Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Суб'єкт підприємницької діяльності ОСОБА_1 звернувся до господарського суду з позовом до відповідачів про визнання за ним права власності на самочинне будівництво -приміщення літера "А" за адресою АДРЕСА_1, площею забудови 147,6кв.м. з літнім майданчиком площею 81,3кв.м., що складається з наступних приміщень загальною площею 113,4кв.м.: приміщення № 1 -основне, площею 16,6кв.м., приміщення № 2 -туалет, площею 3,4кв.м., приміщення № 3 - основне, площею 36,1кв.м., приміщення № 4 - основне, площею 10,9кв.м., приміщення № 5 - основне, площею 14,6 кв.м., приміщення № 6 - основне, площею 10,6кв.м., приміщення № 7 - основне, площею 7,1 кв.м., приміщення № 8 - душова, площею 7,4кв.м., приміщення № 9 - туалет, площею 2,9кв.м., приміщення № 10 -тамбур, площею 3,8кв.м.

Позивач зазначив, що дану забудову було ним здійснено на земельній ділянці, наданій йому органом місцевого самоврядування під забудову для зведення вказаного об'єкта, однак за відсутності необхідних дозволів на проведення будівельних робіт; позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності за допущене порушення, одержані ним висновки державних органів свідчать про відповідність збудованого об'єкта будівельним нормам та правилам, зведення даної споруди не порушує прав третіх осіб. Таким чином наявні підстави визнання за ним права власності на самочинно збудовані об'єкти відповідно до пунктів 3 та 5 статті 376 Цивільного кодексу України

Відповідач Заозерненська селищна рада заперечив проти позову, зазначивши, що позивач не узгодив з ним проектну документацію, відтак будівництво позивачем здійснено самочинно, спірна будівля знаходиться поблизу зони прибережної захисної смуги, у будівництві в порушення екологічного законодавства використовується пляжний пісок.

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 05.05.2008 року (суддя Жукова А.І.) позов задоволено; визнано за суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_1 (АДРЕСА_2) право власності на приміщення літер "А" площею забудови 147,6кв.м. з літнім майданчиком площею 81,3кв.м., що складається з наступних приміщень загальною площею 113,4кв.м.: приміщення № 1 -основне, площею 16,6кв.м., приміщення № 2 -туалет, площею 3,4кв.м., приміщення № 3 - основне, площею 36,1кв.м., приміщення № 4 - основне, площею 10,9кв.м., приміщення № 5 - основне, площею 14,6кв.м., приміщення № 6 - основне, площею 10,6кв.м., приміщення № 7 - основне, площею 7,1кв.м., приміщення № 8 - душова, площею 7,4кв.м., приміщення № 9 - туалет, площею 2,9кв.м., приміщення № 10 -тамбур, площею 3,8кв.м., розташоване поАДРЕСА_1.

Судове рішення мотивовано встановленими обставинами справи щодо здійснення відповідачем самовільного будівництва приміщення кафе на земельній ділянці, наданій йому для будівництва та обслуговування диско-клубу з кафе за відсутності відповідної дозвільної документації, відповідності даного нежитлового приміщення вимогам будівельних норм і правил, що підтверджується матеріалами справи, рішення обґрунтовано статтями 328, 329, 331, 392 Цивільного кодексу України, що регулюють порядок набуття особою права власності на новостворене майно та його захист.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 01.07.2008р. (судді: Сотула В.В. -головуючий, Борисова Ю.В., Латинін О.А.) рішення місцевого господарського суду скасовано; прийнято нове рішення у справі про відмову в задоволенні позовних вимог.

При цьому апеляційний господарський суд зазначив, що рішення місцевого господарського суду прийнято з порушенням статті 22 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суд самостійно змінив підстави позову, пославшись на ті статті Цивільного кодексу України (435-15) , якими позивач не мотивував свої позовні вимоги.

Також апеляційний господарський суд вказав, що позивач здійснив будівництво за відсутності відповідної дозвільної та проектної документації, без дозволу орендодавця, з порушенням вимог чинного екологічного та містобудівного законодавства, тому його будівництво є самочинним та не може бути узаконено в судовому порядку, надані позивачем докази є односторонніми, а висновок експерта суперечить встановленим апеляційним судом обставинам вчиненого порушення законодавства.

Не погоджуючись з висновками апеляційного господарського суду позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову у даній справі скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

Касаційну скаргу вмотивовано порушенням апеляційним господарським судами норм матеріального та процесуального права, оскільки викладені в постанові висновки про відсутність згоди відповідача на здійснення забудови суперечать встановленим самим судом обставинам справи про виділення земельної ділянки позивачу саме під здійснення забудови; таким чином суд порушив приписи статті 43 Господарського процесуального кодексу України та помилково не застосував до даних правовідносин статтю 24 Закону України "Про планування та забудову території", статтю 95 Земельного кодексу України, статтю 415 Цивільного кодексу України.

Відповідачі у відзиві по суті касаційної скарги та усно у судовому засіданні заперечили проти доводів скаржника, вказавши на законність та обґрунтованість постанови апеляційної інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, присутніх в судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті - 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підстав встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням; також згідно статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та право звернутися до суду за його захистом відповідно до встановлених способів захисту цивільних прав та інтересів судом.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом позову є визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, що був збудований самочинно.

За частиною 1 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно набувають ознак самочинного будівництва, якщо вони: збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм та правил. Особа, яка здійснює самочинне будівництво, не набуває права власності на нього.

При цьому частини 3 та 5 статті 376 Цивільного кодексу України передбачає можливість легалізації самочинного будівництва шляхом визнання права власності на такий самочинно збудований об'єкт, якщо: при будівництві на земельній ділянці, що не була відведена для такої мети, порушнику в подальшому надано земельну ділянку під уже збудоване майно; на вимогу власника (користувача) земельної ділянки при відсутності порушення цим прав інших осіб.

Таким чином, для правильного вирішення спору судам належало на підставі належних та допустимих доказів встановити, чи є об'єкт, за визнанням права власності на який звернувся позивач, самочинним, за яких саме ознак самочинності, якими є необхідні умови легалізації такого об'єкту (визнання на нього права власності в судовому порядку), та чи дотримано їх позивачем.

Як було встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, рішенням Заозерненської селищної ради № 82 від 07.06.2002р. та № 277 від 28.03.2003р. позивачу було надано дозвіл на складання проекту відводу земельної ділянки загальною площею 0,0590 га, яка розташована по АДРЕСА_1, для будівництва і обслуговування диско клубу з кафе на 142 місця.

Після затвердження проекту відводу земельної ділянки, дана земельна ділянка рішенням Заозерненської селищної ради від 26.12.2003р. № 538 була надана позивачу в довгострокову оренду строком на 10 років для її використання в комерційних цілях, а саме:для будівництва і обслуговування диско клубу з кафе на 142 місця; 26.04 2004р. позивач та орган місцевого самоврядування уклали договір оренди вказаної земельної ділянки для будівництва та обслуговування диско клубу з кафе на 142 місця; даний договір було зареєстровано 01.06.2004р. за № 89 в Кримській регіональній філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру".

Також місцевий господарський суд встановив, що позивач на цій земельній ділянці самовільно здійснив будівництво кафе.

Як вбачається з судового рішення, позивач надав технічний паспорт підприємства технічної інвентаризації, висновок про інженерно-геологічні видобутки, експертний висновок ЕГУ ГУМ НС в АР Крим № 571/1 від 28.12.2007р. та № 572 від 08.01.2008р., висновок Євпаторійської СЕС № 239, проект Е-464-72/07-ЕС, СО на електропостачання, за якими будівництво відповідає нормам ДБН, вимогам протипожежної безпеки та санітарно-епідеміологічним нормам тощо; дані документи були прийняті місцевим господарським судом як належні і допустимі докази у підтвердження відповідності збудованого приміщення будівельним нормам та правилам, та на їх підставі задоволено позов.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний господарський суд встановив, що зведення об'єкту нерухомого майна здійснено самочинно -за відсутності відповідного дозволу на проведення будівельних робіт, а також за відсутності доказів надання орендодавцем згоди орендодавця.

Також апеляційний господарський суд виходив з того, що здійснене позивачем самочинне будівництво безумовно порушує права відповідачів, передбачені Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) , від імені територіальної громади володіти, користуватися та розпоряджатися належним громаді майном.

Посилаючись на акт інспекції ДАБК від 24.12.2007р., апеляційний господарський суд також встановив, що забудовник (позивач) виконував на спірному об'єкті роботи по бетонуванню фундаментів з додаванням пляжного піску, чим всупереч умовам договору оренди порушував норми чинного екологічного законодавства України, режим експлуатації прибережної захисної смуги, об'єкт підлягає знесенню на підставі обмежень, передбачених статтями 60, 61 Земельного кодексу України.

Відповідно до роз'яснень, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) зі змінами та доповненнями, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Постанова апеляційного господарського суду не відповідає вказаним вимогам.

Так, відмова у задоволенні позовних вимог ґрунтується на встановленні саме тих обставин, на підставі яких позивач звернувся з позовом (зведення об'єкту за відсутності відповідної дозвільної документації); відтак судом не обґрунтовано, чому саме цей недолік не може бути усунуто в порядку частини 5 статті 376 Цивільного кодексу України.

Висновки апеляційного суду про відсутність згоди орендодавця на здійснення будівництва на даній земельній ділянці суперечать встановленим ним самим обставинам справи про цільове призначення відведеної ділянки під будівництво; відтак судом також не обґрунтовано належними та допустимими доказами висновок, що використання земельної ділянки орендарем за цільовим призначенням порушує права територіальної громади володіти, користуватися та розпоряджатися відведеною орендарю у встановленому порядку земельною ділянкою.

Положення статей 60 та 61 Земельного кодексу України не стосуються даного предмету спору, адже матеріали справи не містять жодних доказів (про це не стверджується і у запереченнях на позов чи апеляційній скарзі) про знаходження спірного об'єкту на території з обмеженим режимом використання.

Відмовляючи ж у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на самочинне будівництво з мотивів порушення орендарем умов договору оренди суд вийшов за межі обставин доказування по даній справі, оскільки питання належного виконання умов договору оренди не стосується предмету спору, так само, як і питання відповідальності орендаря (забудовника) за використання при зведенні об'єкту матеріалів з порушенням екологічного законодавства.

Відхиляючи надані позивачем докази відповідності зведеного об'єкту будівельним нормам та правилам, апеляційний господарський суд неправильно застосував положення статей 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України, оскільки висновок експерта не стосується і не є доказом законності здійснення будівництва (як оцінює його апеляційний господарський суд), а визначає відповідність будівельним нормам та правилам в цілому збудованого об'єкту.

Судова колегія погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо необхідності застосування до спірних правовідносин приписів статті 376 Цивільного кодексу України з наступних підстав.

Згідно частини 2 статті 415 Цивільного кодексу України землекористувач має право власності на будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови. Однак до випадків набуття землекористувачем права власності на збудовані ним будівлі застосовуються також загальні правила, що визначають порядок набуття права власності на нерухоме майно.

Статтею 331 Цивільного кодексу України визначено порядок та момент виникнення права власності на новостворене нерухоме майно, будівництво якого здійснювалось правомірно, з додержанням вимог законодавства. Так, за частиною 2 вказаної статті право власності на нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, а якщо право власності на нього підлягає державній реєстрації -то відповідно з моменту його державної реєстрації.

Статтею 376 Цивільного кодексу України визначено можливість набуття права власності у випадках, коли будівництво нерухомого майна здійснювалось з вчиненням порушень, внаслідок чого набуло ознак самочинного будівництва. Ця норма є спеціальною у застосуванні до спірних правовідносин, оскільки не пов'язується з приписами статті 331 Цивільного кодексу України.

Водночас помилковим є висновки, викладені у постанові апеляційного господарського суду про зміну місцевим судом при прийнятті рішення підстав поданого позову. Так, підставами позову є юридичні факти, що обґрунтовують вимогу про захист права та законного інтересу, з якими норми матеріального права пов'язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків суб'єктів спірного матеріального правовідношення.

З матеріалів справи та судових рішень вбачається, що позивач звертався за захистом свого права в порядку статті 376 Цивільного кодексу України, а підставами його позову було зведення будівлі на земельній ділянці, наданій йому під забудову, без одержання відповідних дозволів.

Встановивши на підставі належних та допустимих доказів наявність передбачених законодавством підстав для узаконення здійсненого позивачем самочинного будівництва та визнання права власності позивача на об'єкт, зведений без відповідних дозволів, місцевий господарський суд не застосував норму права, що регулює спірні правовідносини, а застосував натомість помилково іншу норму права, що їх не регулює.

Відтак колегія суддів вважає за можливе залишити в силі рішення суду першої інстанції, застосувавши натомість до спірних правовідносин частину 5 статті 376 Цивільного кодексу України.

Керуючись статтями 43, - 111-7, пунктом 6 статті - 111-9, статтями-- 111-10, - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 01.07.2008р. у справі № 2-13/3505-2008 господарського суду Автономної Республіки Крим скасувати.

Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 05.05.2008р. залишити в силі.