Верховний Суд України у складі:

головуючого Терлецького О.О.,

суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Короткевича М.Є., Косарєва В.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Кузьменко О.Т., Луспеника Д.Д., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Пилипчука П.П., Пошви Б.М., Редьки А.І., Сеніна Ю.Л., Скотаря А.М., Таран Т.С., Тітова Ю.Г., Шаповалової О.А., Шицького І.Б., Яреми А.Г., –

розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Сихівського відділу соціального захисту управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики Львівської міської ради (далі – Управління), треті особи – Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Міністерство праці та соціальної політики України, про неправомірні дії та виплату щорічної грошової допомоги, за заявою ОСОБА_1.,

У вересні 2008 року ОСОБА_1. звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність Управління, яка полягала у безпідставній відмові виплатити йому належну згідно з частиною 5 статті 13 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі – Закон № 3551-XII (3551-12) ) щорічну грошову допомогу в розмірі 8 мінімальних пенсій за віком за період 2006-2008 роки в сумі 8 810 грн та зобов’язати виплатити вказану суму.

Сихівський районний суд м. Львова постановою від 20 листопада 2008 року позов задовольнив частково. Зобов'язав Управління виплатити ОСОБА_1. 6 268 грн недовиплачених грошових сум разової допомоги за 2007-2008 роки та відмовив у задоволенні позову в частині вимог про стягнення допомоги за 2006 рік, виходячи із того, що окремі положення Закону України від 20 грудня 2005 року № 3235-IV "Про Державний бюджет України на 2006 рік" (3235-15) не було оскаржено до Конституційного Суду України та неконституційними не визнавались.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 24 вересня 2009 року скасував постанову суду першої інстанції та прийняв нову, якою в задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 15 вересня 2010 року постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, ОСОБА_1. просив ухвалу Вищого адміністративного суду України скасувати та направити справу на новий касаційний розгляд. При цьому заявник послався на те, що судом касаційної інстанції в цій справі неоднаково і, на його думку, неправильно застосовані норми матеріального права, – частина 5 статті 13 Закону № 3551-XII.

Заява про перегляд оскаржуваної ухвали Вищого адміністративного суду України не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 5 статті 13 Закону № 3551-XII інвалідам війни II групи щорічно до 5 травня виплачується разова грошова допомога у розмірі 8 мінімальних пенсій за віком.

Пунктом 13 статті 71 Закону України від 19 грудня 2006 року № 489-V "Про Державний бюджет України на 2007 рік" (далі – Закон № 489-V (489-16) ) дію названої норми в частині визначення розміру виплат щорічної разової грошової допомоги зупинено на 2007 рік, статтею 29 – встановлено виплату цієї допомоги в розмірі 300 грн. Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 (v0a6p710-07) вказані положення Закону № 489-V (489-16) визнано такими, що не відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційними). Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року (v010p710-08) № 8-рп/2008 визнані неконституційними окремі положення Закону України від 28 грудня 2007 року № 107-V I "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (107-17) (далі – Закон № 107-V I (107-17) ), а саме: пункту 20 розділу II, згідно якого було внесено зміни в частину 5 статті 13 Закону № 3551-XII відповідно до якої щорічно до 5 травня інвалідам війни виплата грошової допомоги здійснюється у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України. Тому, посилаючись на згадані рішення Конституційного Суду України суд першої інстанції, дійшов висновку, що дії Управління щодо призначення та виплати щорічної разової допомоги за зазначений період у розмірі, встановленому цим Законом (3551-12) , є протиправними, і відповідач зобов’язаний нарахувати й виплатити ОСОБА_1. недоотриману ним суму грошової допомоги.

Суди апеляційної та касаційної інстанцій виходили із того, що стаття 29, пункт 13 статті 71 Закону № 489-V та окремі положення Закону № 107-V I (107-17) втратили чинність з дня ухвалення Рішень Конституційним Судом України, тобто відповідно з 9 липня 2007 року та 22 травня 2008 року, а виплата щорічної разової грошової допомоги здійснювалася до 5 травня 2007 року та 5 травня 2008 року відповідно – в період коли наведені норми Закону були чинними, а їх виконання обов’язковим для Управління.

Таким чином, дії відповідача на час виплати позивачу зазначеної Законом № 3551-ХІІ (3551-12) одноразової грошової допомоги були правомірними та узгоджувалися з положеннями частини 2 статті 19 Конституції України.

На думку Верховного Суду України, такий висновок суду ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права та відповідає правовій позиції Верховного Суду України щодо застосування норм права при розгляді спорів цієї категорії, яка полягає у тому, що оскільки невиплата позивачу зазначеної допомоги у повному розмірі викликана не протиправними діями Управління, а прийняттям законодавцем неконституційних положень, то захист його порушених прав щодо отримання недоплаченої суми може відбуватися лише в порядку, визначеному частиною 3 статті 152 Конституції України, – шляхом звернення з позовом про відшкодування шкоди.

Враховуючи, що касаційним судом при вирішенні справи норми матеріального права застосовані правильно, у задоволенні заяви слід відмовити.

Керуючись частиною 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.