Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Кондес Л.О.

суддів: Куровського С.В.

Михальської Ю.Б.

при секретарі:

За участю представників:

від позивача: Полянко В.В. – довіреність від 06.11.2007 р.

від відповідача: Висотенко І.М. – довіреність №2/7850 від 05.12.07 р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву

на рішення Господарського суду м.Києва від 07.08.2008

у справі № 15/939 (Копитова О.С.)

за позовом Відкритого акціонерного товариства "Щасливське"

до Державного комітету України з державного матеріального резерву

про стягнення 582268,20 грн.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 07.08.2008 р. в справі №15/939 позов Відкритого акціонерного товариства "Щасливське" ( далі – ВАТ "Щасливське", позивач) до Державного комітету України з державного матеріального резерву (далі – Держкомрезерв України, відповідач) про стягнення 582268,20 грн., був задоволений частково. З Державного комітету України з державного матеріального резерву України на користь Відкритого акціонерного товариства "Щасливське" було стягнуто заборгованість у розмірі 340 019,63 грн., 3 400,20 грн. державного мита та 68,90 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В задоволенні решти позовних вимог було відмовлено.

Рішення обґрунтоване тим, що ні в Договорі № 1, ні в Договорі № 12 сторонами не узгоджувались конкретні строки проведення розрахунків, тому перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання і в зв’язку з чим заява відповідача про перебіг строку позовної давності в даному випадку не застосовується.

Не погодившись із зазначеним рішенням, відповідач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення і прийняти нове, яким в позові відмовити повністю. В скарзі зазначено, що позивач вважає рішення таким, що прийняте з порушенням норм матеріального, процесуального права та з неповним дослідженням обставин справи.

Скарга обґрунтовується тим, що судом першої інстанції не було досліджено тієї обставини, що ВАТ "Щасливське" зверталося до відповідача з претензіями про відшкодування витрат по зберіганню зерна починаючи з 2000 року по 2006 рік, тому відповідно до норм ЦК УРСР (1540-06) та ЦК України (435-15) порушене право Позивача підлягало захисту судом у разі його звернення за захистом протягом встановленого законом загального 3 річного строку позовної давності з моменту, коли Позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Позовну заяву Позивачем подано до суду лише 23.11.2007 р., тобто, після закінчення строку позовної давності, встановленого законом, а тому його вимоги підлягають відхиленню.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач зазначив, що він не погоджується з вимогами викладеними в апеляційній скарзі, вважає їх необґрунтованими та безпідставними, а рішення місцевого господарського суду прийнятим з дотриманням всіх норм матеріального і процесуального права та із повним дослідженням доказів у справі, тому просить залишити скаргу без задоволення, а рішення без змін.

Ухвалою суду від 23.09.2008 р. апеляційна скарга прийнята до провадження, а розгляд справи призначено на 28.10.2008 р.

Судове засідання неодноразово відкладався.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, відзив на неї, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, колегія встановила наступне.

30.06.1997 року міждержавним комітетом України з державного матеріального резерву (Надалі по тексту Держкомрезерв) та відкритим акціонерним товариством "Щасливське" було укладено Договір про відповідальне зберігання №1 (надалі по тексту Договір № 1), відповідно до умов п. 2.2 якого позивач:

- приймає матеріальні цінності до державного резерву, які закладаються на відповідальне зберігання, за якістю і кількістю;

- створює необхідні умови та забезпечує належне зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву;

- самостійно проводить освіження та заміну матеріальних цінностей, які знаходяться на відповідальному зберіганні.

Відповідно до п. 3.1 Договору № 1 позивач здійснює зберігання на своїх площах матеріальних цінностей державного резерву в кількості, відповідно до наданих відповідачеві приймальних актів-зобов’язань по зберіганню за формою Р-16.

Згідно з п. 3.3 Договору № 1 відповідач відшкодовує у 1998 році витрати зберігача по зберіганню, виходячи з розрахунку 1,5 грн. за тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву, шляхом проведення заліку заборгованості між відповідачем та Міненерго (через його підвідомчі підприємства).

Відповідно до ст. 9 Договору № 1, останній набирає чинності з часу його підписання і діє до видання розпоряджень-нарядів відповідача на відпуск матеріальних цінностей державного резерву в повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи, 24.08.1999 року між позивачем та відповідачем укладено договір про відповідальне зберігання № 12 (надалі по тексту Договір № 12), відповідно до умов п. 2.2 якого позивач серед іншого:

- приймає матеріальні цінності до державного резерву, які закладаються на відповідальне зберігання, за якістю і кількістю;

- створює необхідні умови та забезпечує належне зберігання матеріальних цінностей державного матеріального резерву;

- самостійно проводить освіження та заміну матеріальних цінностей, які знаходяться на відповідальному зберіганні.

Згідно з п. 4.3 Договору № 12 відповідач відшкодовує позивачеві витрати по зберіганню виходячи з розрахунку 2.5 грн. (з урахуванням ПДВ) на тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву шляхом заліку заборгованості між Комітетом та Міненерго (через його підвідомчі підприємства).

Відповідно до п. 9.1 Договору № 12, останній набирає чинності з часу його підписання і діє до видання розпоряджень-нарядів відповідача на відпуск матеріальних цінностей державного резерву в повному обсязі.

В зв’язку з тим, що сторони ні в суд першої інстанції, ні в суд апеляційної інстанції не надали протоколу розбіжностей до Договору № 12, про який зазначав представник відповідача, місцевий господарський суд вірно не прийняв його заперечення щодо факту укладання зазначеного Договору. Договір № 12 підписаний повноваженою посадовою особою позивача та скріплений печаткою підприємства, а тому у суду не має підстав вважати його неукладеним. Також не мстять матеріали справи доказів щодо визнання недійсним Договору № 12 або окремих його положень у встановленому законом порядку.

Документи, наявні в матеріалах справи підтверджують факт перебування матеріальних цінностей державного резерву на збереженні у позивача. Зокрема згідно документів наданих позивачем на зберіганні у позивача знаходилось зерно в наступних обсягах: в серпні - вересні 1997 року - 662,3 т., жовтні-грудні 1997 року -4 305,6 т., в 1998 році - в січні-лютому 4305,6 т., в березні 4 477,9 т., в квітні - липні 1 706,9 т., в серпні - вересні 6995,6 т., в жовтні - листопаді 5 195,6 т., в грудні 4 076,6 т., в 1999 році - в січні-червні 4076,631т., в липні - 2669,342 т., в серпні - 3699,037 т., в вересні - грудні - 5987,691 т., в 2000 році - в січні 5987,691 т., в лютому - 1562,861 т., в березні-квітні - 3519,013 т., в травні - 1569,013 т., в червні - липні - 3519,013т., в серпні 2 530,153 т., в вересні - грудні - 553,9 т., в 2001 році - в січні - лютому - 553,9 т., в березні - вересні - 550,2 т., в жовтні - грудні - 556,4т., в 2002 році - в січні - квітні – 556,4 т., в травні - грудні - 507,5 т., в 2003 році - в січні - грудні 507,5 т., в 2004 році - в січні - грудні - 507,5 т., в 2005 році - в січні - грудні 507,5 т., в 2006 році - в січні - грудні 507,5 т., в 2007 році - в січні - червні 507,5 т.

Відповідач не заперечував ні щодо обсягів зберігання зерна визначених позивачем, ні щодо періодів в яких це зерно зберігалося, та не надав доказів, які б спростовували визначені позивачем обсяги зберігання, однак наполягав на невірному визначенні позивачем тарифів на таке зберігання та на пропуску позивачем строків давності для можливості стягнення коштів, що були понесені позивачем на таке зберігання.

Внаслідок укладання спірного договору між сторонами згідно ст. 11 ЦК України, виникли цивільні права та обов’язки. Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення Господарського кодексу України (436-15) як спеціального акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 ст. 193 ГК України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) , Цивільний кодекс України (435-15) застосовується до цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відносини, що виникають між суб’єктами господарювання і Держкомрезервом України регулюються Законом України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) .

Відповідно ст. 413 ЦК УРСР за договором схову одна сторона (охоронець) зобов’язується зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути це майно в цілості.

Відповідно до ст. 417 ЦК УРСР, в разі безоплатного схову той, хто здав майно на схов, зобов’язаний відшкодувати охоронцеві витрати, необхідні для збереження майна.

Аналогічні приписи містяться і в ст. 947 ЦК України, зокрема визначено, що при безоплатному зберіганні поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Загальні принципи формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та освіження (поновлення) запасів державного матеріального резерву (далі - державний резерв) встановлює і регулює відносини в цій сфері Закон України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) .

Відповідно до ст. 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах і організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Розміщення і будівництво на території України підприємств, установ, організацій та інших об’єктів системи державного резерву здійснюються в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно ст. 413 ЦК УРСР за договором схову одна сторона (охоронець) зобов’язується зберігати майно, передане їй другою стороною, і повернути це майно в цілості.

Відповідно до ст. 417 ЦК УРСР, в разі безоплатного схову той, хто здав майно на схов, зобов’язаний відшкодувати охоронцеві витрати, необхідні для збереження майна.

Аналогічні приписи містяться і в ст. 947 ЦК України, зокрема визначено, що при безоплатному зберіганні поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання речі, якщо інше не встановлено договором або законом.

Загальні принципи формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та освіження (поновлення) запасів державного матеріального резерву встановлює і регулює відносини в цій сфері Закон України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) .

Відповідно до ст. 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах і організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Розміщення і будівництво на території України підприємств, установ, організацій та інших об’єктів системи державного резерву здійснюються в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.

Для підприємств, установ і організацій, заснованих повністю або частково на державній власності (державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, засновані на державній власності), а також для суб’єктів господарської діяльності всіх форм власності, визнаних відповідно до законодавства України монополістами, відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву є обов’язковим, якщо це не завдає їм збитків.

Підприємства, установи і організації всіх форм власності, яким встановлені мобілізаційні та інші спеціальні завдання, зобов’язані забезпечити розміщення, зберігання, своєчасне освіження, заміну, а також відпуск матеріальних цінностей із державного резерву згідно із зазначеними завданнями власними силами.

Відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання, оплата тарифу за перевезення вантажів, спеціальної тари, упаковки, послуг постачальницько-збутових організацій за поставку і реалізацію матеріальних цінностей державного резерву провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов’язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2002 р. № 532 (532-2002-п) .

Пункт 7 Порядку відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов’язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2002 р. №532 (532-2002-п) , у редакції чинній на момент здійснення правовідносин, що розглядаються, (далі - Порядок) встановлює, що відшкодування витрат, пов’язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держкомрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.

Судами встановлено, що 30.06.1997 року між відповідачем та позивачем було укладено договір про відповідальне зберігання № 1, яким було передбачено відшкодування у 1998 році витрат зберігача по зберіганню, виходячи з розрахунку 1,50грн. за тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву.

24.08.1999 року між сторонами було укладено договір про відповідальне зберігання №12 встановлено інші розміри відшкодування позивачеві витрат по зберіганню виходячи з розрахунку 2.5 грн. (з урахуванням ПДВ) на тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву.

Суд враховує, що Договором № 1 було передбачено відшкодування витрат зберігача по зберіганню виходячи з розрахунку 1,50 грн. за тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву саме у 1998 році, однак враховуючи п. 9 зазначеного договору, щодо терміну його дії та зважаючи на той факт, що в період з 01.01.1999 року і до моменту укладення нового договору про відповідальне зберігання № 12 від 24.08.1999 року відповідач продовжував передавати майно позивачеві на зберігання, а позивач продовжував зберігати майно державного резерву та нести відповідні витрати на його зберігання, суд вважає, що сторони своїми конклюдентними діями підтвердили свій намір продовжити дію договору №1, включаючи його умови про відшкодування витрат позивача, на період часу з 01.01.1999 року по 24.08.1999 року.

Відтак, на думку суду, витрати позивача на зберігання за період з серпня 1997 року по серпень 1999 року підлягають відшкодуванню на підставі Договору № 1, а саме виходячи з розрахунку 1,50 грн. за тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву.

Витрати ж позивача на зберігання з вересня 1999 року по червень 2007 року підлягають відшкодуванню на підстав Договору № 12 виходячи з розрахунку 2,50 грн. (з урахуванням ПДВ) на тонно-місяць зберігання фактичної кількості матеріальних цінностей державного резерву, оскільки по перше, зазначений договір не встановлює конкретного періоду протягом якого сторони домовились про такі обсяги відшкодування, а по-друге згідно п. 9.1 даного договору він діє до видання Комітетом розпоряджень-нарадів на відпуск матеріальних цінностей державного резерву, що зберігаються в повному обсязі.

Будь-яких доказів щодо укладання між сторонами нових договорів на зберігання або внесення змін до Договору № 12, підписання додаткових угод до нього які б змінювали його умови матеріали справи не містять, як і не містіть доказів визнання його недійсним повністю або в частині.

Таким чином на думку суду відповідач повинен відшкодувати позивачу його витрати на зберігання в наступних розмірах:

Таким чином, з огляду на положення законодавства України та договорів на відповідальне зберігання № 1 та № 12, матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача зобов’язання з відшкодування позивачеві витрат, понесених останнім у зв’язку з збереженням майна державного матеріального резерву у загальному розмірі 364926,83 грн.

Матеріалами справи встановлено та не заперечується сторонами, що відповідачем відшкодовано позивачу витрати на зберігання за рахунок витрат на електроенергію в розмірі 24 907,20 грн. (протокол № 20 від 10.03.1999 року та протокол № 16 від 27.05.1999 року – копії в матеріалах справи).

Таким чином сума заборгованості відповідача перед позивачем складає 340019,63грн.

Розглядаючи спір по суті господарський не приймає посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної давності, оскільки відповідно до ст. 71 ЦК УРСР, що відповідає приписам ст. 257 ЦК України загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до ст. 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і переривання перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

Згідно ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Як додатки до апеляційної скарги, на доказ того, що позивач пропустив строк позовної давності відповідач надав копії претензій з вимогою про погашення заборгованості, які позивач надсилав йому починаючи з 2000 по 2006 роки. Надаючи вказані докази відповідач стверджує, що місцевий господарський суд неповно дослідив всі обставини справи.

Судова колегія не приймає цей довід відповідача в зв’язку з наступним:

- згідно ст. ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування;

- відповідно до ч. 2 ст. 101 ГПК України, апеляційний господарський суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду;

- ч. 1 вказаної статті передбачає, що апеляційний господарський суд переглядає справу за наявними та додатково поданими доказами, однак додатково додані докази приймаються лише в тому випадку, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Київський апеляційний господарський суд зазначає, що при розгляді справи у суді першої інстанції представник відповідача був присутній на всіх судових засіданнях, при цьому він подавав заяву про застосування строків позовної давності, однак жодного разу не надав суду копії наданих тепер претензій, в зв’язку з чим рішення було прийнято за наявними у справі доказами.

В судові засідання суду апеляційної інстанції представник відповідача доказів неможливості надання копій претензій раніше не надав, тому висновок Господарського суду м. Києва стосовно безпідставності заяви про пропущення строків позовної давності є правильним.

Суд першої інстанції прийняв рішення на підставі того, що 22.08.2007 року позивач направив відповідачеві Претензію №87, у якій вимагав від відповідача погасити заборгованість перед позивачем з компенсації витрат позивача, понесених у зв’язку зі зберіганням матеріальних цінностей державного резерву у 1997-2007 роках у загальному розмірі 582 268,20 грн.

Листом № 6-4/6974 від 06.11.2007 року відповідач повідомив позивача про відсутність станом на 05.11.2007 року за даними бухгалтерського обліку відповідача заборгованості за зберігання зерна державного резерву перед позивачем і відповідно вимогу позивача не виконав, коштів не сплатив.

Відповідно до ч.2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідачем не було надано суду першої інстанції належних доказів на спростування викладеного в позові, тому враховуючи викладене, суд першої інстанції вірно визначив вимоги позивача про стягнення з відповідача в примусовому порядку витрат, яких зазнав позивач у зв’язку зі збереженням зерна державного матеріального резерву, однак, не погодився з роз рахунком зазначених витрат здійснених позивачем в силу викладених вище обставин.

Таким чином позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в частині стягнення 340 019,63 грн. Решта позовних вимог матеріалами справи не підтверджується та задоволенню не підлягає.

Таким чином, враховуючи викладене, судова колегія Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що місцевий господарський суд повно і всебічно з’ясував всі обставини справи та дав їм належну правову оцінку. Порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до зміни чи скасування рішення по справі, судовою колегією не встановлено.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,-

Апеляційну скаргу Державного комітету України з державного матеріального резерву залишити без задоволення, а рішення Господарського суду м. Києва від 07.08.2008р. по справі №15/939 – без змін.

Справу № 15/939 повернути до Господарського суду м. Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського Суду України.