Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Кривенка В. В., суддів: Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва (далі - ДПІ) справу за позовом Приватного підприємства "Армавір" (далі - ПП) до ДПІ, третя особа - Головне управління Державного казначейства України у м. Києві, про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, встановила:

У березні 2006 року ПП звернулося до суду з позовом, в якому просило визнати недійсним податкове повідомлення-рішення ДПІ від 29 листопада 2005 року N 0001642230/0. Згодом позивач змінив свої вимоги та просив визнати недійсним оскаржуване податкове повідомлення-рішення та зобов'язати ДПІ надати відділенню Державного казначейства Печерського району м. Києва висновок, передбачений підпунктом 7.7.5 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року "Про податок на додану вартість" (далі - Закон N 168/97-ВР (168/97-ВР) ), із зазначенням суми в розмірі 1708694 грн., що підлягає відшкодуванню з бюджету.

На обґрунтування позову ПП посилалося на те, що сума податкового кредиту за серпень, жовтень, листопад 2004 року підтверджені належно оформленими накладними, а сума ПДВ в розмірі 1781273 грн. - сплачена до Державного бюджету України. Крім цього, за наслідками проведеної податковими органами перевірки контрагентів заниження податкових зобов'язань щодо господарських операцій виявлено не було.

Відповідач заперечував проти позову з тих підстав, що, порушуючи вимоги підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону N 168/97-ВР, ПП до складу податкового кредиту за серпень, жовтень, листопад 2004 року було необґрунтовано включено сума ПДВ за товар, придбаний по ланцюгу у підприємств, яких визнано банкрутом або реєстрацію яких скасовано, оскільки у результаті перевірки податковими органами ланцюга постачальників позивача факту надмірної сплати ПДВ до бюджету не встановлено.

Господарський суд м. Києва постановою від 4 грудня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 21 березня 2007 року, адміністративний позов ПП задовольнив частково: визнав недійсним податкове повідомлення-рішення від 29 листопада 2005 року N 0001642230/0, в іншій частині позову - відмовив.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що сума податкового кредиту позивача за серпень, жовтень та листопад 2004 року підтверджується документально та нормативно, а тому її зменшення є необґрунтованим.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 лютого 2010 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання недійсним податкового повідомлення-рішення залишив без змін, в іншій частині заявлених позовних вимог - відмовив із закриттям провадження у справі.

У скарзі до Верховного Суду України ДПІ, посилаючись на неоднакове застосування судами положень Закону N 168/97-ВР (168/97-ВР) , просить ухвалені у справі судові рішення-скасувати та прийняти нове - про відмову у задоволенні позову. На підтвердження зазначеного скаржник навів ухвали Вищого адміністративного суду України від 26 січня, 19 березня 2009 року та постанову Верховного Суд України від 1 вересня 2009 року.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України визнала, що у задоволенні скарги слід відмовити.

Так, Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України вже неодноразово висловлювала правову позицію щодо правомірності зменшення податковими органами сум бюджетного відшкодування. Зокрема, у постановах від 26 грудня 2006 року у справі N 21-262 во 06, від 9 вересня 2008 року у справі N 21-500 во 08, від 11 жовтня 2006 року у справі N 21-593 во 06 викладено висновок, що Законом N 168/97-ВР передбачено єдину підставу для формування податкового кредиту, а саме: наявність у платника податку - покупця належно оформленої податкової накладної. Сума податкового кредиту та відповідно сума бюджетного відшкодування позивачем формується правильно, якщо ПДВ входить до складу договірної суми, сплаченої продавцю.

Пунктом 1.8 статті 1 Закону N 168/97-ВР визначено, що бюджетне відшкодування - це сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв'язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом.

Відповідно до підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону N 168/97-ВР податкова накладна видається платником податку в разі продажу товарів (робіт, послуг) покупцю на його вимогу.

Згідно з підпунктом 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону N 168/97-ВР датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

У правових позиціях, що містяться у згаданих вище постановах Верховного Суду України, звернуто увагу на юридичні підстави для зменшення суми бюджетного зобов'язання, тобто, на необхідність доведення податковим органом недійсності відомостей, наведених у податкових накладних, наприклад, у випадку, коли власне самі операції не проводилися.

Як убачається зі змісту підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 цього самого Закону, не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат зі сплати податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).

Таким чином, висновок Вищого адміністративного суду України в інших справах, на рішення в яких посилалася ДПІ як на підставу для перегляду оскаржуваного судового рішення за винятковими обставинами про те, що відшкодуванню ПДВ підлягають лише суми, сплачені до бюджету, є помилковим.

Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

У цій справі касаційний суд, закриваючи провадження в частині вимог щодо зобов'язання вчинити дії на відшкодування бюджетної заборгованості, реалізуючи положення статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, правильно виходив з оцінки виникнення обставин порушення права позивача, оскільки лише у разі порушення охоронюваних законом прав та інтересів спірні правовідносини можуть стати предметом розгляду адміністративними судами за правилами вказаного кодифікованого акта.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що правовідносини з відшкодування бюджетної заборгованості виникають між платником податку та державою в особі відповідного органу державної податкової служби, який здійснює контроль за своєчасною та правильною сплатою до бюджету податків і зборів, та, із урахуванням запровадженої Бюджетним кодексом України казначейської форми обслуговування Державного бюджету, між відповідним територіальним органом Державного казначейства України.

Ураховуючи наведене, а також беручи до уваги, що обставини, які стали підставою для провадження за винятковими обставинами, не підтвердилися, а оскаржуване рішення касаційного суду прийнято з правильним застосуванням норм матеріального права та є законним, то колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, постановила:

У задоволенні скарги Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва відмовити.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.