20/126 Про визнання підпункту ліцензійного договору недійсним - 28.10.2008 Прийняття

ТОВ "Євроінформ" звернулося до господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ "Віват Комп’ютер Сервіс" про визнання недійсним підпункту 5.1.1 пункту 5.1 ліцензійного договору від 02.04.2004 № 27 (далі –Договір).

Рішенням господарського суду міста Києва від 20.05.2008 (суддя Палій В.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.07.2008 (колегія суддів к складі: суддя Капацин Н.В. –головуючий, судді Пашкіна С.А., Калатай Н.Ф.), у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що передбачена Договором винагорода за відчуження об’єкта інтелектуальної власності не є роялті в розумінні Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) , тому підстави для визнання оспорюваного підпункту Договору недійсним у зв’язку з нарахуванням на суму цієї винагороди податку на додану вартість (далі –ПДВ) відсутні.

ТОВ "Євроінформ" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів зі справи скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення названими судовими інстанціями приписів частини першої статті 12, частини п’ятої статті 15 Закону України "Про авторське право та суміжні права", пункту 1.30 статті 1 Закону "України "Про оподаткування прибутку підприємств", та статті 35 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України (1798-12) ). Скаржник зазначає, зокрема, про те, що: в оскаржуваних судових рішеннях помилково вказано, що передбачена Договором винагорода від продажу або іншого відчуження java-гри є винагородою за відчуження матеріального об’єкта, в якому втілено об’єкт інтелектуальної власності.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення представників сторін, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судовими інстанціями у справі встановлено, що:

- за умовами Договору ТОВ "Євроінформ" (ліцензіар) зобов’язується в строк та на умовах, визначених Договором, передати ТОВ "Віват Комп’ютер Сервіс" (ліцензіат) майнові права інтелектуальної власності на використання належних ліцензіарові об’єктів інтелектуальної власності – java-ігор, а ліцензіат –прийняти та використовувати java-ігри відповідно до умов Договору та сплачувати ліцензіару винагороду;

- у підпункті 2.1 пункту 2 Договору вказано, що під терміном " java-ігри" сторони розуміють розроблені на базі технологій J2ME розважальні додатки та ігри до мобільних телефонів, майнові права інтелектуальної власності на використання яких передаються ліцензіату за даним Договором;

- згідно з підпунктом 3.1.1 пункту 3 Договору ліцензіар зобов’язується передати ліцензіату протягом трьох днів з моменту підписання Договору на весь строк його дії виключну і/або невиключну ліцензію на використання ігор java, згідно з погодженими сторонами переліком та описом, а саме: право продажу або іншого відчуження необмеженої кількості екземплярів ігор java абонентам; право розповсюдження інформації про ігри java у тому числі шляхом розміщення реклами; право їх публічного показу; право дозволяти іншим особам використовувати ігри java зазначеними у цьому підпункті способами;

- підпунктом 5.1 пункту 5 Договору встановлено, що щомісячна винагорода ліцензіара обраховується кількістю запитів абонентів (споживачів телекомунікаційних послуг) щодо купівлі java-ігор;

- підпунктом 5.1.1 пункту 5 Договору визначено, що розмір винагороди ліцензіара від продажу або іншого відчуження ліцензіатом одного екземпляра залежить від типу java-гри і, з урахуванням 20 % ПДВ, складає: 1, 06 грн. за просту java гру; 1, 6 грн. за java-гру середнього класу; 2, 13 грн. за java-гру преміум класу;

- позивач просить суд визнати недійсним підпункт 5.1.1 пункту 5 Договору, оскільки, на його думку, Договір у цій частині суперечить припису підпункту 3.2.7 пункту 3.2 статті 3 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", відповідно до якого роялті не може бути об’єктом оподаткування на додану вартість.

Причиною спору зі справи є питання про наявність чи відсутність підстав для визнання підпункту 5.1.1 пункту 5 Договору недійсним у зв’язку з його невідповідністю вимогам чинного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

У чинному законодавстві, що регулює питання, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності, наведено визначення терміну "роялті".

У частині п’ятій статті 15 Закону України "Про авторське право і суміжні права" зазначено, що: за винятком випадків, передбачених статтями 21 - 25 цього Закону, автор (чи інша особа, яка має авторське право) має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору; винагорода може здійснюватися у формі одноразового (паушального) платежу, або відрахувань за кожний проданий примірник чи кожне використання твору (роялті), або комбінованих платежів.

У постанові Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 № 1185 "Про затвердження Національного стандарту № 4 "Оцінка майнових прав інтелектуальної власності" (1185-2007-п) зазначено, що роялті це –ліцензійний платіж у вигляді сум, які сплачуються періодично, залежно від обсягів виробництва або реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) з використанням об’єкта права інтелектуальної власності.

Відповідно до абзацу другого підпункту 3.2.7 пункту 3.2 статті 3 Закону України "Про податок на додану вартість" не є об’єктом оподаткування операції з виплат дивідендів, роялті у грошовій формі або у вигляді цінних паперів, які здійснюються емітентом.

Отже, для вирішення питання про наявність підстав для звільнення від оподаткування операцій з періодичних виплат за використання об’єкта права інтелектуальної власності необхідно з’ясувати, чи є платіж, передбачений Договором, роялті саме в розумінні спеціального –податкового законодавства.

В абзаці першому пункту 1.30 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" зазначено, що роялті –це платежі будь-якого виду, одержані як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп’ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео- або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо чи телевізійного мовлення; за придбання будь-якого патенту, зареєстрованого знака на товари і послуги чи торгової марки, дизайну, секретного креслення, моделі, формули, процесу, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

Проте в абзаці другому цього пункту вказано, що не вважаються роялті платежі за отримання об’єктів власності, визначених у частині першій цього пункту, у володіння або розпорядження чи власність особи або якщо умови користування такими об’єктами власності надають право користувачу продати або відчужити іншим способом такий об'єкт власності або оприлюднити (розголосити) секретні креслення, моделі, формули, процеси, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау), за винятком випадків, коли таке оприлюднення (розголошування) є обов’язковим згідно із законодавством України.

З урахуванням наведеного попередні судові інстанції, встановивши, що оспорюваним підпунктом Договору передбачено право користувача (позивача) у справі відчужувати предмет ліцензійного договору –java-ігри як об’єкти інтелектуальної власності, дійшли вірного висновку про те, що передбачені Договором відрахування (платежі) не можуть вважатися роялті в розумінні згаданого припису пункту 1.30 статті 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", а тому обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.

За наведених обставин оскаржувані рішення місцевого та постанова апеляційного господарського суду у даній справі є законними та обґрунтованими, а передбачені законом підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 111-9 –111-11 ГПК України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Рішення господарського суду міста Києва від 20.05.2008 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.07.2008 зі справи № 20/126 залишити без змін, а касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Євроінформ" –без задоволення.