5/22 Про визнання недійсними договору купівлі-продажу майна - 21.10.2008 Прийняття

Відкрите акціонерне товариство "Заваллівський графітовий комбінат" звернулось до господарського суду з позовом до відповідачів про визнання недійсними: договору купівлі-продажу майна № 89 від 21.08.2007р., укладеного між Гайворонською міжрайонною державною податковою інспекцією, Правобережною товарною біржею та Приватним підприємством "Екосплав"; договору продажу права на стягнення боргу від 27.08.2007р., укладеного між Гайворонською міжрайонною державною податковою інспекцією та Приватним підприємством "Екосплав"; договору "про переведення права на отримання суми заборгованості інших осіб перед платником податків" від 30.07.2007р. між Відкритим акціонерним товариством "Заваллівський графітовий комбінат" та Гайворонською міжрайонною державною податковою інспекцією.

В обґрунтування позову позивач зазначає, що предметом усіх вказаних вище договорів була заборгованість, яка на час укладення договорів не існувала, оскільки була погашена боржником позивача (третьою особою у даній справі) шляхом передачі векселів за актами приймання-передачі, та, відповідно, не могла виступати предметом договору купівлі-продажу. Також позивач зазначив, що договір від 30.07.2007р. не підписаний повноважним представником комбінату та не скріплений його печаткою.

Відтак спірні договори підлягають визнанню недійсними за приписами частини 1 статті 203, частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, частини 1 статті 207 Господарського кодексу України з підстав їх суперечності частині 1 статті 656 Цивільного кодексу України (предметом купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Відповідачем Гайворонською міжрайонною державною податковою інспекцією Кіровоградської області відхилено позовні вимоги повністю з посиланням на додержання порядку здійснення продажу активів платника податків (позивача), що відбулося на підставі даних акту звірки взаємних розрахунків позивача та його дебітора станом на 01.12.2006р., акту опису активів, самостійно виділених платником податків для продажу від 02.02.2007р.; передані в порядку проведення розрахунків векселі не відповідають вимогам статті 75 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі.

Відповідач Приватне підприємство "Екосплав" відхилив позов, вказавши, що дана справа є справою адміністративної юрисдикції та не повинна розглядатися за приписами господарського судочинства, до правовідносин, що виникають в зв'язку з реалізацією органами податкової служби майна за нормами Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) , не застосовуються положення Цивільного кодексу України (435-15) та Господарського кодексу України (436-15) ; також відповідач вважає, що договори від 21.08.2007р. та від 30.07.2007р., стороною яких позивач не є, не порушують жодних прав та інтересів позивача.

Рішенням місцевого господарського суду від 07.04.08р. (суддя Змеул О.А.) позов задоволено; визнано недійсними: договір купівлі-продажу майна № 89 від 21.08.07р., укладений між Гайворонською міжрайонною державною податковою інспекцією, Правобережною товарною біржею та Приватним підприємством "Екосплав"; договір продажу права на стягнення боргу від 27.08.07р., укладений між Гайворонською міжрайонною державною податковою інспекцією та Приватним підприємством "Екосплав"; договір про переведення права на отримання суми заборгованості інших осіб перед платником податків від 30.07.07р. між Відкритим акціонерним товариством "Заваллівський графітовий комбінат" та Гайворонською міжрайонною державною податковою інспекцією; з Гайворонської міжрайонної державної податкової інспекції та з приватного підприємства "Екосплав" стягнуто пропорційно на користь позивача 203грн. судових витрат.

Приймаючи судове рішення, суд виходив з підвідомчості даної справи господарським судам України та регулювання спірних правовідносин сторін за приписами Цивільного кодексу України (435-15) та Господарського кодексу України (436-15) , оскільки спір у даній справі стосується захисту позивачем своїх цивільних майнових прав.

По суті задоволених вимог судове рішення вмотивовано встановленими обставинами справи щодо припинення грошових зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю "Національний центр по розвитку атомної енергетики" перед позивачем щодо платежів за договорами від 08.06.1999р. та від 18.02.2002р. в силу їх виконання шляхом передачі векселів за приписами частини 3 статті 4 Закону України "Про обіг векселів в Україні".

Господарський суд встановив, що станом на момент укладення спірних договорів дебіторська заборгованість, що є предметом спірних договорів купівлі-продажу не існувала та не могла передаватись іншим особам.

Також суд зазначив, що реалізацію дебіторської заборгованості позивача органом податкової служби здійснено без дотримання пункту 7.4.1 статті 7 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", за відсутності на те правових підстав, оскільки прості векселі на загальну суму 1660563, 21грн. є дійсними, позивачем податковому органу не передавались, належать позивачу, як власнику, строк платежів за ними не настав, дебіторська заборгованість за ними відсутня.

З огляду на встановлене вище суд дійшов висновку про суперечність спірних договорів Закону України "Про обіг векселів в Україні" (2374-14) та Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" (3480-15) , що є підставою для їх недійсності за приписами частини 1 статті 203, частин 1 та 3 статті 215 Цивільного кодексу України, частини 1 статті 207 Господарського кодексу України.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 17.06.2008р. (судді: Євстигнеєв О.С. – головуючий, Лотоцька Л.О., Бахмат Р.М.) судове рішення залишено без змін; при цьому апеляційний господарський суд погодився з висновками місцевого господарського суду, що поняття дебіторської заборгованості в розумінні Порядку використання додаткових джерел погашення податкового боргу за рішенням органу стягнення передбачає наявність боргу, строк сплати якого настав; відтак в зв'язку з погашенням третьою особою грошового зобов'язання перед позивачем векселями, строк сплати за якими ще не настав, відсутня дебіторська заборгованість, що може бути предметом договору переведення права вимоги боргу (дебіторської заборгованості).

Відхиляючи доводи апеляційної скарги про відсутність порушених прав та інтересів позивача договорами від 21.08.2007р. та від 27.08.2007р., апеляційний господарський суд вказав, що визнання договорів про передачу права на отримання коштів за векселями є способом повернення собі цього права позивачем, відтак наявний охоронюваний законом інтерес позивача, пов'язаний з прагненням до користування матеріальним благом у вигляді майбутнього отримання грошових коштів за векселями.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, Гайворонська міжрайонна державна податкова інспекція Кіровоградської області та Приватне підприємство "Екосплав" звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких просять скасувати судові рішення у даній справі та відмовити у задоволенні позовних вимог.

Касаційну скаргу органу державної податкової служби вмотивовано неправильним застосуванням апеляційним господарським судом норм матеріального права, оскільки векселі, передані як розрахунки за угодою від 08.06.1999р., не відповідають вимогам до простих векселів, визначених статтею 75 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі, запровадженого Женевською конвенцією 1930 року, а угода від 18.02.2002р. не містить умов про розрахунок шляхом передачі векселів; відтак у позивача наявна дебіторська заборгованість саме за угодами, укладеними з третьою особою, а не за векселями.

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Екосплав" вмотивовано доводами про порушення судами статей 62 та 80 Господарського процесуального кодексу України, оскільки дана справа підлягає розгляду в порядку адміністративної юрисдикції; також скаржник вважає помилковим застосування статей 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України до правовідносин щодо реалізації активів платників податків за приписами Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) , та неврахування положень законодавства про вексельний обіг, яке визначає обов'язкові реквізити векселя.

На думку скаржника, висновки господарських судів про відчуження за спірними договорами саме дебіторської заборгованості, якої не існувало, а не векселів, суперечать змісту встановленого судами порушення інтересів позивача, які підлягали судовому захисту, як можливість майбутнього отримання грошових коштів за векселями.

Позивач та третя особа письмових відзивів на касаційні скарги не подали, усно в судовому засіданні заперечили їх доводи, вказавши на законність та обґрунтованість судових рішень.

Відповідач - Правобережна товарна біржа відзивів на касаційні скарги не подав та не скористався правом на участь представників у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді –доповідача, пояснення представників сторін, присутніх у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Як встановлено місцевим господарським судом та вбачається з матеріалів справи, позивачем та третьою особою без самостійних вимог на предмет спору укладено договір від 08.06.1999р. № 37/99, за умовами якого позивач зобов'язується продати, а третя особа прийняти та оплатити в порядку та строки, визначені договором, цілісний майновий комплекс Збагачувальної фабрики ВАТ "Заваллівський графітовий комбінат. Умовами договору передбачено, що ціна майна складає 1465488,74грн., оплата за яке здійснюється в безготівковій формі.

Також судами встановлено, що тими ж сторонами 18.02.2002р. укладено договір № 13-1/2002, за умовами якого позивач зобов'язується продати техніку та обладнання, обумовлене договором, а третя особа прийняти та оплатити це майно в порядку та строки, визначені договором, за ціною 618000грн. в безготівковій формі.

Відповідно до додаткових угод до вказаних вище договорів, укладених 15.07.1999р. та 20.02.2002р., сторони за вказаними договорами встановили, що третя особа в рахунок оплати передає позивачу прості безвідсоткові векселі.

На виконання додаткових угод третя особа передала позивачу 6 простих векселів на загальну суму 2003063,21грн.. про що складено акти приймання-передачі векселів від 15.07.1999р. та від 28.02.2002р.

Місцевий господарський суд дійшов висновку, що третя особа виконала свої зобов'язання за договорами від 08.06.1999р. та від 18.02.2002р. належним чином, відтак заборгованості третьої особи перед позивачем за цими договорами не існує відповідно до частини 3 статті 4 Закону України "Про обіг векселів в Україні".

Також судом зазначено, що згідно з пунктом 2.1 договору від 21.08.2007р. Гайворонська міжрайонна державна податкова інспекція продала Приватному підприємству "Екосплав" дебіторську заборгованість на користь позивача, а відповідно до пункту 1.1 договору від 27.08.2007р. податкова інспекція передала Приватному підприємству "Екосплав" право на стягнення грошових коштів у розмірі 1660563,21грн., які належали позивачу –платнику податків та боржнику перед бюджетом на підставі договорів № 37/9 від 08.06.1999р., № 13-1 від 18.02.2002р., б/н від 14.03.2000р. на купівлю збагачувальної фабрики, гірничого обладнання (дебіторська заборгованість). Вказані договори укладено відповідно до положень Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) ; при цьому судами встановлено, що прості векселі на загальну суму 1660563,21грн. позивачем органу державної податкової служби не передавались.

Місцевим судом встановлено, що у пункті 1.2 договору від 27.08.2007р. міститься посилання на договір переведення права на отримання суми заборгованості від інших осіб перед платником податків від 30.07.2007р., відповідно до якого позивач передає податковій інспекції право на отримання з третьої особи заборгованості в сумі 1660563,21грн.

Відповідно до пункту 1.2 договору від 30.07.2007р. вказана дебіторська заборгованість забезпечена векселями №№ 3229710331 від 15.07.1999р., строк платежу 01.10.2009р., 3229712101 від 28.02.2002р.. строк платежу 22.07.2015р., 3229710332 від 15.07.1999р., строк платежу 30.01.2010р., 3229710334 від 15.07.1999р., строк платежу 30.04.2011р., 33229710335 від 15.07.1999р., строк платежу 30.07.2011р., 3229710333 від 15.07.1999р., строк платежу 30.07.2010р., 3225060498 від 14.03.2000р., строк платежу 25.10.2009р., векселедавцем за якими виступає ТОВ "Національний центр по розвитку атомної енергетики". За цим договором орган податкової служби одержує право на продаж права на отримання забезпеченої вказаними векселями заборгованості третьої особи перед позивачем з подальшим спрямуванням вказаної суми в рахунок погашення податкового боргу платника податків.

В свою чергу апеляційним господарським судом встановлено, що 30.07.07.2007р. позивачем та органом податкової служби був укладений договір про переведення права на отримання суми заборгованості інших осіб перед платником податків, відповідно до якого платник податків (позивач) передає податковому органу право на отримання від іншої особи дебіторської заборгованості, яка забезпечена векселями, на суму 1660563,21грн., а податковий орган отримує право на продаж права на отримання забезпеченої векселями заборгованості третьої особи перед платником податків з подальшим спрямуванням вказаної суми в рахунок погашення податкового боргу платника податків; 21.07.2007р. відповідачами було укладено договір купівлі-продажу майна № 89, за яким продано дебіторську заборгованість позивача за суму 846887,24грн. відповідно до вимог Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) ; 27.08.2007р. ПП "Екосплав" та органом державної податкової служби було укладено договір продажу права на стягнення боргу, відповідно до якого ПП "Екосплав" було передано право на стягнення з третьої особи грошових коштів у розмірі 1660563,21грн., які належали позивачу на підставі договорів перед бюджетом на підставі договорів № 37/9 від 08.06.1999р., № 13-1 від 18.02.2002р., б/н від 14.03.2000р.

Залишаючи без змін рішення місцевого господарського суду, апеляційний суд погодився з його висновком про недійсність усіх спірних договорів у повному обсязі з мотивів припинення грошових зобов'язань за договорами № 37/9 від 08.06.1999р., № 13-1 від 18.02.2002р. та зазначив про відсутність дебіторської заборгованості в розумінні пункту 7.4.1 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) , порушення порядку передачі вимоги за векселями, а також про порушення спірними договорами охоронюваного інтересу позивача у вигляді прагнення до користування матеріальним благом у вигляді майбутнього отримання грошових коштів за векселями.

Однак колегія суддів вважає висновки місцевого та апеляційного господарського суду передчасними та такими, що не ґрунтуються на повному, всебічному та об'єктивному дослідженні обставин справи в їх сукупності, з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що належна до сплати третьою особою позивачу за договорами № 37/9 від 08.06.1999р., № 13-1 від 18.02.2002р. сума становить 2083488,74грн. (1465488,74грн.+618000грн.); на виконання додаткових угод третя особа передала позивачу 6 простих векселів на загальну суму 2003063,21грн., про що складено акти приймання-передачі векселів від 15.07.1999р. та від 28.02.2002р.; тобто, різниця становить 80425,53грн.

Судами не досліджено підстави, за яких третя особа передала позивачу вексель № 3225060498 від 14.03.2000р., строк платежу 25.10.2009р., та не обґрунтовано, чому ним припиняються грошові зобовязання за договорами № 37/9 від 08.06.1999р., № 13-1 від 18.02.2002р.; при цьому постанова апеляційної інстанції містить посилання на інший договір б/н від 14.03.2000р., відсутній у матеріалах справи.

Відтак висновки судів попередніх інстанцій, що грошові зобовязання за договорами № 37/9 від 08.06.1999р., № 13-1 від 18.02.2002р. повністю припинено їх виконанням, є передчасними; при цьому судова колегія зазначає, що первинні документи бухгалтерського обліку, які свідчать про повний стан взаєморозрахунків за вказаними договорами, судами не досліджувались, а акт звірки взаємних розрахунків (а.с.95) не є таким документом та не містить посилання складання його в межах взаєморозрахунків за вказаними договорами.

Також судами не з'ясовано, чи був предметом судового розгляду спір між новим кредитором та третьою особою щодо наявності чи відсутності невиконаного грошового зобовязання за вказаними договорами, та чи наявне відповідне судове рішення, що містить висновки з вказаних питань.

Судова колегія погоджується з доводами касаційної скарги щодо суперечності висновків судів попередніх інстанцій про предмет спірних договорів (дебіторську заборгованість за договорами) та визначеному ними порушеному інтересу позивача (користування матеріальним благом у вигляді майбутнього отримання грошових коштів за векселями).

За статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, тобто, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За приписами частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобовязання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання їх недійсними та настання відповідних наслідків, а саме відповідність змісту договору вимогам закону, моральним засадам суспільства, правоздатність сторін договору, у чому конкретно полягає неправомірність та інші обставини, що є істотними для правильного вирішення спору.

Невиконання ж чи неналежне виконання договору за загальним правилом не тягне за собою правових наслідків у вигляді недійсності договору (якщо інше не встановлено законодавством).

При цьому розгляд справи повинен відбуватися з додержанням принципів рівності та диспозитивності сторін спору, виходячи з наведених ними доводів в обґрунтування своїх позовних вимог та заперечень, доказів у їх підтвердження.

Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України, передбачено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та право звернутися до суду за його захистом відповідно до встановлених способів захисту цивільних прав та інтересів судом.

Відтак, розглядаючи спір, господарський суд повинен також встановити об'єктивну наявність порушення чи оспорювання цивільного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним законодавством, а за наслідками прийняття рішення про задоволення позову повинно відбуватися реальне поновлення чи захист порушених прав позивача.

Відповідно до роз’яснень, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) зі змінами та доповненнями, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Прийняті у справі рішення та постанова вказаним вимогам не відповідають з вказаних вище підстав.

З огляду на межі повноважень касаційної інстанції, визначені статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України, рішення місцевого господарського суду підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Під час розгляду справи суду слід взяти до уваги наведене, вжити передбачені законом заходи для всебічного, повного і об’єктивного встановлення обставин справи та вирішити спір відповідно до вимог закону.

Водночас судова колегія відхиляє наведені у касаційній скарзі доводи щодо непідвідомчості даної справи господарським судам України та щодо помилкового застосування при розгляді даного спору норм Цивільного кодексу України (435-15) , як помилкові та такі, що суперечать чинному законодавству.