Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

за участю представників:

Рішенням господарського суду Харківської області від 06.08.2008 (судді: Кононова О.В., Хачатрян В.С., Кухар Н.М.) в позові відмовлено у зв’язку з необґрунтованістю позовних вимог.

ПП "Антіма" в поданій касаційній скарзі просить, враховуючи розгляд позову судом починаючи з 20.10.2003р., рішення скасувати та позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, а саме ст.ст. 23, 26, 45, 48 ЦК УРСР, ч.ч.2,5 ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", ст. 14 Закону України "Про Збройні Сили України" та п.3.1.3 Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 16.07.1997р. №300 (z0615-97) . Зокрема, скаржник вважає, що зі сторони покупця оспорюваний зовнішньоекономічний контракт №18/05 укладено військовим складом №3077, який станом на 17.05.1998р. ще не був юридичною особою, оскільки включений до ЕДРПОУ 23.06.1998р. згідно довідки Міноборони України №368, а також з порушенням порядку його підписання (двома особами), передбаченого ч.2 ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", що згідно зі ст. 45 ЦК УРСР тягне за собою недійсність такої угоди. На думку позивача, військовий склад №3077 не відноситься до суб’єктів підприємницької діяльності, а тому суд першої інстанції помилково застосував припис Декрету КМ України від 12.01.93 №6-93 (6-93) щодо відсутності потреби державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності як учасників зовнішньоекономічної діяльності.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет повноти їх встановлення і правильності юридичної оцінки судом та заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення –скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Харківської області з наступних підстав.

Відмовляючи в позові суд виходив з того, що військовий склад № 3077 під час підписання спірного зовнішньоекономічного контракту фактично був юридичною особою у розумінні ст. 23 ЦК УРСР, що підтверджується довідкою Міноборони України від 23.06.98 №368 про його включення до ЕДРПОУ, виданою взамін довідки від 12.05.94 №309, а командир цього складу, укладаючи контракт №18/05, діяв у межах наданих йому повноважень. Як зазначено в п.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 26.11.98 № 16-рп/98 (v016p710-98) (справа № 1-17/98) недодержання встановленого порядку підписання зовнішньоекономічної угоди лише може бути підставою для визнання відповідної угоди недійсною. На підставі ч.2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України з врахуванням фактів, встановлених рішенням арбітражного суду Харківської області від 19.11.98 у справі №10237/3-05 між тими сторонами, суд також зазначив, що станом на час розгляду справи №49/94-08 зобов’язання за контрактом №18/05 від 17.05.98 виконані в повному обсязі, та визнавши ці обставини вирішальними при розгляді даного спору, дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про визнання контракту недійсним.

Проте, колегія не може погодитися з висновками суду з огляду на таке.

Судом безпідставно не застосовано до спірних правовідносин положення ст.45 чинного на той час ЦК УРСР (1540-06) та ч.ч.2,5 ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Зокрема, згідно зі ст. 45 ЦК УРСР недодержання форми зовнішньоторговельних угод і порядку їх підписання тягне за собою недійсність угоди.

Відповідно ч.2 ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (в редакції чинній на час підписання спірної угоди) зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається у письмовій формі, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором Української РСР. У разі, якщо зовнішньоекономічний договір (контракт) підписується фізичною особою, потрібен тільки підпис цієї особи. Від імені суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності зовнішньоекономічний договір (контракт) підписують дві особи: особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів, та особа, яку уповноважено довіреністю, виданою за підписом керівника суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособово, якщо установчі документи не передбачають інше.

Відповідно до ч.5 цього закону зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому або арбітражному порядку, якщо він не відповідає вимогам законів Української РСР або міжнародних договорів Української РСР. Рішенням Конституційного Суду України від 26.11.1998 року № 16-рп/98 (v016p710-98) (справа №1-17/98) у справі за конституційним зверненням Відкритого акціонерного товариства "Лубнифарм" щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 6 Закону Української РСР "Про зовнішньоекономічну діяльність" і статті 154 ЦК Української РСР (справа про порядок підписання зовнішньоекономічних договорів), роз’яснено, що встановлений ч.2 ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту), за яким від імені суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності зовнішньоекономічний договір (контракт) підписують дві особи, є обов’язковим для будь-якого зовнішньоекономічного договору (контракту), що укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України, крім випадків, коли таким суб’єктом є фізична особа. Цей порядок підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) має бути дотриманий незалежно від того, укладається договір шляхом складення одного документа чи кількох документів, можливість чого передбачена ч.2 ст. 154 ЦК УРСР. Від імені суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України, що є юридичними особами, зовнішньоекономічний договір (контракт) підписує особа, яка має таке право згідно з посадою відповідно до установчих документів даного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності, та особа, яку уповноважено на це довіреністю, виданою за підписом керівника суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності одноособове чи в іншому порядку, передбаченому установчими документами, або особа, яку уповноважено на це установчими документами безпосередньо.

Правильно встановивши факт підписання оспорюваного зовнішньоекономічного контракту від імені відповідача-резидента лише однією особою –начальником Військового складу №3077 Гранем А.А., суд помилково не застосував норми ст. 45 ЦК УРСР та ч.ч.2,5 ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", згідно яких недодержання порядку підписання зовнішньоекономічних угод (двома особами зі сторони резидента) є самостійною підставою для визнання їх недійсними.

Відтак, висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову суперечить встановленим ним же фактичним обставинам справи.

Наведене вище свідчить про неповне з’ясування обставин справи та є достатньою підставою для скасування оскаржуваного рішення та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Водночас передчасним визнається висновок суду першої інстанції про те, що під час підписання спірного контракту від 17.05.98 військовий склад №3077 був юридичною особою в розумінні ст. 23 ЦК УРСР, оскільки, як правильно зазначив скаржник, згідно зі ст.26 цього ж Кодексу цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту державної реєстрації її статуту, а згідно оціненої судом довідки Міноборони України від 23.06.98 №368 про включення відповідача до ЕДРПОУ він набув статусу юридичної особи більш як через місяць після укладення оспорюваного контракту і тому станом на 17.05.1998р. загалі не міг набувати цивільних прав та обов’язків від свого імені.

У зв’язку з цим та зважаючи на видачу вказаної довідки Міністерством оборони України взамін довідки від 12.05.94 №309, касаційна інстанція вважає за необхідне на підставі ст. 111-12 Господарського процесуального кодексу України доручити суду першої інстанції при новому розгляді справи витребувати від державного реєстратора чи відповідних архівних установ достовірні відомості про наявність чи відсутність у Військового складу № 3077 статусу юридичної особи за станом на 17.05.1998 року та з врахуванням цього вирішити спір відповідно до вимог закону.

Колегія також відхиляє помилкові посилання суду в обґрунтування підстав для відмови в позові на встановлений судовим рішенням у іншій справі між тими ж сторонами факт повного виконання ними своїх зобов’язань за оспорюваним контрактом від 17.05.98, оскільки, по-перше, при розгляді позовів про визнання недійсними договорів останні повинні оцінюватися господарським судом на предмет відповідності умов договорів законодавству, чинному на момент їх укладення, але аж ніяк не на предмет чи ступінь виконання таких угод сторонами (повністю чи частково). Невиконання чи неналежне виконання умов договору може бути підставою для пред'явлення позову про розірвання договору.

По-друге, припинення договірних зобов’язань внаслідок їх виконання сторонами в повному обсязі не позбавляє заінтересовану сторону права звернутися з позовом про визнання виконаного договору недійсним в разі порушення законодавства при його укладенні. Тим більше, що за загальним правилом в разі визнання договору недійсним він вважається недійсним з моменту укладення та застосовується двостороння реституція (ч.2 ст. 48 та ч.1 ст. 59 ЦК УРСР)

Відтак, "вирішальне" обґрунтування судом відмови в позові про визнання недійсним контракту фактом його повного виконання сторонами свідчить про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права та обмеження права сторони договору на судовий захист.

Разом з тим, касаційна інстанція вважає за необхідне додаткове зазначити наступне.

З матеріалів справи вбачається та скаржником не заперечується той факт, що позовну заяву ним подано лише наприкінці жовтня 2003 року.

Відповідно до п.7 прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним, право на пред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 р., застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

З врахуванням моменту укладення оспорюваного зовнішньоекономічного контракту від 17.05.98 не виключається, що трирічний строк позовної давності по даному позову закінчився до 01.01.2004р., а, відтак, застосуванню до спірних відносин підлягають положення ст.ст.71,80 чинного на той час ЦК УРСР (1540-06) .

Окрім того, статтею 75 ЦК УРСР в редакції від 18.07.1963р. встановлювалася обов’язковість застосування судом позовної давності незалежно від заяв сторін. Чинне на той час цивільне законодавство не передбачало винятків щодо застосування позовної давності до позовних вимог про визнання недійсними зовнішньоекономічних угод.

Зокрема, ст. 83 ЦК УРСР встановлено вичерпний перелік вимог, на які позовна давність не поширюється, і до цього переліку не входять вимоги про визнання недійсними угод, в тому числі зовнішньоекономічних.

Наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду рішень у справах, пов’язаних із застосуванням позовної давності (постанова ВСУ від 25.05.2004 у справі №14/278).

Відповідно ч.1 ст. 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності є підставою для відмови в позові. Згідно імперативних вимог ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі вже встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином в розрізі даного спору касаційна інстанція не вправі встановлювати обставини початку перебігу строку позовної давності та його закінчення, наявності чи відсутності поважних причин пропуску цього строку як підстави для його відновлення тощо.

Отже, всупереч вимогам ст.ст. 71, 75, 76 ЦК України та ст. 43 Господарського процесуального кодексу України судом першої інстанції взагалі не досліджено питання дотримання підприємством-нерезидентом строку позовної давності при пред’явленні позову у даній справі.

Зважаючи на це, касаційна інстанція вважає за необхідне на підставі ст. 111-12 Господарського процесуального кодексу України доручити суду першої інстанції при новому розгляді справи з достовірністю встановити наявність чи відсутність пропуску строку позовної давності, підстав для його відновлення тощо.

Зазначеним обставинам, які безпосередньо стосуються предмета даного господарського спору, судами першої та апеляційної інстанції всупереч вимогам ст. 43 Господарського процесуального кодексу України не надано ретельної правової оцінки, а згідно імперативних вимог ч.2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні та постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази чи додатково перевіряти наявні у справі докази.

Зважаючи на викладене, касаційна інстанція на підставі ч.2 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про неповне встановлення обставин справи та обумовлену цим неможливість надання належної юридичної оцінки всім обставинам справи, в зв’язку з чим справа підлягає направленню на новий розгляд для достовірного з’ясування інших обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7- 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

Касаційну скаргу ПП "Антіма" задовольнити частково.

Рішення господарського суду Харківської області від 06.08.2008 у справі №49/94-08 скасувати з передачею справи на новий розгляд до цього ж господарського суду.