24/192 Про стягнення заборгованості за надані телекомунікаційні послуги - 10.12.2008 Прийняття

Позовні вимоги мотивовані тим. що відповідач відмовляється сплатити позивачу вартість фактично наданих телекомунікаційних послуг, згідно з гарантійними листами-замовленнями №13/11 від 13.11.2007р. на суму 77751,34 грн.

Відповідач заперечував проти позовних вимог, просив суд відмовити в задоволенні позову, зазначаючи про те, що між позивачем та відповідачем не було укладено договір щодо надання телекомунікаційних послуг, а факсимільне звернення до позивача з пропозицією надати послуги не є підставою для виникнення прав та обов’язків для позивача в наданні цих послуг та отриманні плати.

Рішенням Господарського суду міста Києва у справі №24/192 від 17.09.2008р. позов було задоволено, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 77751,34 грн. заборгованості за телекомунікаційні послуги, 77,52 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погоджуючись із вказаним Рішенням суду, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив Рішення Господарського суду міста Києва у справі №24/192 від 17.09.2008р. скасувати, прийняти нову рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору. Зокрема, відповідач наголошує на тому, що на підставі лише листа-замовлення від 13.11.2007р. №13/11, переданого за допомогою факсимільного зв'язку, правовідносини, характерні для договору про надання телекомунікаційних послуг, не виникли, оскільки зміст цього листа не може регулювати порядок надання послуг та проведення розрахунків за них. Окрім того, позивач в порушення Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг не надав відповідачу підтвердження про прийняття до виконання замовлення, ціну договору, а також про необхідність здійснення оплати, тобто сторонами не було погоджено істотні умови договору, тому, на думку відповідача, лист-замовлення замовлення від 13.11.2007р. №13/11 не може вважатись правочином в розумінні ст. 207 Цивільного кодексу України.

Також в апеляційній скарзі відповідач зазначив про те, що позивач в січні 2008 року виставив Національному Космічному Агентству до оплати рахунок №49М за послуги, аналогічні тим, які були надані відповідачу, відрізняється тільки сума – 74 130,88 грн. Дана обставина, на думку відповідача, свідчить про те, що позивач звертається за стягненням заборгованості за надані послуги не лише до відповідача і не може визначитися з особою, яка порушила його права.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 29.10.2008р. апеляційну скаргу відповідача було прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 19.11.2008р.

В судовому засіданні представник позивача надав відзив на апеляційну скаргу, в якій заперечував проти доводів відповідача, зазначаючи про їх невмотивованість та не підтвердження належними доказами.

В судовому засіданні 11.2008р., на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, було оголошено перерву до 10.12.2008р.

В судовому засіданні 10.12.2008р. представник позивача надав доповнення до відзиву на апеляційну скаргу.

У судових засіданнях представник відповідача підтримав апеляційну скаргу з викладених у ній підстав, просив суд скаргу задовольнити та скасувати Рішення Господарського суду міста Києва у справі №24/192 від 17.09.2008р., прийнявши нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Представники позивача заперечували проти доводів відповідача, викладених в апеляційній скарзі, з підстав, наведених у відзиві на апеляційну скаргу та доповненнях до нього, просили суд відмовити в її задоволенні та залишити без змін оскаржуване Рішення Господарського суду міста Києва у справі №24/192 від 17.09.2008р. як таке, що прийняте з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія встановила наступне.

13 листопада 2007 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Спецкор" (далі – відповідач) направив Відкритому акціонерному товариству "Укртелеком" (далі – позивач) гарантійні листи №13/11 із замовленням послуги з надання в користування міжнародних телевізійних каналів зв'язку для забезпечення подачі відео-зображення та звукового супроводу у режимі телемосту 16.11.2007р. з 22 год. 45 хв. до 23 год. 30 хв., а також проведення 16.11.2007р. тестування цих каналів о 13 год. 00 хв., в яких відповідач гарантував оплату цих послуг.

16.11.2007р., за попереднім письмовим узгодженням позивача з Відкритим акціонерним товариством "Ростелеком" (Росія) і РУП "Белтелеком" (Білорусь) та їх письмової згоди на використання їх каналів зв'язку, позивач при використанні власних каналів та каналів "Ростелеком" і "Белтелеком" надав відповідачу замовлену ним послугу.

Вартість міжнародних каналів, що надаються при проведенні тимчасових телевізійних передач на замовлення по території держав СНД встановлюється відповідно до міжнародних норм згідно з рекомендаціями Міжнародного Союзу електрозв'язку (далі - МСЕ) в SDR (спеціальними позиковими правами) з використанням знижувального коефіцієнта Регіональної Співдружності Зв'язку (далі - РСЗ).

Згідно з довідкою Центру управління телекомунікаційними мережами Відкритого акціонерного товариства "Укртелеком" про завантаженість ТВ каналів за замовленням Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецкор", виходячи з фактично відпрацьованого часу та враховуючи вищевказані міжнародні норми, вартість наданих відповідачу послуг становить 77 751,34 грн. (в т.ч. ПДВ – 12 958,56 грн.) (копія довідки наявна в матеріалах справи).

03.04.2008р., відповідно до листів-замовлень від 13.11.2007р. №13/11, позивач надіслав відповідачу на підписання Акт виконаних робіт від 11.03.2008р. та виставив до сплати рахунок №163М від 11.03.2008р. на 77 751,34 грн. (докази надіслання наявні в матеріалах справи).

Однак, відповідач Акт виконаних робіт не підписав та не оплатив вартість наданих позивачем телекомунікаційних послуг.

Задовольняючи позов, місцевий господарський суд виходив з того, що гарантійні листи-замовлення №13/11 від 13.11.2007р., отримані позивачем, є двостороннім правочином, що вчинений у письмовій формі за допомогою факсимільного засобу зв'язку і підписаний його стороною, та відповідно є підставою для виникнення прав та обов'язків для позивача з надання послуг і отримання їх оплати, а для відповідача з отримання послуг і їх оплати.

Натомість, відповідач в апеляційній скарзі стверджує, що наявність лише листа-замовлення, без погодження сторонами істотних умов самого договору та підтвердження можливості їх виконання, не може вважатись правочином в розумінні ст. 207 Цивільного кодексу України. Окрім того, на думку відповідача, замовлені ним послуги є телекомунікаційними, тому й надаватись ці послуги повинні у відповідності до вимог Закону України "Про телекомунікації" (1280-15) та Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №720 від 09.08.2005р. (720-2005-п) , а саме шляхом укладення письмового договору про надання телекомунікаційних послуг між оператором і споживачем. Зважаючи на те, що такий договір між сторонами не укладався, у відповідача відсутній обов’язок отримувати від позивача відповідні послуги та здійснювати їх оплату.

Суд апеляційної інстанції не погоджується з висновками, викладеними відповідачем в апеляційній скарзі, виходячи з наступного.

В ст. 1 Закону України "Про телекомунікації" визначено, що телекомунікаційна послуга - продукт діяльності оператора телекомунікацій, спрямований на задоволення потреб споживачів у сфері телекомунікацій.

Згідно з положеннями ст. 4 Закону України "Про телекомунікації" законодавство України про телекомунікації складається з Конституції України (254к/96-ВР) , цього Закону та інших нормативно-правових актів, що регулюють відносини в цій сфері.

У відповідності до ст. 63 Закону України "Про телекомунікації" телекомунікаційні послуги надаються відповідно до законодавства. Умовами надання телекомунікаційних послуг є укладення договору між оператором, провайдером телекомунікацій і споживачем телекомунікаційних послуг відповідно до основних вимог до договору про надання телекомунікаційних послуг.

Згідно зі ст. 73 Закону України "Про телекомунікації" у разі, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про телекомунікації, застосовуються правила міжнародного договору.

Взаємодія операторів телекомунікацій України з операторами телекомунікацій інших держав, розподіл між ними доходів від надання послуг міжнародного зв'язку, взаємоз'єднання мереж телекомунікацій загального користування тощо здійснюються відповідно до рекомендацій Міжнародного союзу електрозв'язку на підставі міжнародних договорів України з відповідними державами та/або договорів операторів телекомунікацій України з операторами телекомунікацій інших країн (ст. 74 Закону України "Про телекомунікації").

Україна є членом Міжнародного союзу електрозв'язку. Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 22.11.1985р. №1294а-ХІ ратифіковано Міжнародну конвенцію електрозв'язку, а Законом України від 15.07.1994р. №116/94-ВР (116/94-ВР) Верховною Радою України ратифіковано Статут та Конвенцію Міжнародного союзу електрозв'язку.

Тобто, Міжнародна конвенція електрозв'язку, Статут і Конвенція Міжнародного союзу електрозв'язку мають юридичну силу на території України, а позивач у відповідності до норм ст. ст. 73, 74 Закону України "Про телекомунікації" виконує умови даних міжнародних договорів від імені України на підставі відповідної ліцензії.

Відповідно до ст. ст. 4 та 54 Статуту Міжнародного союзу електрозв'язку одним із видів обов'язкових для виконання всіма Членами Союзу документів Союзу є Адміністративні регламенти (витяг із Статуту додано до матеріалів справи).

З листів-замовлень вбачається, що відповідач звертався до позивача відносно надання йому послуг з разового користування каналами для передачі міжнародних програм звукового сповіщення.

Надання таких послуг в користування здійснюється на підставі Рекомендацій Б.180 Міжнародного союзу електрозв'язку "Надання в разове користування каналів для передачі міжнародних програм звукового сповіщення та телебачення" (копія наявна в справі).

Згідно з п.2.1 та п. 2.4 Рекомендацій Б.180 терміни "Адміністрація" та "організація мовлення" вживаються у такому значенні:

- Адміністрація - орган Адміністрації, який приймає замовлення на міжнародні канали від організацій мовлення власної держави, від організацій мовлення іншої держави або від центру замовлення програм іншої Адміністрації і який повинен здійснювати всі необхідні заходи для надання замовлених каналів;

Організація мовлення - організація, що займається передачею програм звукового сповіщення та/або телебачення. В більшості випадків замовниками засобів передачі звукового сповіщення та телевізійного сповіщення є організації мовлення. Для зручності значення "організація мовлення" в цій Рекомендації відноситься до діяльності будь-якого користувача або споживача і в цьому значенні в рівній мірі застосовано до будь-якого іншого споживача, якому потрібні канали для передачі програм звукового чи телевізійного сповіщення.

Відповідно до п.4.1.6 Рекомендацій Б.180, якщо немає спеціальної угоди, укладеної на національному рівні між Адміністрацією та організацією мовлення, що надала замовлення, то центр заказу програм, одержуючи замовлення, повинен в найкоротший термін підтвердити свою згоду та інформувати про наявність вільних каналів. Якщо дозволяє час, замовлення і підтвердження повинні направлятися в письмовому виді (наприклад по телексу).

Пунктом 4.1.5 Рекомендацій Б.180 передбачено, що кожне замовлення, означає зобов'язання сплатити всі такси, які пов'язані з використанням замовлених засобів. Після отримання замовлення організаціям мовлення, якщо дозволяє час, повинен бути наданий попередній розрахунок всіх спеціальних витрат в тому випадку, коли вони можуть скласти значну частину загальної такси.

Як організації мовлення, так і адміністрації зацікавлені, щоб замовлення поступали якомога раніше, причому бажано не пізніше ніж за 24 години до запланованого надання каналу. Адміністрації повинні завжди робити все від них залежне, щоб надати канали в більш стислі терміни (п.4.1.7 Рекомендацій Б.180).

З вищенаведеного вбачається, що положення Рекомендацій Б.180 розповсюджуються на діяльність будь-якого користувача або споживача та не містять норм відносно обов'язковості укладання договору про надання в користування послуг з разового користування каналами для передачі міжнародних програм звукового сповіщення при терміновості їх замовлення.

В ст. 11 Цивільного кодексу України визначено, що підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є правочини.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (ст. 207 Цивільного кодексу України).

У відповідності до ч.1 ст. 208 Цивільного кодексу України, правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі.

Згідно з п.7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Статтею 181 Господарського кодексу України визначений загальний порядок укладання господарських договорів, відповідно до якого господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

За таких обставин, гарантійні листи-замовлення №13/11 від 13.11.2007р., отримані позивачем, є двостороннім правочином, що вчинений у письмовій формі за допомогою факсимільного засобу зв'язку і підписаний його стороною, та є підставою для виникнення відповідних прав та обов'язків для його сторін.

Відповідно до ст. 173 Господарського кодексу України один суб’єкт господарського зобов’язання повинен вчинити певну дію на користь іншого суб’єкта, а інший суб’єкт має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених Господарського кодексу України (436-15) (ч.1 ст. 175 Господарського кодексу України).

В ст. 193 Господарського кодексу України визначені загальні умови виконання господарських зобов’язань, згідно з якими суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Як уже зазначалось вище, на замовлення відповідача позивач надав йому послуги (користування міжнародними телевізійними каналами зв'язку для забезпечення подачі відео-зображення та звукового супроводу) на суму 77 751,34 грн., що підтверджується Актам виконаних робіт (наданих послуг) та довідкою Центру управління телекомунікаційними мережами Відкритого акціонерного товариства "Укртелеком" про завантаженість ТВ каналів за замовленням Товариства з обмеженою відповідальністю "Спецкор", однак відповідач відмовляється сплатити вартість наданих послуг.

В ст. 526 Цивільного кодексу України визначено, що зобов‘язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на спростування обставин, викладених у позові.

Зважаючи на вищенаведене, колегія суддів констатує, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи. За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що Рішення Господарського суду міста Києва у справі №24/192 від 17.09.2008р. прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв’язку з чим апеляційна скарга відповідача задоволенню не підлягає.

У зв’язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за її подання і розгляд покладаються відповідача (апелянта).