11/318 Спір про зобов'язання передати майно, визнання недійсним реєстраційного посвідчення щодо визнання права власності на будівлю колгоспного ринку та зобов'язання виключити з реєстрової книги запис про реєстрацію вказаної будівлі і зареєструвати цілісний майновий комплекс колгоспного ринку за позивачем - Матеріали постанови 05/171-1

- визнати недійсним реєстраційне посвідчення №337 від 15.08.2001р. щодо реєстрації права власності на будівлю Т-льного колгоспного ринку, що знаходиться у м. Р-ськ, по вул. Ц-ній, 88, та зобов'язати "ZZZ" виключити з реєстрової книги запис про реєстрацію вказаної будівлі за ВАТ "ХХХ";

- зобов'язати "ZZZ" зареєструвати цілісний майновий комплекс Р-ського Т--ного колгоспного ринку за Р-ським міським споживчим товариством;

- зобов'язати ВАТ "ХХХ", ТОВ "YYY", КП "QQQ" передати майно;

- визнати недійсним рішення Р-ської міської ради від ХХ.06.2003р. "Про надання ТОВ "YYY" в оренду до 01.01.2005р. земельної ділянки для експлуатації і обслуговування будівель і споруд центрального ринку по вул. Ц-ній, 88 в м. Р-ську".

В обгрунтування заявлених вимог, Р-ське міське споживче товариство вказувало на те, що рішенням господарського суду Ч-ської області від ХХ.08.2002р. у справі № Х5 визнано недійсним договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу Р-ського міського ринку, який укладено 24.01.99р. між ТОВ "SSS" та КП "QQQ", і зобов'язано останнього повернути майно Ч-ській облспоживспілці в особі Р-ського міського споживчого товариства. Між тим, 19.05.2003р. спірне майно безпідставно передано ВАТ "XXX", за яким зареєстровано право власності на майно, в оренду ТОВ "YYY" (а.с.2-3).

Відповідачі у справі - ВАТ "XXX", ТОВ "YYY", КП "QQQ", Р-ська міська рада у спільному відзиві на касаційну скаргу заявлені вимоги відхилили. Відповідачі стверджують, що ВАТ "XXX" набуло право власності на це майно при передачі його КП "QQQ" на виконання ухвали господарського суду Ч-ської області від ХХ.07.2001р. у справі № Х0, яким затверджена мирова угода, укладена сторонами, і є добросовісним набувачем цього майна (а.с.20-23).

Рішенням господарського суду Ч-ської області від ХХ.08.2003р. позов задоволено. Відповідно до рішення суду:

- визнано право власності на майновий комплекс Т-ного колгоспного міського ринку за Р-ським міським споживчим товариством;

- зобов'язано "ZZZ" здійснити державну реєстрацію права власності за Р-ським міським споживчим товариством на вищевказане майно;

- визнано недійсним реєстраційне посвідчення №337 від 1ХХ.08.2001р.;

- зобов'язано "ZZZ" виключити з реєстрової книги запис щодо реєстрації права власності на будівлю Т-ного колгоспного ринку за ВАТ "XXX";

- зобов'язано ВАТ "XXX", ТОВ "YYY", КП "QQQ" передати спірне майно позивачу;

- визнано недійсним рішення Р-ської міської ради від ХХ.06.2003р. в частині надання ТОВ "YYY" земельної ділянки в оренду (а.с.104-105, 107-108).

Задовольняючи заявлені вимоги суд першої інстанції виходив з того, що:

- позивач набув право власності на майно у відповідності з рішенням господарського суду Ч-ської області від ХХ.08.2002р. у справі № Х5;

- ВАТ "XXX" безпідставно, оскільки не є його власником, передало спірне майно в оренду ТОВ "YYY";

- земельна ділянка, на якій розташоване спірне майно, передана в оренду незаконно, оскільки не була вилучена у попереднього землекористувача.

Постановою Н-ського апеляційного господарського суду від ХХ.09.2003р. рішення господарського суду Ч-ської області від ХХ.08.2003р. змінено. Резолютивна частина рішення доповнена пунктом 9, відповідно до якого визнано недійсними: договір оренди майна від 17.08.2002р., укладений між ВАТ "XXX" та Р-ським міським споживчим товариством, та договір оренди майна від 16.05.2003р., укладений між ВАТ "XXX" та ТОВ "YYY" (а.с.71-75)

Визнаючи недійсними договори оренди на підставі ст. 48 ЦК УРСР (1540-06) , суд апеляційної інстанції виходив з того, що ВАТ "XXX" не набуло права власності на майно, яке за спірними договорами передало в оренду іншим особам. Отже, спірні договори суперечать ст.4 Закону України "Про власність" (697-12) , відповідно до якої лише власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

ВАТ "XXX", не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою у якій просить судові акти скасувати та прийняти нове рішення, яким повернути спірне майно ВАТ "XXX".

У поданій касаційній скарзі ВАТ "XXX" посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права. Так, скаржник стверджує, що:

- суд апеляційної інстанції, в порушення вимог ст.83 ГПК України (1798-12) , вийшов за межі заявлених вимог за відсутності відповідного клопотання заінтересованої особи;

- судом першої інстанції, в порушення вимог ст.ст.33,43 ГПК України (1798-12) , неповно досліджені всі обставини справи та не дана оцінка всім наявним у справі письмовим доказам у сукупності;

- в порушення вимог ст. 145 ЦК УРСР (1540-06) , не прийнято до уваги те, що ВАТ "XXX" є добросовісним набувачем майна, право власності на яке перейшло відповідно до рішення суду, що не скасовано у встановленому порядку.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст.129 Конституції України (254к/96-ВР) , одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен не лише правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін, а й додержуватись норм процесуального права.

Вказаний конституційний принцип реалізується, зокрема, положеннями ст. 4 ГПК України (1798-12) , в силу якої, господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, ГПК України, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Крім того, в силу ст. 47 ГПК України (1798-12) , судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи. При цьому, в відповідно до ст.43 ГПК України (1798-12) , господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Отже, прийняті судові акти повинні бути законними і обгрунтованими.

Разом з тим, прийняті у справі судові акти цим вимогам не відповідають.

Зокрема, рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін у відповідній частині апеляційною інстанцією, визнано право власності на спірне майно за позивачем. Однак, як вбачається з матеріалів справи, позивач просив лише витребувати спірне майно із володіння та користування відповідачів - ВАТ "XXX", ТОВ "YYY" та КП "QQQ" і не заявляв вимог щодо визнання за ним права власності на це майно.

Із змісту ст. 2 ГПК України (1798-12) вбачається, що справа порушується господарським судом лише за відповідною заявою осіб, які звертаються, зокрема, за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. При цьому, суд не наділений повноваженнями щодо ініціювання процесу, направленого на захист прав та охоронюваних законом інтересів цих осіб. Чинне законодавство, а саме п. 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України (1798-12) , надає право суду при прийнятті рішення виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору, однак, за умови наявності відповідного клопотання заінтересованої особи.

З матеріалів справи не вбачається, що при розгляді спорів у цій справі по суті заявлених вимог, заявлялись відповідні клопотання.

Таким чином, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, що залишено без уваги судом апеляційної інстанції.

Вирішуючи спори у справі по суті та переглядаючи прийняте судове рішення в апеляційному порядку, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що право власності Ч-ської обласної споживчої спілки, правонаступником якої є Р-ське міське споживче товариство, на майно Т-ного міського ринку встановлено постановою Вищого арбітражного суду України від ХХ.02.99р. № Х6.

Вказаний факт, в порушення вимог ст.35 ГПК України (1798-12) , визнаний судами таким, що не підлягає доведенню.

Між тим, в силу ст.35 ГПК України (1798-12) , факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, лише у тому випадку, якщо у спорах беруть участь ті самі сторони. Однак, склад учасників у даній справі та у вищезазначеній не є тотожним.

Також при розгляді даної справи судами встановлено, що рішенням господарського суду Ч-ської області від ХХ.08.2002р. у справі № Х5 визнано недійсним договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу Р-ського міського ринку, укладений 24.01.99р. між ТОВ "SSS" та КП "QQQ", та зобов'язано КП "QQQ" повернути вказане майно з усіма прибудовами та поліпшеннями Ч-ській обласній споживчій спілці в особі Р-ського міського споживчого товариства.

Таким чином, рішення суду містить лише обов'язок КП "QQQ" передати спірне майно Ч-ській обласній споживчій спілці в особі Р-ського міського споживчого товариства.

Однак, на момент прийняття такого рішення спірне майно вже вибуло з володінні особи, яка зобов'язана його повернути за рішенням суду.

Так, рішенням господарського суду Ч-ської області від ХХ.06.2001р. у справі № Х0 задоволено позов ВАТ "XXX" до КП "QQQ" про стягнення 1 465 537,43грн. за рахунок майна та 121016,71грн. грошовими коштами. ХХ.07.2001р. на виконання рішення суду видано наказ.

Ухвалою господарського суду Ч-ської області від ХХ.07.2001р. у зазначеній справі в стадії виконавчого провадження затверджено мирову угоду, відповідно до якої ВАТ "XXX" передає КП "QQQ" майно на суму 1 587 292,95грн., у тому числі спірне майно.

Зазначені судові акти є чинними і у встановленому порядку не скасовані.

Відповідачі - ВАТ "XXX" та КП "QQQ", уклавши зазначену угоду, тим самим досягли згоди щодо припинення зобов'язання, наявність якого встановлена рішенням суду, заміною його іншим зобов'язанням, а саме зобов'язання передати в рахунок заборгованості певне майно.

Вказане узгоджується із ст.220 ЦК УРСР (1540-06) , відповідно до якої зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами, а також нормами чинного законодавства, які не визначають рішення суду, відповідно до якого здійснено захист порушеного права шляхом присудження до виконання обов'язку в натурі, що виникло в силу договору, в якості підстави припинення зобов'язання за цим договором.

На виконання мирової угоди 08.08.2001р. КП "QQQ" передало ВАТ "XXX" обумовлено угодою майно Р-ського Т-ного міського ринку, право володіння та користування яким оспорюється у даній справі позивачем.

Визнаючи право власності на спірне майно за позивачем - Р-ським міським споживчим товариством та відхиляючи доводи ТОВ "XXX" щодо наявності у нього права власності на спірне майно, суди першої та апеляційної інстанції безпідставно не застосували наступні норми матеріального права, які підлягали застосуванню до взаємовідносин сторін.

Так, в силу ст.86 ЦК УРСР (1540-06) , ст. 2 Закону України "Про власність" (697-12) , право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Підставою для набуття права власності є певні юридичні факти з якими закон пов'язує виникнення права власності.

Зокрема, в силу ст.128 ЦК УРСР (1540-06) , право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Незастосування вказаних норм права призвело до помилкових висновків судів про порушення права позивача, на захист якого ним подано позов, оскільки з моменту передачі спірного майна - 08.08.2001р. ВАТ "XXX" набуло права власності на нього.

Мирова угода, затверджена ухвалою суду, відповідно до п.15 додатку № 1 "Перелік правовстановлюючих документів, на підставі яких провадиться державна реєстрація права власності на об'єкти нерухомого майна" (z0157-02) до Інструкції про порядок державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб (z0399-98) , яка затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09.06.98р. № 121 (зареєстрована в Міністерстві юстиції України 26.06.98р. №399/2839) і діяла на момент здійснення реєстрації, правомірність якої оспорюється позивачем, є підставою для реєстрації права власності у відповідності до п.2 Інструкції (z0399-98) .

Отже, суди дійшли безпідставного висновку щодо незаконності реєстрації права власності на спірне майно за ВАТ "XXX", яка здійснена КП "ZZZ" 15.08.2001, про що здійснено запис в реєстровій книзі № Н-2 за №337.

В силу ст. 4 Закону України "Про власність" (697-12) , власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. При цьому, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

Враховуючи положення вказаної норми, висновки судів першої та апеляційної інстанції щодо обгрунтованості заявленого позову безпідставні.

За таких обставин рішення господарського суду Ч-ської області від ХХ.08.2003 р. та постанова Н-ського апеляційного господарського суду від ХХ.09.2003р. підлягають скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в позові.

Вимоги скаржника щодо повернення йому спірного майна не можуть бути предметом розгляду у суді касаційної інстанції з наступних підстав.

В силу ч. 3 ст. 111-7 ГПК України (1798-12) , у касаційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

При вирішенні даного спору по суті заявлених вимог, ВАТ "XXX" не зверталося з відповідними зустрічними вимогами; вимоги відповідача не були предметом розгляду у суді першої інстанції.

Понесені ВАТ "XXX" судові витрати у вигляді оплати апеляційної та касаційної скарг державним митом у загальній сумі 1700 грн. підлягають відшкодуванню йому за рахунок позивача.

Також, підлягають відшкодуванню за рахунок позивача судові витрати, понесені ТОВ "YYY" у розмірі 850грн., Р-ською міською радою у сумі 850грн. у зв'язку з оплатою апеляційних скарг державним митом.

У випадку виконання рішення господарського суду Ч-ської області від ХХ.08.2003р., зміненого постановою Н-ського апеляційного господарського суду від ХХ.09.2003р., заінтересовані особи не позбавлені права у порядку, передбаченому ст. 122 ГПК України (1798-12) , звернутися з відповідними заявами про поворот виконання судового акта.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 49, 111-5, 111-7, 111-9- 111-11 ГПК України (1798-12) , колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства "XXX" задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Ч-ської області від ХХ.08.2003р. та постанову Н-ського апеляційного господарського суду від ХХ.09.2003р. у справі № Х8 скасувати.

3. У позові відмовити.

4. Стягнути з Р-ського міського споживчого товариства на користь Відкритого акціонерного товариства "XXX" 1700грн. в рахунок відшкодування витрат, понесених на оплату апеляційної та касаційної скарг державним митом.

5. Стягнути з Р-ського міського споживчого товариства на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "YYY" 850грн. в рахунок відшкодування витрат, понесених на оплату апеляційної скарги державним митом.

6. Стягнути з Р-ського міського споживчого товариства на користь Р-ської міської ради 850 грн. в рахунок відшкодування витрат, понесених на оплату апеляційної скарги державним митом.