Верховний Суд України у складі:

розглянувши у порядку письмового провадження за наявними матеріалами справу за позовом акціонерного товариства закритого типу "Консул" (далі – ТОВ) до Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва (далі – ДПІ) про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень,

У липні 2005 року ТОВ звернулося до суду з позовом, в якому, з урахуванням зміни позовних вимог, просило визнати недійсними: податкові повідомлення-рішення ДПІ від 21 грудня 2004 року № 981-26-7-23317159/16393/0 та прийняті в результаті адміністративного оскарження – від 17 січня 2005 року № 981-26-7-23317159/16393/1, від 31 березня 2005 року № 981-26-7-23317159/16393/2, а також від 27 квітня 2005 року № 981-26-7-23317159/16393/3, якими йому визначено податкове зобов'язання зі сплати земельного податку та застосовано штрафні (фінансові) санкції за земельну ділянку загальною площею 1781,7 кв.м, розташовану під придбаними позивачем об'єктами нерухомості. Крім того, ТОВ просило скасувати акт ДПІ від 18 грудня 2004 року № 077/26-7/23317159 "Про результати документальної перевірки правильності обчислення та своєчасності внесення до бюджету сум податку за землю акціонерним товариством закритого типу "Консул" за період із 1 січня 2002 року по 1 грудня 2004 року".

На обґрунтування позову ТОВ посилалося на безпідставність дій ДПІ, оскільки у період за який йому визначено податкове зобов'язання з цього податку та застосовано штрафні (фінансові) санкції воно, у розумінні статей 125, 126 Земельного кодексу України (далі – ЗК), ще не було орендарем земельної ділянки.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Розглядаючи цю справу вдруге, Господарський суд м. Києва постановою від 5 жовтня 2006 року, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного господарського суду від 23 січня 2007 року та Вищого адміністративного суду України від 19 серпня 2010 року, позов задовольнив частково: визнав недійсними податкові повідомлення-рішення ДПІ від 31 березня 2005 року № 981-26-7-23317159/16393/2 та від 27 квітня 2005 року № 981-26-7-23317159/16393/3, в іншій частині позову відмовив.

При цьому суди виходили з того, що ДПІ безпідставно нарахувала позивачу земельний податок за період 2002-2004 роки за користування земельною ділянкою, право на яку у нього виникло лише у квітні 2006 року.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, ДПІ просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду, справу направити на новий розгляд до цього суду.

На обґрунтування зазначеного заявник додав ухвали Вищого адміністративного суду України від 16 квітня 2009 року та від 17 жовтня 2010 року, в яких, на його думку, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано статтю 120 ЗК та статті 2, 15 Закону України від 3 липня 1992 року № 2535-XII "Про плату за землю" (далі – Закон № 2535-XII (2535-12) ), та зі змісту яких вбачається, що обов'язок сплачувати земельний податок виникає з дня фактичного правомірного користування земельною ділянкою, оскільки закон не передбачає звільнення від сплати цього податку землекористувачів у разі відсутності документів, що підтверджують право користування.

Виконуючи покладені на Верховний Суд України завдання, у контексті розглядуваних правовідносин, суд виходить із того, що аналіз зазначених норм права дає підстави вважати, що з моменту набуття права власності на жилий будинок (будівлю або споруду) у набувача виникає право (власності чи користування) на земельну ділянку, на якій знаходиться цей об'єкт, а з ним – і обов'язок сплачувати земельний податок чи орендну плату.

Судами встановлено, що на виконання розпорядження Київської міської державної адміністрації від 3 жовтня 2001 року № 2056 "Про залучення інвестора до реконструкції нежилого будинку № 28/12 (літ. А) на вул. Верхній вал у Подільському районі" укладено два інвестиційні договори від 25 лютого та 12 червня 2002 року, за умовами яких позивач одержав у власність за актами прийому – передачі частини будинку площею 937,9 кв.м та 843,8 кв.м комунальної власності територіальної громади м. Києва та Подільського району м. Києва, і взяв на себе зобов'язання оформити право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені об'єкти. На підставі рішення Київської міської ради від 6 жовтня 2005 року № 82/3546 (ra_082023-05) між останньою та ТОВ 5 квітня 2006 року укладено договір оренди цієї земельної ділянки строком на 15 років. 13 квітня 2006 року цей договір зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради у книзі записів державної реєстрації договорів.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону № 2535-XII використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. '...'

У статті 5 цього Закону визначено, зокрема, що об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, суб'єктом – власник земельної ділянки і землекористувач, у тому числі орендар.

За змістом статті 15 вказаного Закону обов'язок сплачувати за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.

У частинах 1, 2 статті 125 ЗК (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) встановлено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Статтею 126 цього Кодексу (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) передбачено, що право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.

Питання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюється статтями 120 ЗК та 377 Цивільного кодексу України (435-15) .

Нинішня редакція цих норм чітко встановлює, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

Водночас стаття 120 ЗК і в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин, не давала підстав для іншого розуміння її змісту.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суди на обґрунтування своїх рішень посилалися на те, що право власності чи право користування земельною ділянкою виникає лише після державної реєстрації документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, а також державної реєстрації договору оренди.

Цей висновок є наслідком порушення правил застосування норм права : перевагу було надано положенням Закону № 2535-XII (2535-12) та ЗК (статті 125, 126), які регулюють випадки набуття права власності чи права користування на земельну ділянку, як окремий об'єкт та які щодо спірних відносин є загальними. У той же час перевагу мають спеціальні норми, що регулюють випадки набуття права власності на землю чи права користування нею внаслідок придбання споруди, розміщеної на земельній ділянці, за наведених обставин, – стаття 120 ЗК та стаття 377 Цивільного кодексу України (щодо відносин, які виникли після 1 січня 2004 року) .

Отже, у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України неправильно застосував норми матеріального права.

З урахуванням наведеного ухвала касаційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до цього суду.

Керуючись статтями 241–244 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , Верховний Суд України

Заяву Державної податкової інспекції у Подільському районі м. Києва задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 19 серпня 2010 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.