Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

у грудні 2007 року, державні підприємства "Лубенське районне управління магістральних нафтопродуктопроводів" та "Укртранснафтопродукт" звернулися до господарського суду м. Києва з позовом до ТОВ "Нафта ЛВ" про розірвання договору оренди та зобов'язання повернути майно.

В обґрунтування заявленого позову позивачі зазначали, що 31.07.2002 року уклали з ТОВ "Нафта ЛВ" договір оренди нерухомого майна, яке є державною власністю.

На виконання умов договору, державне підприємство "Лубенське районне управління магістральних нафтопродуктопроводів" передало, а відповідач, в свою чергу, по акту приймання-передачі від 09.08.2002 року прийняв в строкове платне користування (на 20 років) нерухоме майно –автозаправну станцію площею 182,3 м2, розташовану за адресою: Полтавська область, Лубенський робіт, село Засулля. Згідно п.1.1 договору вартість майна складала 43 424,00 грн.

01.08.2002 року сторони уклали додаткову угоду №1 до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 31.07.2002 року, якою внесли зміни до п.1.1 розділу І основного договору, зазначивши, що в загальну площу 182,3 м2 АЗС с. Засулля включено приміщення кафе "За Сулою".

Згідно п.3.1 договору оренди, орендна плата за перший місяць складає 542,8 грн. помножена на індекс інфляції за липень 2002 року. Проте, на думку позивача, такий розрахунок орендної плати не відповідає п.12 Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №786 від 04.10.1995 року (786-95-п) (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору оренди від 31.07.2002 року).

Оскільки, пропозиції позивачів №01-122 від 16.03.2004 року, №18/06 від 27.06.2007 року з проханням переглянути умови договору, в частині збільшення орендної плати, відповідач залишив без відповіді та вважаючи, що відповідач порушує умови договору оренди, позивачі просили постановити про його розірвання на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Рішенням господарського суду м. Києва від 17.04.2008 року у задоволенні позову відмовлено.

За наслідками перегляду справи в апеляційному порядку, постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2008 року, апеляційну скаргу позивачів залишено без задоволення, а рішення господарського суду першої інстанції –без змін.

Постановлені у справі попередніми судовими інстанціями рішення оскаржено у касаційному порядку й ухвалою Вищого господарського суду України від 28.11.2008 року порушено касаційне провадження у справі за касаційною скаргою позивачів, у якій він посилаються на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення процесуальних норм, безпідставність відмови у задоволенні позову і просять рішення господарського суду м. Києва від 17.04.2008 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2008 року скасувати, постановивши нове рішення про задоволення позову.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши викладені у касаційній скарзі доводи, судова колегія вважає, що рішення господарського суду м. Києва від 17.04.2008 року та постанова Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2008 року не можуть залишатися без змін і підлягають скасуванню з направленням матеріалів справи на новий судовий розгляд, виходячи з наступного.

Відмовляючи у задоволенні позову, господарський суд першої інстанції та апеляційний господарський суд виходили з відсутності обставин, за наявності яких можливе розірвання спірного договору відповідно до ст. 651 ЦК України та ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Проте, погодитись з наведеними судами мотивами в обґрунтування відмови у позові, не можна,оскільки висновки суду зроблені без повного з'ясування дійсних обставин справи та їх належної правової оцінки.

Розмір орендної плати встановлюється договором оренди між орендодавцем та орендарем і його зміна можлива за погодженням сторін.

При цьому, частина друга ст. 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна"передбачає, що розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї із сторін, якщо з незалежних від них обставин істотно змінився стан об'єкта оренди, а також в інших випадках, встановлених законодавчими актами України.

Таким законодавчим актом, який надає право орендодавцю у даній справі вимагати перегляду розміру орендної плати по спірному договору є ст. 118 Закону України "Про державний бюджет України на 2007 рік", якою передбачено, що у 2007 році передача в оренду державного та комунального майна здійснюється виключно на конкурсних засадах. Орендна плата за державне та комунальне майно визначається відповідно до її ринкової вартості у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Договори оренди державного та комунального майна, укладені до 1 січня 2007 року (крім договорів на оренду державного та комунального майна, укладених бюджетними установами, Пенсійним фондом України та його органами, а також щодо цілісних майнових комплексів), у шестимісячний термін підлягають обов'язковому перегляду відповідно до встановленої норми.

Порядок перегляду договорів оренди нерухомого державного майна затверджено наказом Фонду державного майна України від 18.01.2007 року №43 (z0099-07) , зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 06.02.2007 оку за №99/13366.

Дотримання цього Порядку та виконання вимог ст. 118 Закону України "Про державний бюджет України на 2007 рік" є обов'язковим для орендаря і ухилення його від цього обов'язку переглянути розмір орендної плати може бути підставою для розірвання договору оренди на вимогу орендодавця відповідно до частини третьої ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Але, розглядаючи спір, суди зазначене не врахували і належної правової оцінки ухиленню орендаря від перегляду розміру орендної плати та приведення спірного договору оренди у відповідність до вимог чинного законодавства не надали, а тому, висновок про неправомірність вимог позивача не можна визнати правильним.

Безпідставним є і висновок судів щодо правомірності проведених відповідачем переобладнань орендованого майна та забудови,оскільки, дані про наявність відповідних дозволів, щодо цього у матеріалах справи відсутні.

При такому положенні, коли висновки господарського суду першої інстанції та апеляційного господарського суду не ґрунтуються на матеріалах справи та законодавчих актах, які і регулюють спірні відносини, постановлені ними рішення не можуть залишатися без змін і підлягають скасуванню, з направленням матеріалів справи на новий судовий розгляд, під час якого суду необхідно врахувати наведене, повно та всебічно з'ясувати дійсні обставини справи, дати їм належну правову оцінку і, в залежності від встановленого, постановити законне й обґрунтоване судове рішення.

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України -

Касаційну скаргу задовольнити частково.

Рішення господарського суду м. Києва від 17.04.2008 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.10.2008 року скасувати, а справу передати на новий судовий розгляд у іншому складі суддів.