Верховний Суд України у складі:

розглянувши справу за позовом публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" (далі – ПАТ) до управління Пенсійного фонду України в Лутугинському районі Луганської області (далі – Управління ПФУ) про визнання незаконним рішення про застосування фінансових санкцій за заявою ПАТ про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого адміністративного суду України від 2 листопада 2010 року,

У серпні 2009 року ПАТ звернулося до Луганського окружного адміністративного суду з позовом до Управління ПФУ, в якому просило визнати незаконним рішення відповідача від 8 травня 2009 року № 54 про застосування фінансових санкцій у розмірі 875 800 грн 44 коп. за несвоєчасне перерахування на банківські рахунки органів Пенсійного фонду сум страхових внесків, фінансових санкцій.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що з урахуванням частини 12 статті 20 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" (далі – Закон № 1058-IV (1058-15) ) та пункту 3.9 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 року № 22 (z0377-04) (далі - Інструкція № 22), відповідальність за правильність та повноту нарахованих страхових внесків до Пенсійного фонду України покладена на платників (страхувальників), а не на банківську установу.

Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 7 жовтня 2009 року, заявлені позовні вимоги задоволені повністю. Додатковою постановою Луганського окружного адміністративного суду від 9 листопада 2009 року визнано незаконним та скасовано рішення Управління УПФ від 8 травня 2009 року № 54.

Ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 11 травня 2010 року постанову суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 2 листопада 2010 року рішення судів попередніх інстанцій скасовано, ухвалено нове, яким ПАТ в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із постановою суду касаційної інстанції, ПАТ звернулося із заявою про її перегляд Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування частини 12 статті 20 Закону № 1058-IV у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 7 травня 2009 року, від 25 липня 2007 року, від 11 грудня 2007 року та від 30 листопада 2006 року, які, на його думку, підтверджують неоднакове застосування норм матеріального права.

Перевіривши наведені заявником доводи, Верховний Суд України вважає, що у задоволенні заяви слід відмовити з таких підстав.

Як встановлено судами, оспорюваним рішенням до позивача застосовано фінансові санкції на підставі пункту 2 частини 10 статті 106 Закону № 1058-IV за порушення вимог, передбачених абзацом другим частини 12 статті 20 цього Закону, оскільки, приймаючи від відособленого підрозділу "Шахта "Лутугинська" Державного підприємства "Луганськвугілля" у січні–березні 2009 року платіжні документи на видачу заробітної плати, ПАТ не перевірив правильність нарахування та повноту сплати страхових внесків, що спричинило недоперерахування цих внесків у сумі 875 800 грн 44 коп.

Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що відповідальність за правильність та повноту нарахованих і сплачених страхових внесків до Пенсійного фонду України покладена на платників (страхувальників), а не на банк, тому рішення про застосування фінансових санкцій до позивача є неправомірним.

Касаційний суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій й ухвалюючи нове – про відмову в позові, дійшов висновку, що їх посилання на норми абзацу четвертого пункту 3.9 Інструкції № 22 (z0377-04) є помилковим. На думку суду, ця Інструкція не підлягає застосуванню, оскільки вона є підзаконним нормативно-правовим актом, а отже має меншу юридичну силу ніж Закон № 1058-IV (1058-15) , а тому не може йому суперечити і застосуванню підлягає саме Закон (1058-15) . Крім того, касаційний суд послався на абзац п’ятий цього ж пункту (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), яким встановлено, що якщо банк не забезпечив перерахування страхових внесків одночасно з видачею (перерахуванням) коштів на виплату заробітної плати, то він за рахунок власних коштів сплачує відповідному Фонду суму несплачених страхових внесків. У разі несплати самим банком цих сум Фонд здійснює їх стягнення з банку в порядку, встановленому законодавством України.

В ухвалах Вищого адміністративного суду України від 7 травня 2009 року, від 25 липня 2007 року, від 11 грудня 2007 року та від 30 листопада 2006 року зазначено, що законодавством України не передбачено зобов’язання банку перевіряти правильність нарахування страхувальником суми страхових внесків відносно суми нарахованої ним заробітної плати.

Висновки касаційного суду, у справі, що розглядається, відповідають правильному застосуванню норм матеріального права й узгоджуються із правовими позиціями Верховного Суду України при вирішенні спорів цієї категорії.

Так, відповідно до абзацу другого частини 12 статті 20 Закону № 1058-IV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), установи банків приймають від страхувальників платіжні доручення та інші платіжні документи на видачу (перерахування) коштів для виплат заробітної плати (доходу), на які відповідно до цього Закону (1058-15) нараховуються страхові внески, та здійснюють видачу (перерахування) зазначених коштів лише за умови одночасного подання страхувальником платіжних документів про перерахування коштів для сплати відповідних сум страхових внесків або документів, що підтверджують фактичну сплату цих сум. У разі невиконання банками цієї вимоги вони за рахунок власних коштів у порядку, встановленому Національним банком України, сплачують відповідному територіальному органу Пенсійного фонду суму, що дорівнює сумі несплачених страхових внесків, з правом зворотної вимоги до страхувальників щодо відшкодування цієї суми.

Згідно з пунктом 2 частини 10 статті 106 Закону № 1058-IV за порушення вимог, передбачених частиною 12 статті 20 цього Закону, накладається штраф у розмірі суми страхових внесків, яка підлягає сплаті страхувальником.

Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що Законом № 1058-IV (1058-15) на банки покладено обов’язок перевіряти повноту сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування при прийнятті ними платіжних доручень на видачу заробітної плати. У протилежному випадку банк буде зобов’язаний сам відшкодувати недоплачену суму.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постановах від 8 вересня 2009 року (справа № 21-968во09) та від 19 січня 2010 року (справа № 21-2150во09).

Оскільки при вирішенні спору касаційний суд правильно застосував норми матеріального права до встановлених у справі обставин, то у задоволенні заяви ПАТ слід відмовити.

Керуючись статтею 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

У задоволенні заяви публічного акціонерного товариства

"Брокбізнесбанк" відмовити.

постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Правова позиція

Відповідно до абзацу другого частини 12 статті 20 Закону України від 9 липня 2003 року № 1058-IV "Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), установи банків приймають від страхувальників платіжні доручення та інші платіжні документи на видачу (перерахування) коштів для виплат заробітної плати (доходу), на які відповідно до цього Закону (1058-15) нараховуються страхові внески, та здійснюють видачу (перерахування) зазначених коштів лише за умови одночасного подання страхувальником платіжних документів про перерахування коштів для сплати відповідних сум страхових внесків або документів, що підтверджують фактичну сплату цих сум. У разі невиконання банками цієї вимоги вони за рахунок власних коштів у порядку, встановленому Національним банком України, сплачують відповідному територіальному органу Пенсійного фонду суму, що дорівнює сумі несплачених страхових внесків, з правом зворотної вимоги до страхувальників щодо відшкодування цієї суми.