ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10.12.2002 Справа N 18/11
м. Київ
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого, судді М.В.Кузьменка,
судді І.М.Васищака,
судді В.М.Палій,
розглянувши касаційну скаргу товариства з обмеженою
відповідальністю “Галис”
на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського
суду від 11.07.2002 р.
у справі № 18/11
за позовом приватного підприємця Аверіної Олени Василівни
до товариства з обмеженою відповідальністю “Галис”
3-тя особа Комунальне житлове підприємство № 17
про стягнення 108 520,0 грн.
за участю представників сторін:
від позивача: не з’явився,
від відповідача: Леонов А.В. (довіреність № 4 від 03.01.2002
р.),
від 3-тьої особи: не з’явився,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від
14.03.2002 р. (суддя Петрова В.І.) в задоволенні позовних вимог
приватного підприємця (ПП) Аверіної Олени Василівни до
товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) “Галис” про
стягнення збитків за неодержаний прибуток від надання
нежитлового приміщення в оренду у сумі 108 520,0 грн.,
відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що оскільки орендна плата встановлюється
за взаємною згодою сторін, а доказів того, що на період
з.04.2000 р. по лютий 2001 р. позивач мав намір укласти договори
за вказану оплату суду не надано, то твердження позивача про те,
що сума неотриманої вигоди повинна відповідати орендній платі за
договорами, укладеними з іншими орендарями після звільнення
приміщення відповідачем, є безпідставним.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду
від 11.07.2002 р. (головуючий, суддя Л.О.Ясир, судді
В.В.Прудников, Т.В.Ільєнок) вказане рішення змінено. З
відповідача стягнуто 7558,8 грн. шкоди, 113,51 грн. держмита у
тому числі по апеляційній скарзі та 4,80 грн. витрат на
інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. У решті
позову відмовлено.
Постанова мотивована тим що, оскільки відповідачем своїми
неправомірними діями, що виразилися у не звільненні безпідставно
утримуваного ним приміщення, спричинено позивачу шкоду у вигляді
не отриманого прибутку, то вимоги позивача про відшкодування
завданої йому шкоди є правомірними.
Разом з тим, судом апеляційної інстанції встановлено, що
позивачем не надано належних доказів на підтвердження наявності
шкоди на заявлену ним суму, зокрема, не надано доказів здачі в
оренду всієї площі підсобних приміщень, а також доказів того, що
орендарі, з якими він уклав договори оренди у лютому 2001 році,
мали наміри укласти їх ще у квітні 2000 р.
Тому, суд апеляційної інстанції, встановивши, що з тих
підприємств, які знаходились у спірному приміщенні на підставі
договорів суборенди з відповідачем, лише два переуклали їх з
позивачем у лютому 2001 році після звільнення приміщення ТОВ
“Галис”, дійшов висновку про те, що у разі звільнення
відповідачем приміщення у квітні 2000 р. позивач отримав би
прибуток у сумі 7558,8 грн.
Не погоджуючись з вказаною постановою, ТОВ “Галис” звернулося до
Вищого господарського суду України з касаційною скаргою і
просить її скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові ПП
Аверіної О.В. відмовити повністю.
На думку скаржника, судом апеляційної інстанції неправильно
застосовано норми матеріального права, зокрема, ст.ст. 161, 440,
454 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Крім того, скаржник вважає, що висновки суду апеляційної
інстанції суперечать ст. 48 Закону України “Про власність”
( 697-12 ) (697-12)
, ст. 23 Закону України “Про орендну державного та
комунального майна”.
В оскаржуваних судових актах зазначається, що між ТОВ “Галис” та
Комунальним житловим підприємством № 17 було укладено договір №
17/3-а від 01.10.1999 року оренди нежитлового приміщення площею
1058,1 кв.м. , розташованого в будинку № 41 по
вул.Тухачевського,41 у м. Кривому Розі. Строк дії цього договору
встановлено з 01.10.1999 р. по 01.10.2000 р., або до моменту
приватизації.
17.04.2000 р. між ПП Аверіною О.В. та Фондом комунальної
власності міста укладено договір № 41 купівлі-продажу
зазначеного вище нежитлового приміщення.
02.11.2000 р. відповідачем було заявлено до арбітражного
(господарського) суду Дніпропетровської області позов про
визнання договору купівлі-продажу № 41 від 17.04.2000 р.
недійсним, посилаючись на порушення діючого законодавства про
приватизацію орендованого ним приміщення.
Рішенням арбітражного (господарського) суду Дніпропетровської
області від 30.11.2000 р. у позові про визнання недійсним
вказаного договору відмовлено.
Суди двох інстанцій дійшли висновку про те, що відповідно до ст.
48 Закону України “Про власність” ( 697-12 ) (697-12)
відповідач повинен
був звільнити спірне приміщення з моменту придбання права
власності на нього позивачем.
Водночас, суди двох інстанцій визнавши, що строк дії договору
оренди № 17/3-а від 01.10.1999 р. припинився з часу приватизації
об’єкта оренди, у зв’язку з чим дійшли висновку про те, що
оскільки згідно зі ст. 161 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
зобов’язання
повинні виконуватися належним чином відповідно до вимог закону,
договору, то посилання відповідача на ст. 23 Закону України “Про
оренду державного та комунального майна”, згідно з якою в разі
переходу права власності до інших осіб договір оренди зберігає
чинність для нового власника, є необгрунтованим.
Крім того судами двох інстанцій встановлено, що відповідач
займав спірне приміщення до.01.2001 року, що підтверджується
довідкою за телефонні переговори; платіжними дорученнями
орендарів про сплату орендної плати; довідкою ВАТ “Криворіжгаз”,
довідкою Криворізької міської електричної мережі; актом про
передачу розрахункового лічильника. Орендна плата за період
з.05.2000 р. по січень 2001 р. відповідачем не сплачувалась.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у
касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних
обставин справи застосування норм матеріального та
процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акта,
знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню
частково з таких підстав.
В силу ст. 23 Закону України “Про оренду державного та
комунального майна” у разі переходу права власності до інших
осіб договір оренди зберігає чинність для нового власника.
Ця вимога Закону передбачена і договором оренди 17/3-а від
01.10.1999р., зокрема, пунктом 3 якого встановлено, що перехід
права власності до інших осіб не припиняє чинність цього
договору для іншого власника.
Крім того, випадки за якими вказаний договір оренди припиняє
свою дію, встановлені у п. 4 договору, і ст. 23 Закону України
“Про оренду державного та комунального майна”, а саме, коли
вичерпано термін дії договору чи відбулася приватизація об’єкта
оренди орендарем або з його участю, коли орендаря визнано
банкрутом та у разі загибелі об’єкта оренди.
Судами двох інстанцій встановлено, що приватизація орендованого
об’єкта була здійснена іншою особою без участі відповідача.
Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про те, що
договір оренди № 17/3-а від 01.10.1999 р. припинив свою дію з
часу укладення договору купівлі-продажу від 17.04.2000 р. і
відповідач згідно зі ст. 48 Закону України “Про власність”
( 697-12 ) (697-12)
повинен був звільнити спірне приміщення з моменту
придбання права власності на нього позивачем, є помилковим.
Договір оренди № 17/3-а від 01.10.1999 р. припинив свою дію на
підставі п. 4., а саме 01.10.2000 р., оскільки вимога, яка
встановлює, що договір оренди діє до моменту приватизації,
стосується лише випадку приватизації об’єкта безпосередньо
орендарем або з його участю. Отже, з огляду на ст. 49 Закону
України “Про власність” ( 697-12 ) (697-12)
відповідач правомірно володів
орендованим майном до збігу строку дії договору – 01.10.2000 р.
Судом апеляційної інстанції також залишено поза увагою
встановлений судом першої інстанції той факт, що позивачем не
було вжито заходів по усуненню перешкод в користуванні своїм
майном, зокрема, не надано суду доказів звернення до відповідача
про добровільне звільнення приміщення та раніше, до 13.01.2001
р., звернення до суду про виселення відповідача.
Поряд з тим, суди двох інстанцій стверджують, що відповідач
займав спірне приміщення до.01.2001 року. Утім, обгрунтування
цього факту викликає сумніви.
Так, відповідно до ст. 4 7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, судові
рішення приймаються за результатами обговорення усіх обставин
справи.
Принцип об’єктивної істини, тобто відповідності висновків,
викладених у судовому акті, дійсним обставинам справи,
реалізується також положеннями ст. 38 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
яка зобов’язує господарський суд не обмежуватись поданими
документами і матеріалами, а витребувати від підприємств та
організацій незалежно від їх участі у справі документи і
матеріали, необхідні для вирішення спору, у разі недостатності
поданих сторонами документів.
Відповідно до ст. 43 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
господарський суд
оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується
на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому
процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Стверджуючи, що відповідач займав спірне приміщення до.01.2001
року суди двох інстанцій залишили без належної оцінки наявні в
матеріалах справи документи, які свідчать про протилежне і на
чому наполягає скаржник - про добровільне звільнення ним
орендованого приміщення протягом.08.2000 р., посилаючись на такі
документи: накладні про передачу відповідачем свого товару
магазину “Птиця” (а.с.53-57), накази звільнення відповідачем у
серпні 2000 року працівників (а.с.58-59), акт від 08.08.2000 р.
прийому-передачі основних засобів (а.с.61), акт від 04.08.2000
р. передачі обладнання на СТО (а.с.62), лист Державної
податкової інспекції у Дзержинському районі від 14.02.2002 р.
про відсутність у відповідача протягом серпня-листопада 2000 р.
виручки, що було пов’язано з відсутністю торгівельної діяльності
на торгівельному об’єкті ТОВ “Галис” – магазин “Каштан” по
вул.Тухачевського,41 (а.с.13). Також залишено без оцінки довідку
комунального житлового підприємства № 17 (3-тя особа у даній
справі) про те, що спірне приміщення було звільнено відповідачем
01.08.2000 р. (а.с.140).
Проте колегія суддів звертає увагу на те, що зазвичай майно
передається в оренду та повертається орендодавцю на підставі
акта прийомки-передачі, підписаного сторонами, а також
передаточного балансу. Вказані обставини судом також не
досліджені.
Таким чином, висновок суду апеляційної інстанції про те, що
відповідач своїми неправомірними діями, що виразилися у не
звільненні наче безпідставно утримуваного ним приміщення,
спричинив позивачу шкоду у вигляді не отриманого прибутку, є
необгрунтованим.
Зазначені порушення, допущені судами першої та апеляційної
інстанцій, не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції,
оскільки в силу ст. 111 7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення та постанови, касаційна
інстанція на підставі фактичних обставин справи перевіряє
застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція, в
силу ч. 2 зазначеної норми, не має права встановлювати або
вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні,
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
Разом з тим, неповне з’ясування обставин справи, що має місце у
зв’язку з порушенням судом першої та апеляційної інстанцій
вказаних норм процесуального права, дає підстави вважати, що
судами дана не правильна юридична оцінка спірним
правовідносинам.
Враховуючи наведене, судові акти, ухвалені у даній справі
підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд до
суду першої інстанції.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9-
111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю
“Галис” задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Дніпропетровської області від
14.03.2002 р. та постанову Дніпропетровського апеляційного
господарського суду від 11.07.2002 р. у справі № 18/11
скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського
суду Дніпропетровської області.
Головуючий, суддя М.Кузьменко
Суддя І.Васищак
Суддя В.Палій