640/5006/20 Про визнання протиправною бездіяльності Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати суддівської винагороди за відповідні місяці із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб; стягненя з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів, передбачених за відповідною бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду недоплаченої суддівської винагороди за відповідний період - 06.06.2023 Прийняття

- визнати протиправною бездіяльність Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати суддівської винагороди у січні - березні 2020 року з застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року;

- стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету - 3504040) 126 118,72 грн недоплаченої суддівської винагороди за січень - лютий 2020 року та 17 516,75 грн недоплаченої суддівської винагороди за березень 2020 року, з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору.

2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з листопада 2017 року працює суддею Верховного Суду.

3. Від початку виконання обов`язків судді Верховного Суду і до 06 листопада 2019 року суддівська винагорода нараховувалася і виплачувалася йому виходячи з базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

4. Проте нарахування та виплату суддівської винагороди за січень, лютий та частково за березень 2020 року здійснено із застосуванням іншого базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - на рівні 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року, що призвело до зменшення її розміру і, відповідно, порушення його прав та гарантій.

5. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2021 року, ОСОБА_1 у задоволенні позову відмовлено.

6. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ОСОБА_1 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог.

7. Ухвалою Верховного Суду від 19 травня 2021 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Судами встановлено, що ОСОБА_1 призначено на посаду судді Верховного Суду Указом Президента України від 10 листопада 2017 року №357/2017 "Про призначення суддів Верховного Суду" (357/2017) .

9. До штату Верховного Суду ОСОБА_1 зараховано 16 листопада 2017 року.

10. Пунктом 3 частини третьої статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, чинній на час зайняття позивачем посади судді; далі - Закон №1402-VIII (1402-19) ) було передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

11. Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX (193-20) "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" (далі - Закон №193-IX (193-20) ) внесено зміни, зокрема, до пункту третього частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII, відповідно до яких у тексті цифри " 75" замінено цифрами " 55".

12. У зв`язку з цим, у січні, лютому та частково у березні 2020 року суддівську винагороду ОСОБА_1 нараховано та виплачено відповідно до положень пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (зі змінами, внесеними Законом №193-IX (193-20) ) у зменшеному розмірі, виходячи з величини у 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

13. Не погоджуючись із зазначеним розміром нарахованої суддівської винагороди, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом.

14. Під час розгляду справи в суді першої інстанції Конституційний Суд України розглянув справу за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) окремих положень законів України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII (1402-19) , "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16 жовтня 2019 року №193-IX, "Про Вищу раду правосуддя" від 21 грудня 2016 року №1798-VIII (справа №1-304/2019 (7155/19).

15. Рішенням Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 (v004p710-20) , ухваленим у цій справі, визнано такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними), зокрема, положення пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII зі змінами, внесеними Законом №193-IX (193-20) (пункт 1 резолютивної частини рішення); визначено, що положення Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII (1402-19) зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16 жовтня 2019 року №193-IX, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення (пункт 2 резолютивної частини рішення); застосуванню підлягають відповідні положення законів України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII (1402-19) в редакції до внесення змін Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16 жовтня 2019 року №193-IX (пункт 3 резолютивної частини рішення).

16. У зв`язку з цим, суддівська винагорода судді ОСОБА_1 з 11 березня 2020 року нараховується виходячи з розміру посадового окладу, визначеного на рівні 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

III. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ.

17. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог мотивовані тим, що відповідач здійснив нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди в період з 07 листопада 2019 року по 11 березня 2020 року у розмірі, визначеному статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" зі змінами, внесеними Законом №193-IX (193-20) , яка була чинною на момент їх проведення.

18. До спірних правовідносин не може бути застосовано законодавство в редакції, яка відновила свою дію лише після ухвалення Конституційним Судом України рішення від 11 березня 2020 року №4-р/2020, у зв`язку з неможливістю ретроспективної дії цього рішення.

19. З огляду на встановлені під час розгляду справи обставини та їх правове регулювання, суди дійшли висновку, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв`язку з чим відсутня його протиправна бездіяльність щодо виплати позивачу суддівської винагороди у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року.

20. У задоволенні позовних вимог в частині стягнення недоотриманої суддівської винагороди відмовлено з тих підстав, що така позовна вимога є похідною від вимоги про визнання протиправною бездіяльності відповідача.

IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ

21. У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 не погоджується з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій та, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

22. На обґрунтування касаційної скарги в межах доводів, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, позивач послався на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у спорі про стягнення неправомірно невиплаченої суддівської винагороди судді Верховного Суду з урахуванням приписів пунктів 1 та 3 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 (v004p710-20) у справі №1-304/2019 (7155/19), а також висновків, наведених у пункті 4.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 (v010p710-20) у справі №1-14/2020 (230/20).

23. Зокрема у касаційній скарзі позивач вказує, що хоча позивачем заявлено дві позовні вимоги до Держави Україна, як щодо визнання неправомірною бездіяльності, так і щодо стягнення невиплаченої суддівської винагороди, суд апеляційної інстанції відмовив у стягненні невиплаченої суддівської винагороди виключно з підстав похідного характеру другої вимоги.

24. Також позивач зазначає, що судом апеляційної інстанції застосована норма пункту 3 частини третьої статті 135 Закону про судоустрій в редакції, що визнана Конституційним Судом України неконституційною та всупереч прямій вказівці в пункті 3 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України, не застосована редакція пункту 3 частини третьої статті 135 Закону про судоустрій, чинна до внесення змін Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського самоврядування" від 16 жовтня 2019 року №193-IX.

25. Позивач наполягає на неправомірності дій Держави України на публічній службі якої він перебуває, саме щодо недотримання конституційних гарантій незалежності позивача та його трудових прав.

26. Серед доводів касаційної скарги з посиланням на приписи статті 7 КАС України та пункт 1 частини п`ятої статті 361 КАС України вказує на можливість спростування презумпції правомірності дій суб`єкта правозастосування саме в судовому порядку. Саме тому розглядаючи спір щодо неправомірності дій Держави, суд не може застосувати норму, яку вважає неконституційною, а тим паче норму, яка визнана Конституційним Судом неконституційною. Натомість судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень у даній справі застосована норма закону, яка уже визнана неконституційною.

27. Поміж іншого позивач наголошує, що судом апеляційної інстанції також неправильно застосовано статтю 32 Кодексу законів про працю України щодо зведення її лише до права працівника на звільнення, якщо його не влаштовують змінені умови праці.

28. Також ОСОБА_1 вважає, що судом апеляційної інстанції проігноровані неодноразові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду щодо можливості зміни істотних умов праці, якої у Верховному Суді не відбулося ні до, ані після неправомірного скорочення суддівської винагороди.

29. Як зазначає позивач, ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права (частина третя статті 291 КАС України) щодо неправильного врахування правових висновків Верховного Суду, викладених у рішенні за результатами розгляду зразкової справи (постанова від 18 березня 2020 року у справі №240/4937/18 і від 19 лютого 2020 року №240/6263/18), саме при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи.

30. Верховний Суд подав відзив на касаційну скаргу, в якій просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Зазначив, що здійснював виплату заробітної плати ОСОБА_1 у період з 01 січня 2020 року по 10 березня 2020 року відповідно до вимог діючого на той час законодавства, підстав для виплати заробітної плати в іншому розмірі не було.

V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

31. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши пояснення сторін у відкритому судовому засіданні, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ), вважає за необхідне зазначити таке.

32. Касаційне провадження у справі відкрито з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення за касаційною скаргою), а саме: неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

33. Спірні правовідносини стосуються бездіяльності Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати суддівської винагороди та стягнення з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України недоплаченої суддівської винагороди.

34. Вказані правовідносини охоплюють період, коли Законом №193-ІХ (193-20) були внесені зміни до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII, якими зменшено базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду з 75 до 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а отже, зменшено розмір суддівської винагороди.

35. У зв`язку з цим, Верховний Суд має дати відповідь на питання, чи можна визнати протиправною бездіяльність Верховного Суду щодо невиплати суддівської винагороди на підставі приписів пункту 3 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII, редакція якої була змінена Законом №193-IX (193-20) і пізніше визнана неконституційною Конституційним Судом України та, чи підлягає стягненню з Державної казначейської служби України така суддівська винагорода на підставі закону, що втратив чинність.

36. Відповідно до статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

37. Закон України від 02 червня 2016 року №1402-VIII (1402-19) "Про судоустрій і статус України" (далі - Закон №1402-VIII (1402-19) ) визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, а отже, є спеціальним нормативним актом, який визначає структуру і розмір суддівської винагороди суддів Верховного Суду.

38. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (частина друга статті 4 Закону №1402-VIII).

39. Зменшення розміру посадового окладу судді Верховного Суду з 75 до 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, а отже, зменшення розміру суддівської винагороди відбулося шляхом внесення зміни до частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII Законом №193-IX (193-20) , що набрав чинності 07 листопада 2019 року.

40. Верховний Суд зазначає, що протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень слід розуміти як зовнішню форму поведінки (діяння) цього органу, що полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними й реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені.

41. Відповідно до принципу законності, закріпленого частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

42. Наведене означає, що діяльність у цій справі відповідачів (Верховного Суду як роботодавця та Державної казначейської служби як центрального органу виконавчої влади у сфері обслуговування бюджетних коштів) здійснюється за принципом, коли заборонено все, окрім дозволеного законом та дозволено лише те, що прямо передбачено законом.

43. Суддівська винагорода згідно з частиною першою статті 135 Закону №1402-VIII регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

44. Пункт 3 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII у редакції, що діяла на час призначення позивача на посаду судді Верховного Суду у листопаді 2017 року. визначав базовий розмір посадового окладу для судді Верховного Суду 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

45. У зв`язку з прийняттям Парламентом України Закону №193-IX (193-20) , що набрав чинності 07 листопада 2019 року, базовий розмір посадового окладу для судді Верховного Суду було зменшено до 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

46. Суддівська винагорода, її структура і розмір визначаються законом. Сама ж виплата дозволяється на виконання заходів, визначених Постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 року №228 "Про затвердження Порядку складання, розгляду, затвердження та основних вимог до виконання кошторисів бюджетних установ" (228-2002-п) згідно зі штатним розписом суддів Верховного Суду (де зазначається посадовий оклад, визначений законом), відповідно до якого й здійснюються нарахування, перерахунки й виплати суддівської винагороди.

47. Саме тому стосовно доводів позивача щодо неправильного застосування статті 32 Кодексу законів про працю України, колегія Верховного Суду зазначає, що Закон №1402-VIII (1402-19) , яким регулюється суддівська винагорода як спеціальний нормативний акт, унеможливлює застосування по аналогії Кодексу в частині зміни істотних умов праці, як пропонує позивач, оскільки судді, у тому числі Верховного Суду, знаходяться під особливими гарантіями частини другої статті 130 Конституції України та Законом №1402-VIII (1402-19) .

48. Таким чином, керуючись принципом законності (стаття 19 Конституції України), Верховний Суд як роботодавець (відповідач) у рамках спірних правовідносин, не міг виплачувати суддівську винагороду позивачу в іншому розмірі, ніж був передбачений Законом №193-IX (193-20) , оскільки, як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, до цих правовідносин не може бути застосовано редакцію статті, яка відновила свою дію лише після ухвалення рішення Конституційним Судом України.

49. Тому доводи позивача про можливість здійснення виплат на підставі редакції закону, що встановлювала 75 прожиткових мінімумів посадового окладу судді, є безпідставні, оскільки приписи пункту 3 частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII були змінені внаслідок прийняття Закону №193-IX (193-20) і, на момент виникнення спірних правовідносин, не існували. Зміни у законодавстві у частині зменшення базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду відбулися в порядку, передбаченому частиною другої статті 4 Закону №1402-VIII.

50. Отже, Суд погоджується з позицією, висловленою у відзиві Верховного Суду, що виплати в період з 01 січня 2020 року по 10 березня 2020 року були здійснені відповідно до існуючого чинного законодавства, підстав для виплати заробітної плати в іншому розмірі не було.

51. Правильними є висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав стверджувати про протиправну бездіяльність Верховного Суду щодо невиплати ОСОБА_1 суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, оскільки виплата суддівської винагороди здійснена відповідно до вимог законодавства України, чинного на час її проведення.

52. Водночас, колегія Верховного Суду звертає увагу, що в рамках визначеного законодавством України порядку, Верховний Суд звернувся до Конституційного Суду України з поданням про визнання такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними), зокрема, пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16 жовтня 2019 року №193-IX, що свідчить про невідкладне вжиття відповідачем необхідних заходів для відновлення гарантії суддівської незалежності.

53. Стосовно доводів касаційної скарги ОСОБА_1 про безпідставне застосування судами попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону №193-IX (193-20) , який визнано неконституційним і незастосування положення пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", у редакції, чинній до внесення змін, усупереч прямій вказівці на це в пункті 3 Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 (v004p710-20) , Верховний Суд зазначає таке.

54. Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України, статті 91 Закону України від 13 липня 2017 року №2136-VIII "Про Конституційний Суд України" закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

55. Виключенням із указаного цього правила може бути надання нормі права зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (стаття 58 Конституції України; Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року №1-рп/99 (v001p710-99) ).

56. Конституційний Суд України рішенням від 11 березня 2020 року №4-р/2020 визначив, що положення Закону №1402-VIII (1402-19) зі змінами, внесеними Законом №193-IX (193-20) , а також певні положення самого Закону №193-IX (193-20) , що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення (пункт 2 резолютивної частини).

57. У пункті 3 резолютивної частини цього ж Рішення Конституційний Суд України визначив, що у зв`язку з втратою чинності положень Закону №1402-VIII (1402-19) зі змінами, внесеними Законом №193-IX (193-20) , застосуванню підлягають відповідні положення Закону №1402-VIII (1402-19) в редакції до внесення змін Законом №193-IX (193-20) .

58. У зв`язку з цим, позивач вважав за можливе застосувати до спірних правовідносин частину третю статті 135 Закону №1402-VIII в редакції до внесення змін.

59. Верховний Суд зазначає, що вказане рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 (v004p710-20) діє на перспективу та не поширюється на правовідносини, що існували до його прийняття.

60. Така практика підтверджується зокрема постановами Верховного Суду від 25 липня 2019 року у справі №804/3790/17, від 09 серпня 2019 року у справі №826/9404/17, від 11 серпня 2020 року у справі №480/906/19, від 01 квітня 2020 року у справі №818/494/18, від 28 квітня 2022 року у справі №280/9125/20 тощо, є усталеною, тому з метою дотримання принципу юридичної визначеності має бути врахована у спірних правовідносинах.

61. Принцип верховенства права (правовладдя) (частина перша статті 8 Конституції України), невід`ємною частиною якого є принцип юридичної визначеності, не дозволяє автоматичну зворотну дію рішення Конституційного Суду України на правовідносини, які вже виникли, навіть унаслідок дії правових норм, що пізніше були визнані неконституційними.

62. Верховний Суд акцентує, що необдумане зворотнє застосування рішення Конституційного Суду України без конкретної вказівки у самому рішенні може призвести до порушення принципу поділу державної влади (частина перша статті 6 Конституції України), що покликаний обмежити діяльність судової влади правозастосуванням, а також принципу законності, передбаченого статтею 19 Основного Закону України, який зобов`язує органи державної влади та їх посадових осіб мати законодавчий дозвіл на вчинення певних дій.

63. Суд в рамках спірних правовідносин в силу вказаних принципів не може самостійно здійснювати правове регулювання розміру посадового окладу судді Верховного Суду і спричиняти бюджетні витрати у спосіб, не передбачений Конституцією та законом України. Вказане також ускладнює і застосування статті 7 КАС України у разі суперечності закону України Конституції України (254к/96-ВР) , а також у такому випадку умов, визначених частиною четвертою (застосування норми Конституції України (254к/96-ВР) як норми прямої дії) та частиною шостою (аналогії права, аналогії закону).

64. Доводи позивача фактично зводяться до того, що він просить стягнути вказані суми на підставі неіснуючої норми закону на момент виникнення спірних правовідносин.

65. Таким чином, правильним є висновок судів попередніх інстанцій про обґрунтованість нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди у розмірі, визначеному законодавством, чинним на момент їх проведення, а також неможливість застосувати до спірних правовідносин законодавство у редакції, яка відновила свою дію відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року (v004p710-20) у справі №4-р/2020 з дня ухвалення цього рішення.

66. Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги, що держава має бути відповідальною за той спосіб врегулювання правовідносин, який передбачений законом. Саме тому у пункті 5 Рішення від 11 березня 2020 року №4-р/2020 Конституційний Суд України рекомендував Верховній Раді України невідкладно привести положення, зокрема, Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02 червня 2016 року №1402-VIII (1402-19) зі змінами, внесеними Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16 жовтня 2019 року №193-IX у відповідність до цього Рішення.

67. Тобто парламент, як єдиний законодавчий орган (стаття 75 Конституції України) повинен привести у відповідність положення зазначеного Закону, шляхом прийняття нових законодавчих змін. Вказане підтверджується і викладеною позицією у Рішенні Конституційного Суду України від 25 березня 1998 року №3-рп/98 (v003p710-98) : "Заповнення прогалин у законах, окремі положення яких Конституційним Судом України визнані неконституційними, не належить до його повноважень. Згідно зі статтею 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виходячи з цього і відповідно до частини другої статті 19 Конституції України вирішення зазначених питань є прерогативою органу законодавчої влади - Верховної Ради України" (абзац третій пункту 2).

68. На виконання Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 (v004p710-20) , Верховною Радою України прийнято Закон України від 13 липня 2021 року №1629-IX (1629-20) "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо відновлення роботи Вищої кваліфікаційної комісії суддів України" (далі - Закон №1629-IX (1629-20) ).

69. Відповідно до пункту 14 цього Закону №1629-IX (1629-20) пункт 3 частини третьої статті 135 викладено у попередній редакції: "3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року".

70. Таким чином, з моменту прийняття Закону №1629-IX від 13 липня 2021 року (1629-20) парламент України заповнив прогалину, внаслідок визнання неконституційними приписи пункту 3 частини третьої статті 135 Закону 16 жовтня 2019 року №193-IX, шляхом прийняття пункту 3 частини третьої статті 135 Закону №1629-IX, який і є юридичною підставою для нарахування посадових окладів суддів у попередній редакції Закону №1402-VIII (1402-19) і фактично усунув порушення конституційних гарантій незалежності суддів Верховного Суду.

71. У рішенні від 11 березня 2020 року №4-р/2020 Конституційний Суд України виходив серед іншого з того, що суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (пункт 4.1 Рішення).

72. Таким чином, Конституційний Суд України визнав неконституційними положення щодо зменшення винагороди з мотивів не допустити впливу на судову систему. Механізм конституційного контролю у даному випадку спрацював у достатньо короткий період часу.

73. Водночас Верховний Суд зазначає, що у Рішенні Конституційного Суду України від 11 березня 2020 року №4-р/2020 (v004p710-20) відсутні будь-які вказівки парламенту зокрема щодо встановлення компенсації за спірний період, в який діяла неконституційна норма.

74. Стосовно посилання позивача у касаційній скарзі на висновки Конституційного Суду України, викладені в рішенні 28 серпня 2020 року №10-р/2020, які він просить врахувати під час формулювання висновку у цій справі, Верховний Суд зазначає таке.

75. У пункті 4.3. рішення від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів", положень частин першої, третьої статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" (294-20) " (справа №1-14/2020 (230/20)), Конституційний Суд України сформулював висновок, в якому зазначив, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України (254к/96-ВР) .

76. Верховний Суд зазначає, що наведене рішення Конституційного Суду України, хоча й стосується питання гарантій незалежності суддів, втім не може бути взято до уваги, оскільки фактичні обставини справи, викладені у ньому, відмінні від тих, що були предметом дослідження судів в рамках спору у цій адміністративній справі №640/5006/20.

77. Звертаючись до суду з вказаним позовом ОСОБА_1 просив стягнути з Держави України в особі Державної казначейської служби недоплачену суддівську винагороду, при цьому вказуючи на бездіяльність Верховного Суду щодо її виплати.

78. Відповідно до пункту 23 частини першої статті 4 КАС України похідна позовна вимога - вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

79. Враховуючи, те що позивачу відмовлено в задоволенні позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати суддівської винагороди за відповідний період у відповідному розмірі, то, відповідно, суди дійшли вірного висновку про те, що позовна вимога про стягнення з Держави України в особі Державної казначейської служби недоплаченої суддівської винагороди, що є похідною від основної вимоги, не підлягає задоволенню.

80. Тому доводи ОСОБА_1 щодо відмови судів попередніх інстанцій у стягненні невиплаченої суддівської винагороди виключно з підстав похідного характеру другої вимоги, Верховний Суд вважає необґрунтованими.

81. Інші доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо неправильного врахування правових висновків Верховного Суду, викладених у рішенні за результатами розгляду зразкової справи (постанова від 18 березня 2020 року у справі №240/4937/18 і від 19 лютого 2020 року №240/6263/18), то Верховний Суд вважає їх помилковими. Суд апеляційної інстанції лише провів аналогію підходу у правозастосуванні, який використала Велика Палата Верховного Суду в означених постановах та не вирішував цю справу саме крізь призму вказаних судових рішень.

82. Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень і погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

83. Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд зазначає, що вони були перевірені та проаналізовані судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду та ухвалення оскаржуваних судових рішень, та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.

84. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.