39/674-07 Про визнання права власності на земельну ділянку - 16.12.2008 Прийняття

Суб'єкт підприємницької діяльності -фізична особа ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Дніпропетровської міської ради про визнання права власності на нежитлове приміщення з введенням в експлуатацію центр дозвілля та побутового обслуговування населення, розташованого у м. Дніпропетровську, по вул. Красноводський, 2, будівництво якого закінчено в червні 2005р.; зобов'язання виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради видати необхідні документи на земельну ділянку, яка знаходиться під спірним об'єктом, для укладення договору оренди строком на 50 років (в разі якщо відсутні мотивовані причини скорочення строку оренди). Позивачем також доповнено свою позовну заяву вимогою про зобов'язання відповідача виправити допущену помилку, шляхом внесення змін до пункту 7 рішення Дніпропетровської міської ради IV скликання № 35/34 від 01.03.2006р. в частині збільшення розміру земельної ділянки, що відводиться з 0,0225 га до 0, 1063 га.

Позовні вимоги вмотивовано приписами частини 1, 5 статті 378, пункт 1 статті 331, статті 228 Цивільного кодексу України

Відповідач у відзиві на позовну заяву заперечує проти позовних вимог у повному обсязі, вказуючи на те, що земельна ділянка під забудоване самочинне будівництво міською радою не передавалось та спірний об'єкт самочинного будівництва не був введений в експлуатацію, тому у нього не може виникнути право власності на це майно. Крім того, позивач всупереч статті 58 Господарського процесуального кодексу України об'єднав в одній позовній заяві кілька вимог, не зв'язаних між собою, частина яких носять ознаки спору, який відповідно до статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України розглядається в порядку адміністративного судочинства.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 18.02.2008р. (суддя Ліпинський О.В.) позовні вимоги задоволено частково; зобов'язано Дніпропетровську міську раду внести зміни до пункту 7 додатку до рішення № 35/34 від 01.03.2006р. "Про надання згоди на розроблення проектів відведення земельних ділянок по фактичному розміщенню об'єктів самочинного будівництва" у частині збільшення розміру земельної ділянки з о,0225 га до 0,1063 га; з відповідача на користь Державного бюджету України стягнуто 28,33 грн. державного мита та 39,33 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; в решті позовних вимог відмовлено.

Судове рішення вмотивовано встановленими обставинами справи щодо відсутності правових підстав для задоволення позову в частині визнання права власності на спірну земельну ділянку, оскільки право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під вже забудоване нерухоме майно, однак позивачем не надано доказів надання йому у встановленому порядку земельної ділянки під самочинно збудований об'єкт нерухомого майна; в частині позовних вимог щодо зобов'язання відповідача внести зміни до пункту 7 рішення № 35/34 від 01.03.2006 в частині збільшення розміру земельної ділянки з 0, 0225 га до 0, 1063 га позов підлягає задоволенню, оскільки міською радою допущена помилка щодо визначення площі земельної ділянки, яка унеможливлює розроблення проекту відведення земельної ділянки в розмірі погодженому згідно формуляра від 28.03.2005р. виданого Дніпропетровською міською радою.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 27.05.2008 року (судді: Лотоцька Л.О. - головуючий, судді - Бахмат Р.М., Євстигнеєв О.С.) рішення господарського суду Дніпропетровської області скасовано частково в частині зобов'язання Дніпропетровської міської ради внести зміни до пункту 7 додатку до рішення № 35/34 від 01.03.2006 р. "Про надання згоди на розроблення проектів відведення земельних ділянок по фактичному розміщенню об'єктів самочинного будівництва" у частині збільшення розміру земельної ділянки з 0,0225 га до 0,1063 га; провадження у справі в цій частині припинено; в решті рішення залишено без змін.

Постанова суду вмотивована порушенням судом першої інстанції вимог статті 58 Господарського процесуального кодексу України, що об'єднав в одній позовній заяві кілька вимог, не зв'язаних між собою та розглянув доповнення до позовної заяви, які повинні розглядатися за приписами Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , за приписами Господарського процесуального кодексу України (1798-12)

Не погоджуючись з висновками апеляційного господарського суду, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову у даній справі скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скаргу мотивовано доводами про неправильне застосування господарськими судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме суд не врахував доводи позивача щодо неправомірного зменшення проектної цифри з 0, 1065 га до 0, 0225 га в додатку пункту 7 до рішення міської ради № 35/34 "Про надання згоди на розроблення проектів відведення земельних ділянок по фактичному розміщенню об'єктів самочинного будівництва"; судом порушено норми статей 4-7, частину 1 статті 101, частину 2 статті 111 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідач відзив на касаційну скаргу не подав, сторони не скористалися правом на участь представників у судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді -доповідача, перевіривши правильність застосування господарським судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті - 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено господарськими судами рішенням Дніпропетровської міської ради ХХІV скликання від 14.07.2004 р. № 50/18 та від 01.03.2006 р. № 35/34 ІV скликання і витягу з додатка до рішення міської ради від 01.03.2006р. № 35/34 позивачу було погоджено місце розташування об'єкту будівлі центру дозвілля та побутового обслуговування населення по вул. Красноводська в районі будинку № 1 (Самарського району), та орієнтовано виділена площа земельної ділянки (підлягає уточненню за результатами геодезичних робіт) -0,0225 га.

З метою комплексної забудови міста, відповідно до рішень міської ради від 14.07.2004 р. № 50/18 виконавчий комітет міської ради та приватний підприємець ОСОБА_1. уклали договір № 242/18 про резервування земельної ділянки орієнтованою площею 0,1075 га, яка знаходиться за адресою : вул. Красноводська, в районі буд. № 1 (Самарський район), на період виконання проектно-кошторисної документації об'єкта та розробки проекту відведення земельної ділянки; строк дії договору встановлено до 14.07.2005 р., у відповідності до пунктів 3.2 та 6.2 даного договору.

Пунктом 5.1 договору сторони встановили, що договір резервування земельної ділянки припиняється у разі закінчення строку дії договору.

Господарськими судами встановлено та не заперечується позивачем, що будівництво спірного об'єкта нерухомості було здійснено на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети (на час здійснення будівництва, земельна ділянка у встановленому законодавством порядку не відведена), без отримання відповідного дозволу на проведення будівельних робіт та без затвердженого проекту.

За частиною 1 статті 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно набувають ознак самочинного будівництва, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм та правил. Особа, яка здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Відповідно до частини 3 статті 376 Цивільного кодексу України право власності на самочинно збудоване майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно; тобто, вказана норма законодавства надає можливість судового визнання права власника земельної ділянки на самочинно збудований ним на цій ділянці об'єкт.

Тобто, законодавець надає можливість усунути порушення, пов'язане з будівництвом на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, у разі надання земельної ділянки під вже збудоване нерухоме майно.

Однак, як встановлено господарськими судами, позивачем не надано суду доказів надання йому у встановленому порядку земельної ділянки під самочинно збудований об'єкт нерухомого майна, таким чином господарськими судами обґрунтовано відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині визнання права власності на самочинне збудоване нерухоме майно.

Господарськими судами також правомірно відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання відповідача видати необхідні документи на земельну ділянку, яка знаходиться під спірним об'єктом, для укладення договору оренди строком на 50 років (у разі, якщо мотивовані причини скорочення строку оренди), оскільки позивачем у позовній заяві не зазначено які саме документи та не наведено жодних підстав, відповідно до яких відповідач повинен видати такі документи.

Відповідно до ч. 1 статті 124 Земельного кодексу України, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Відповідно ст. 125 Земельного кодексу України, право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється

Крім того, апеляційний господарський суд правомірно дійшов висновку про порушення господарським судом першої інстанції приписів статті 58 Господарського процесуального кодексу України та норми статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до статті 58 Господарського процесуального кодексу України в одній позовній заяві може бути об'єднано кілька вимог, зв'язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами. Однак позивач доповнивши позовну заяву вимогою про зобов'язання внести зміни до пункту 7 додатку до рішення № 35/34 від 01.03.2006 р. "Про надання згоди на розроблення проектів відведення земельних ділянок по фактичному розміщенню об'єктів самочинного будівництва" у частині збільшення розміру земельної ділянки з 0,0225 га до 0,1063 га, порушив норми Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , оскільки ці вимоги не пов'язані між собою підставами виникнення або доказами, що підтверджують ці вимоги.

Господарський суд першої інстанції розглянув дані вимоги та об'єднав в одній позовній заяві, кілька вимог не зв'язаних між собою та помилково зробив висновок, що спір у зазначеній частині позову є спором між юридичними особами з приводу реалізації права користування земельною ділянкою, а не у зв'язку з реалізацією відповідачем, як суб'єкт владних повноважень, власних управлінських функцій на підставі законодавства. Таким чином господарський суд першої інстанції не врахував, що у відповідності з пунктом 7 розділу VII "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , після набрання чинності цим Кодексом заяви і скарги у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин розглядаються в порядку встановленому цим Кодексом.

Згідно пункту 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, справою адміністративної юрисдикції (далі адміністративна справа) є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з частиною 1 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень; рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.

Отже, позовні вимоги щодо зобов'зання внесення змін до пункту 7 додатку до рішення відповідача № 35/34 від 01.03.2006р. стосується реалізації міською радою своїх владних управлінських функцій як органу місцевого самоврядування на основі чинного законодавства України.

З огляду на вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що апеляційним господарським судом правомірно скасовано рішення господарського суду першої інстанції в частині зобов'язання міської ради внести зміни до пункту 7 додатку до рішення відповідача № 35/34 від 01.03.2006р. та провадження зі справи в цій частині припинено, а в решті частині рішення залишено без змін.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного господарського суду та не ґрунтуються на жодних належних та допустимих доказах, наявних у матеріалах справи.

Прийняті судами рішення відповідають положенням статей 84 та 105 Господарського процесуального кодексу України та вимогам, що викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) зі змінами та доповненнями.

Твердження заявника про порушення і неправильне застосування апеляційним господарським судом норм процесуального права при прийнятті постанови не знайшли свого підтвердження та суперечать нормам Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , в зв'язку з чим підстав для скасування постанови на підставах, зазначених скаржником, колегія суддів не вбачає.