку з громадян у сумі 226359,29грн. та застосування фінансових санкцій у розмірі 452718,58грн.

Підставою для прийняття оспорюваних рішень став акт від 22.06.2001р. № 005730 про результати документальної перевірки дотримання вимог податкового та валютного законодавства Акціонерним банком "Кредит-Дніпро" за період з 01.01.1999р. по 01.10.2000р.

Під час перевірки було встановлено, що при здійсненні банком депозитних операцій з використанням ощадних сертифікатів на пред'явника, прибутковий податок зі сплачених громадянам процентів за депозитами, які на думку ДПІ, включаються до сукупного оподатковуваного прибутку громадян, у джерела виплати не утримувався, чим були порушені вимоги підпункту "а" пункту 2 статті 19 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" (13-92) .

Крім того, в акті перевірки зазначено про порушення банком вимог пункту 5.1 статті 5 та підпункту 8.1.4. пункту 8.1 статті 8 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) відносно сплати податку на прибуток та при сплаті податку на додану вартість підпункту 7.7.1 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) .

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 26.02.-06.03.2002р. (суддя Сизько І.А.) позовні вимоги задоволені повністю, а саме рішення ДПІ у м. Дніпропетровську від 02.07.2001 р. № 160-3364352406/8719 та від 12.07.2001р. № 180-336-14352406/9351 про донарахування та застосування сум фінансових санкцій за порушення податкового законодавства визнані недійсними.

Задовольняючи позовні вимоги, суд дійшов висновку, що оспорювані рішення ДПІ є необґрунтованими, оскільки прийняті з порушенням приписів Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" (13-92) , Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) , Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) .

За апеляційною скаргою ДПІ у м. Дніпропетровську Дніпропетровський апеляційний господарський суд переглянув рішення господарського суду Дніпропетровської області від 26.02.-26.03.2002р. в апеляційному порядку і постановою від 20.06.2002р. залишив його без змін з тих же підстав.

Постановою Вищого господарського суду України від 31.10.2002р. вказані судові рішення були скасовані з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.

При новому розгляді справи господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 25.02.2003р. (суддя Стрелець Т.Г.) у задоволенні позовних вимог відмовив.

Ухвалюючи зазначене рішення, суд на підставі доказів, що є в матеріалах справи, визнав правомірними висновки ДПІ у м. Дніпропетровську відносно обов'язку банку по утриманню і перерахуванню до бюджету сум прибуткового податку з доходів громадян, які підлягають оподаткуванню у джерела виплати; щодо порушення позивачем Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) , а саме безпідставності включення ним до валових витрат суми комунальних послуг та заробітної плати технічному персоналу по нежитловому приміщенню по проспекту К-ва, 77д, оскільки вказані витрати не пов'язані з веденням позивачем господарської діяльності, а також висновків щодо порушення підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) стосовно необґрунтованого заниження податкового зобов'язання з податку на додану вартість по операціям з доміціляції векселів.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21.05.2003р. вказане судове рішення було скасовано, а рішення ДПІ у м. Дніпропетровську від 02.07.2001 р. № 160-3364352406/8719 та від 12.07.2001р. № 180-336-14352406/9351 про донарахування та застосування сум фінансових санкцій за порушення податкового законодавства визнані недійсними.

Як вбачається зі змісту постанови, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції стосовно того, що банківська установа повинна була нараховувати та утримувати прибутковий податок з процентів по ощадних сертифікатах на пред'явника.

Водночас, вказане судове рішення в цій частині було скасоване з підстав неповноти проведеної відповідачем перевірки позивача, виходячи із норм пункту 1.2 статті 1, підпункту "б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4, підпункту 17.1.3 та підпункту 17.1.9 пункту 17.1 статті 17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами" (2181-14) , оскільки, як зазначено у постанові суду апеляційної інстанції, в акті перевірки відповідачем не визначені податкові періоди, відсутні відомості про виплату позивачем процентів по ощадних сертифікатах на пред'явника, відсутній строк на протязі якого банківська установа повинна була перерахувати до бюджету відповідну суму коштів.

Висновок суду щодо відсутності з боку позивача приписів Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) про віднесення до валових витрат, витрат по оплаті комунальних послуг з використання приміщення розташованого за адресою К-ва, 77д та заробітної плати технічного персоналу мотивовано тим, що відповідно до пункту 1.32 статті 1 цього Закону (334/94-ВР) , термін "господарська діяльність" використовується у значенні будь - якої діяльності особи, яка направлена на отримання доходів в грошовій, матеріальній чи нематеріальній формах, у випадку, якщо безпосередня участь такої особи в організації вказаної діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Пунктом 5.1 статті 5 вказаного Закону (334/94-ВР) передбачено, що валові витрати виробництва - це суми будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній чи нематеріальній формах, які здійснюються як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Дослідивши наявні матеріали справи, а саме: наказ по банку № 35 від 04.06.1998р. про розміщення господарських служб банку, звіт про проведену роботу відповідно до цього наказу, інвентарні картки обліку основних засобів та нематеріальних активів, договір купівлі - продажу від 20.04.2001р., суд дійшов висновку про використання зазначеного приміщення для власної господарської діяльності, визнав при цьому факт завищення банком розміру валових витрат непідтвердженим.

Крім того, на підставі приписів підпункту 3.2.5 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) , статті 2 Закону України "Про банк і банківську діяльність" (872-12) , Закону України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" (2346-14) , Положення про операції банків з векселями (v0653500-99) , суд апеляційної інстанції дійшов також висновку, що операції по доміціляції векселів здійснювалися банком відповідно до договорів, укладених з клієнтами, а також те, що кінцевим результатом проведення таких операцій є рух грошей на банківських рахунках згідно з розпорядженням цих клієнтів, останні відносяться до розрахунків, а тому не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість.

ДПІ у м. Дніпропетровську подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 20.06.2002р., в якій просить рішення та постанову у даній справі скасувати, в позові відмовити, мотивуючи касаційну скаргу доводами про неправильне застосування судом норм матеріального права.

При цьому ДПІ у м. Дніпропетровську обґрунтовує касаційну скаргу тим, що суди першої та апеляційної інстанції при винесенні рішення та постанови неправильно застосували норми податкового законодавства, а саме:

Закон України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами" (2181-14) ;

- Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) ;

- Закон України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) ; ДПІ у м. Дніпропетровську у касаційній скарзі посилається на те, що відповідно до норм підпункту "а" пункту 2 статті 19 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" (13-92) , підприємства, установи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані своєчасно і в повному обсязі нараховувати, утримувати та перераховувати до бюджету суми податку з доходів громадян, що підлягають оподаткуванню у джерела виплати.

Тобто, податкове зобов'язання по сплаті прибуткового податку виникає у громадянина, але на банківську установу, як на джерело виплати процентів по ощадних сертифікатів на пред'явника, покладено обов'язок по утриманню та перерахуванню прибуткового податку до бюджету.

Заявник звертає увагу суду на те, що в акті перевірки зазначена інформація про рух коштів по особовим рахункам 3328-0 (гривні) та 3328-8 (долари США) згрупована в додатках по акту перевірки №№ 40-43 у розрізі дати оформлення сертифіката, його суми, відсоткової ставки, дати виплати та суми виплачених відсотків. Вищезазначені додатки №№ 40-43 є невід'ємною частиною акта і в них, в вигляді таблиці, є вся необхідна інформація.

Крім того, в акті перевірки на сторінках 40-44 чітко викладено зміст порушення з обґрунтуванням порушених норм податкового законодавства. Щодо строків та порядку перерахування прибуткового податку, то це визначено статтею 10 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" (13-92) .

Заявник вважає, що позивач безпідставно включив до валових витрат суми комунальних послуг та заробітної плати технічному персоналу по нежитловому приміщенню по проспекту К-ва, 77д, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження того, що вказані витрати пов'язані з веденням його господарської діяльності.

Щодо встановлених порушень з податку на додану вартість, то в даному випадку, на думку заявника, в постанові від 21.05.2003р. судом апеляційної інстанції було неправильно застосовано норми підпункту 3.2.5 пункту 3.2 статті 3 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) , яким передбачено, що не є об'єктом оподаткування операції з надання послуг з інкасації, розрахункове - касового обслуговування, залучення, розміщення та повернення грошових коштів за договорами позики, депозиту, вкладу або доручення; надання, управління і переуступки фінансових кредитів, кредитних гарантій і банківських поручительств особою, що надала такі кредити, гарантії або поручительства.

Заявник вважає, що відповідно до пункту "б" підпункту 5 пункту 1 розділу 2 Положення про операції банків з векселями (v0653500-99) , операції по оплаті векселів, у яких банк виступає особливим платником (доміциліантом), належать до комісійних до довірчих операцій, тому операції по доміціляції векселів не відносяться до розрахункових, а є комісійними і не відносяться до операцій, що не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість згідно з підпунктом 3.2.5 пункту 3.2 статті 3 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) .

Заявник також звертає увагу суду, що перелік операцій з розрахунково - касового обслуговування, що здійснюється установами банків в Україні і вартість яких, відповідно до вказаного Закону не включається до об'єкту оподаткування податком на додану вартість, наведено у спільному листі ДПА України від 09.06.1998р. та Правління НБУ від 08.06.1998р. і не містить операції з доміціляції векселів.

Позивач надіслав відзив на касаційну скаргу, у якому просить постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду у даній справі залишити без змін з підстав, якими вона мотивована.

Заслухавши доповідь судді Дроботової Т.Б., пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові у даній справі, проаналізувавши на підставі встановлених в ній фактичних обставин правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, при розгляді спору судами першої та апеляційної інстанції визнано таким, що відповідає вимогам чинного податкового законодавства, висновок СДПІ по роботі з великими платниками податків у м. Дніпропетровську про зобов'язання ЗАТ КБ "Кредит - Дніпро" нараховувати та утримувати прибутковий податок з громадян щодо процентів по ощадних сертифікатах на пред'явника, у зв'язку з чим є правомірним застосування оспорюваним рішенням податкової служби штрафу на підставі підпункту 17.1.9 статті 17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами" (2181-14) .

Визнаючи вказане рішення СДПІ по роботі з великими платниками податків у м. Дніпропетровську недійсним, апеляційна інстанція виходила з підстав неповноти проведеної податківцями перевірки, враховуючи вимоги підпункту 17.1.3 згаданого закону (2181-14) .

Відповідно до цієї норми у разі, коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов'язання платника податків за підставами, викладеними у підпункті "б" підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 цього Закону (2181-14) , такий платник податків зобов'язаний сплатити штраф у розмірі десяти відсотків від суми недоплати (заниження суми податкового зобов'язання) за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше п'ятдесяти відсотків такої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.

При цьому відповідно до пункту 1.2 статті 1 Закону (2181-14) податкове зобов'язання - зобов'язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та у строки, визначені цим Законом або іншими законами України;

Беручи до уваги наведені приписи, суд зазначив, що актом перевірки, який став підставою прийняття оспорюваного рішення ДПІ, відповідні податкові періоди та строк перерахування до бюджету утримуваних сум не визначені.

Проте, касаційна інстанція зазначає, що відповідно до підпункту 17.1.9 статті 17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами" (2181-14) , на підставі якого прийняте податкове повідомлення - рішення, у разі, коли платник податків здійснює продаж (відчуження) товарів (продукції) або здійснює грошові виплати без попереднього нарахування та сплати податку, збору (обов'язкового платежу), якщо відповідно до законодавства таке нарахування та сплата є обов'язковою передумовою такого продажу (відчуження) або виплати, такий платник податків сплачує штраф у подвійному розмірі від суми зобов'язання з такого податку, збору (обов'язкового платежу).

Згідно з частиною 2 статті 19 Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" (13-92) підприємства, установи, організації та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані своєчасно i в повному обсязі нараховувати, утримувати та перераховувати до бюджету суми податку з доходів громадян, що підлягають оподаткуванню у джерела виплати.

Зі змісту наведених норм випливає, що податкове зобов'язання по сплаті прибуткового податку виникає у громадянина, а на банківську установу як джерело виплати процентів по ощадних сертифікатах на пред'явника, покладено обов'язок по утриманню та перерахуванню прибуткового податку до бюджету.

Тому касаційною інстанцією визнається помилковим застосування Дніпропетровським апеляційним господарським судом до спірних правовідносин підпункту 17.1.3 статті 17 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами" (2181-14) , а висновок господарського суду першої інстанції щодо обґрунтованості застосування штрафних санкцій згідно підпункту 17.1.9 статті 17 цього Закону (2181-14) визнається правомірним.

Стосовно викладених в постанові Дніпропетровського апеляційного господарського суду доводів про неправомірність донарахування позивачу податку на прибуток підприємств в частині віднесення до валових витрат витрат по оплаті комунальних послуг з використання цього приміщення та заробітної плати персоналу, касаційна інстанція зазначає.

Відповідно до вимог статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) касаційна інстанція виходить з обставин, встановлених у даній справі судом першої та апеляційної інстанції.

Так, в ході судового провадження судом першої та апеляційної інстанції встановлено наявність на балансі позивача нежитлового приміщення по пр. К-ва, 77д, яке було придбано у власність згідно договору купівлі - продажу будівлі № 6011-к від 30.01.1996. Витрати по сплаті комунальних послуг за обслуговування нежитлового приміщення та заробітна плата техперсоналу були віднесені банком до валових витрат виробництва та обігу.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

При цьому під господарською діяльністю розуміється будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою (пункт 1.32 статті 1 Закону (334/94-ВР) ).

Господарським судом першої інстанції на підставі наявних в матеріалах справи доказів, в тому числі й акту перевірки від 22.06.2001 встановлено, що у нежитловому приміщенні по пр. К-ва, 77д, не були розміщені ні господарчі служби, ні пункт по прийманню комунальних платежів, ні будь - які інші об'єкти, які б свідчили про використання вказаної будівлі в господарській діяльності позивача, а тому висновок апеляційної інстанції про правомірність віднесення таких витрат до валових визнається колегією суддів таким, що не відповідає встановленим обставинам та нормам чинного податкового законодавства.

Також актом перевірки зафіксовано порушення позивачем підпункту 7.7.1 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) в частині ненарахування та несплати податку на додану вартість з сум отриманої комісійної винагороди за доміціляцію векселів.

Відповідно до згаданої норми суми податку, що підлягають сплаті до бюджету або відшкодуванню з бюджету, визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов'язань, що виникли у зв'язку з будь-яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту звітного періоду.

Відповідно до "Положення про операції банків з векселями" (v0653500-99) , затвердженого Постановою НБУ від 20.05.1999р. № 258 доміціляція - це призначення за векселями особливого місця платежу, відмінного від місцезнаходження особи, яка зазначена як платник за векселем, шляхом проставлення доміціляційної формули. При складанні векселя векселедавець може зазначити не тільки особливе місце платежу, але й особу, яка оплатить вексель у місті доміціляції. Якщо така особа не зазначена, то це означає, що її може визначити трасат при акцепті. Якщо він цього не зробить, то вважається, що акцептант сам виконає платіж у місті доміціляції.

Згідно з Постановою Правління НБУ від 28.05.1999р. № 258 (v0653500-99) торгівля векселями - здійснення банком цивільно-правових угод з векселями, які передбачають внесення грошової компенсації проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок клієнтів (брокерська діяльність) або від власного імені.

Згідно з Законом України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" (448/96-ВР) та Постанови НБУ "Про заходи щодо реалізації програм реформування бухгалтерського обліку та звітності Національного банку України і комерційних банків України" (v0511500-97) від 30.12.1997р. N 466 діяльність з управління цінними паперами - діяльність, що здійснюється банком від свого імені за винагороду на підставі відповідного договору протягом визначеного терміну щодо управління портфелем цінних паперів, які визначені цим договором та належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи або визначених цією особою третіх осіб.

Таким чином, господарським судом правомірно встановлено, що банк в даному випадку виступав третьою особою.

Перелік операцій з розрахунково-касового обслуговування, що здійснюються установами банків в Україні і вартість яких, відповідно до підпункту 3.2.5 пункту 3.2 статті 3 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) , не включається до об'єкту оподаткування податку на додану вартість, наведено у спільному листі ДПА України від 09.06.1998р. № 6137/11/16-1101 (v6137225-98) та Правління Національного банку України від 08.06.1998р. № 12-11/770-4061 і не містить операцій з доміціляції векселів.

Враховуючи наведені норми, касаційна інстанція визнає правомірним висновок господарського суду першої інстанції, що операції з доміціляції векселів не відносяться до розрахункових, а є комісійними, а тому відповідачем обґрунтовано донараховано податок на додану вартість з проведених банком операцій.

Відповідно до статті 104 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими; недоведеність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Проте, скасовуючи рішення господарського суду Дніпропетровської області, суд апеляційної інстанції не спростував висновків суду першої інстанції та встановлених ним обставин справи.

У оскаржуваній постанові Дніпропетровського апеляційного господарського суду фактично не наведено обґрунтування порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права судом першої інстанції, рішення якого оскаржувалось в апеляційному порядку.

Отже, постанова Дніпропетровського апеляційного господарського суду у справі підлягає скасуванню, а рішення господарського суду Дніпропетровської області - залишенню без змін.

Зважаючи на викладене, керуючись статтями 111-7, пунктом 2 статті 111-9, статтями 111-10, 111-11, Господарського процесуального кодексу України (1798-12) Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В :

Постанову від 21.05.2003 р. Дніпропетровського апеляційного господарського суду у справі № 17/8 (А28/33) господарського суду Дніпропетровської області скасувати, рішення від 25.02.2003 p. господарського суду Дніпропетровської області залишити без змін. Касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Дніпропетровську - задовольнити.