Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

в судовому засіданні взяли участь представники :

Рішенням Господарського суду Луганської області (суддя Корнієнко В.В.) від 19.08.2008 року, залишеним без змін постановою Луганського апеляційного господарського суду (головуючий суддя –Парамонова Т.Ф., судді –Журавльова Л.І., Семендяєва І.В.) від 25.09.2008 року, у справі № 18/91пн у задоволенні позовних вимог відмовлено.

В касаційній скарзі позивач просить скасувати ухвалені по справі судові акти та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення норм матеріального права, а саме: ч.2 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна", ст. 16 Закону України "Про дошкільну освіту".

Відзиву на касаційну скаргу відповідач не надіслав.

Сторони не скористалися наданим процесуальним правом на участь у засіданні суду касаційної інстанції.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що за нотаріально завіреним договором купівлі-продажу державного майна від 31.12.2003 року позивач продав гр. Нирненко Миколі Миколайовичу державне майно - недіючий дитячий садок, розташований за адресою: м. Луганськ, вул. Брестська. 5.

Пунктом 5 вказаного договору встановлено обов’язок покупця (гр. Нирненко М.М.) використовувати об’єкт виключно для роботи з дітьми; при зміні власника цього об’єкта покупець (гр. Нирненко М.М.) зобов’язаний покласти обов’язки за даним договором на нового власника.

За актом перевірки від 14.05.2008 року, проведеної позивачем, встановлено, що об’єкт приватизації - недіючий дитячий садок, розташований за адресою: м. Луганськ, вул. Брестська, 5, знаходиться у напівзруйнованому стані та фактично відповідачем не використовується.

Позивач, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Луганській області, звернувся до суду з позовом про зобов’язання ТОВ "Солодомир" використовувати будівлю дитячого садку (недіючого) площею 25860,00 кв.м., розташованого за адресою: м. Луганськ, вул. Брестська, 5, виключно для роботи з дітьми. Позов обґрунтовано посиланням на вищенаведені обставини, продаж гр. Нирненком М.М. об’єкту приватизації ТОВ "Солодомир" та ст.ст. 11, 509 ЦК України, ч.2 ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна", п.5 ст. 16 Закону України "Про дошкільну освіту".

Суди дійшли висновку, що оскільки згідно даних акта перевірки об’єкт приватизації взагалі ніким і ніяк не використовується, то й відсутні підстави вважати це нецільовим використанням. Крім того, фізично неможливо використовувати напівзруйнований недіючий дитячий садок виключно для роботи з дітьми. Також, позивач не подав суду документів, які б підтверджували факт придбання відповідачем предмету спору; позивач не довів суду, що відповідач взагалі знав, що він придбав дошкільний навчальний заклад і зобов’язаний використовувати його виключно для роботи з дітьми.

Колегія суддів вважає правомірною відмову позивачу у позові з огляду на те, що предмет позову в даній справі не відповідає передбаченим законом способам захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання.

Так, виходячи із змісту ст. 16 ЦК України цей Кодекс не передбачає такого способу захисту цивільних прав та інтересів, як примушення до виконання зобов’язання, яке неможливо присудити виконати в натурі, і такий спосіб не встановлений ані договором, з приводу якого виник спір, ані будь-яким законом України.

Згідно ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов’язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Нормами спеціального закону, які регулюють дані правовідносини, а саме статтями 27, 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", визначена за невиконання покупцем умов договору купівлі-продажу відповідальність у вигляді розірвання договору купівлі-продажу та повернення приватизованого об’єкту в державну власність і не передбачена відповідальність у вигляді зобов’язання виконати зобов’язання умов договору.

Касаційний суд звертає увагу на те, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб’єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов’язку зобов’язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб’єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв’язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

По суті, предмет позову у вигляді зобов’язання виконати зобов’язання за договором, яке і так має виконуватись в силу договору про приватизацію державного майна, носить декларативний характер, оскільки в разі винесення рішення про таке, останнє не буде виконане шляхом державно-примусової діяльності, яка (діяльність) не може відбутись шляхом зобов’язання особи виконати такі дії, які неможливо присудити виконати в натурі, в даному випадку по зобов’язанню використовувати предмет договору (недіючий) виключно для роботи з дітьми, що фактично лежить в площині її (особи) особистого волевиявлення.

В даній ситуації способом захисту могло б бути розірвання договору із подальшим відшкодуванням збитків, що безпосередньо передбачено і законом і договором сторін, витребуванням (а не зобов’язанням повернути) предмету договору тощо.

Колегія суддів звертає увагу скаржника, що обраний ним спосіб захисту цивільного права не передбачено законом, оскільки він не підпадає під примусове виконання обов’язку в натурі, передбачене п.5 ч.1 ст. 16 ЦК України, про що зазначалось вище у тексті постанови, оскільки виключає можливість присудження.

Беручи до уваги все наведене та вимоги чинного законодавства в їх сукупності, колегія суддів не вбачає підстав для скасування постанови Луганського апеляційного господарського суду.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, п.1 ч.1 ст. 111-9, ст. 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України,-

Касаційну скаргу РВ ФДМ України по Луганській області на постанову Луганського апеляційного господарського суду від 25.09.2008 року у справі

№ 18/91пн залишити без задоволення, а постанову Луганського апеляційного господарського суду від 25.09.2008 року у справі № 18/91пн –без змін.