Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін

Іноземне підприємство "Агро-Вільд Україна" звернулось до господарського суду Черкаської області з позовом до Сільськогосподарського відкритого акціонерного товариства "Леміщиха" про визнання дійсним договору №27 від 27.07.07 купівлі-продажу нерухомого майна з додатком №1 від 07.08.07 на підставі ст. 220 ЦК України.

Відповідач у відзиві, підписаному від його імені представником Гончаруком О.М., позовні вимоги підтримав у повному обсязі, зазначивши про відсутність коштів на виготовлення необхідної технічної документації.

Рішенням від 21.12.07 господарський суд Черкаської області (суддя Спаських Н.М.) позов задовольнив у повному обсязі, визнавши дійсними вказаний договір із додатком.

Рішення мотивовано застосуванням положень ст. 220 ЦК України з огляду на обставини узгодження сторонами всіх істотних умов договору та здійснення позивачем виконання в частині оплати придбаного майна.

Не погоджуючись з рішенням у справі, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, заявивши вимоги про скасування цього рішення та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що під час розгляду справи судом першої інстанції його представництво здійснювалось неуповноваженою особою, довіреність на ім'я якої була видана Піскарьовою Н.С., звільненою з посади директора рішенням загальних зборів акціонерів СВАТ "Леміщиха" від 14.11.07. Тобто власне відповідач в особі його керівника про час та місце розгляду справи не повідомлявся. По суті спору касатор зазначає про перевищення особами, що підписали від його імені спірний договір та додаток до нього, своїх повноважень, наданих їм загальними зборами акціонерів СВАТ "Леміщиха".

Ухвалою від 25.09.08 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження у справі.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 4-3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

З метою забезпечення принципу змагальності судочинства ст. 22 ГПК України передбачає право сторін брати участь в господарських засіданнях тощо.

Проте як вбачається з матеріалів справи, у судовому засіданні суду першої інстанції інтереси відповідача представляв, визнавши позовні вимоги, Гончарук О.М. за довіреністю, виданою Піскарьовою Н.С., звільненою з посади директора рішенням загальних зборів акціонерів СВАТ "Леміщиха" від 14.11.07. Більш того, згідно з довідкою позивача від 19.03.08 Гончарук О.М. з 01.01.07 обіймає посаду юриста в Іноземному підприємстві "Агро-Вільд Україна".

З викладеного вбачається, що суд першої інстанції при розгляді справи не забезпечив повідомлення про час та місце розгляду справи відповідача, в особі його уповноваженого органу або представника відповідно до ст. 28 ГПК України.

Згідно з вимогами п. 2 ч. 2 ст. 111-10 ГПК України порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про час і місце засідання суду.

По суті спору суд першої інстанції встановив, що 27.07.07 між сторонами у справі укладено договір №27/01, згідно з яким відповідач зобов'язався продати позивачеві цілісний майновий комплекс, що складається з об'єктів рухомого та нерухомого майна і розташований за адресою: с. Леміщіха, вул. Радгоспна, 1. Також сторонами укладеного додаток №1 від 07.08.07 до вказаного договору стосовно уточнення даних щодо переліку майна, що продається.

У відповідності до п. 5 договору відповідач повинен укласти та нотаріально посвідчити договір до 01.10.07 та передати позивачеві майно за актом приймання-передачі після проведення повного розрахунку, але не пізніше 15.09.07.

На виконання умов договору сторонами підписано акт прийому-передачі цілісного майнового комплексу від 07.09.07. Оплата придбаного об'єкта проведена позивачем платіжними дорученнями №633 від 09.08.07 на суму 160000 грн., №674 від 21.08.07 на суму 3350 грн. та №743 від 31.08.07 на суму 136650 грн.

Проте нотаріальне посвідчення договору здійснено не було через відсутність у відповідача коштів на виготовлення технічної документації на нерухоме майно.

Задовольняючи позов у справі, суд першої інстанції послався на положення ч. 2 ст. 220 ЦК України. Відповідно до цієї норми, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним; у цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

При цьому суд дійшов висновку про те, що сторони досягли згоди по всіх істотних умовах договору, а договір є укладеним належним чином. Право на продаж майна директору відповідача було надано рішенням загальних зборів акціонерів, оформленим протоколом від 27.07.07. Проте з рішення суду першої інстанції не вбачається належне дослідження судом змісту відповідного рішення загальних зборів акціонерів щодо надання ними дозволу на продаж усього цілісного майнового комплексу Сільськогосподарського відкритого акціонерного товариства "Леміщиха".

Більш того, суд першої інстанції залишив поза увагою те, що ст. 657 ЦК України передбачає не лише нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна, а також його державну реєстрацію.

В силу ж ст. 210 ЦК України правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Положення щодо визнання в судовому порядку дійсним правочину, який не є вчиненим через нездійснення його державної реєстрації, у чинному законодавстві відсутні.

Вбачається, що положення ст. 210 ЦК України не були враховані судом першої інстанції при прийнятті рішення, обставини щодо здійснення державної реєстрації спірного у справі правочину не встановлені.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Зважаючи на викладене, судова колегія дійшла висновку, що суд першої інстанції при розгляді справи не дотримався вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84 ГПК України (1798-12) , а відтак рішення у справі підлягає скасуванню.

Оскільки право оцінки доказів належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин щодо правовідносин сторін та надання їм правильної правової оцінки на підставі відповідних законодавчих норм.

Керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119-12 ГПК України (1798-12) , Вищий господарський суд України

1. Касаційну скаргу задовольнити.

2. Рішення господарського суду Черкаської області від 21.12.07 у справі №16/5861 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.