Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

У травні 2008 р. Компанія звернулась до суду з позовом до Товариства та просила, за наслідком збільшення позовних вимог в порядку ст. 22 ГПК України, визнати право на придбання у власність за договором купівлі-продажу № 54 від 20.08.2004 р. квартир №№ 54, 56, 86, 88 загальною площею 311 квадратних метрів кожна, які розташовані в будинку № 9-а по вул. Грушевського в місті Києві та зобов'язати Товариство, після введення в експлуатацію даного житлового будинку, а також отримання відповідачем свідоцтва про право власності на нього, передати вказані квартири Компанії.

Рішенням господарського суду міста Києва від 28.05.2008 р. (суддя Хрипун О.О.) позов задоволено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.07.2008 р. (судді Зеленін В.О., Рєпіна Л.О., Синиця О.Ф.) рішення скасовано, прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено.

Не погоджуючись з постановою, Компанія звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 20.08.2004 р. між Товариством (продавець) і Компанією (покупець) укладено договір купівлі-продажу № 54, за яким відповідач продав, а позивач купив майнові права на квартири №№ 54, 56, 86 і 88, які розташовані в будинку № 9-а по вул. Грушевського в м. Києві з подальшим отриманням цих квартир у власність (надалі –Договір). Згідно п. 2.1 Договору майнові права на квартири продавець набуває з моменту отримання свідоцтва про право власності на об'єкт будівництва, після чого передає їх покупцю.

Відповідно до п. 4.2.2 Договору покупець має право з моменту введення об'єкту будівництва в експлуатацію, отримання продавцем свідоцтва про право власності на об'єкт будівництва та передачі майнових прав на квартири №№ 54, 56, 86 і 88 –оформити у встановлено порядку право власності на ці квартири.

Згідно п. 4.1.1 Договору позивач зобов'язаний в термін до 30.08.2004 р. сплатити відповідачу 8175568 грн.

Судами встановлено, що позивачем 27.08.2004 р. платіжним дорученням № 50 перераховано на рахунок відповідача 8175568 грн.

Приймаючи постанову про відмову в позові суд апеляційної інстанції виходив з того, що до Договору застосовуються вимоги ст. 657 ЦК України, а тому він є недійсним (нікчемним), оскільки при його укладенні сторонами недодержано вимоги закону про нотаріальне посвідчення.

Відповідно до ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Згідно ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Частина 2 ст. 656 ЦК України передбачає, що предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Виходячи з аналізу зазначених правових норм лише окремі договори купівлі-продажу, а саме договори купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири), іншого нерухомого майна підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Договори купівлі-продажу майнових прав на ці об'єкти також підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Як вбачається зі змісту Договору позивач набув право на момент введення об'єкту будівництва в експлуатацію, отримання продавцем свідоцтва про право власності на об'єкт будівництва та передачі майнових прав на квартири №№ 54, 56, 86 і 88 –оформити у встановлено порядку право власності на ці квартири.

Приймаючи оскаржувану постанову суд апеляційної інстанції не дав правової оцінки змісту Договору, характеру прав, які набув позивач за даним договором та не врахував, що на момент його укладення позивач не міг отримати майнових прав на квартири, оскільки їх на той час не існувало, а тому дійшов безпідставного висновку про те, що до Договору потрібно застосовувати вимоги ст. 657 ЦК України щодо обов'язкового нотаріального посвідчення.

Стосовно посилання суду апеляційної інстанції на Закон України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (2658-14) , то застосування вказаного закону стосовно правовідносин, які виникли між Компанією та Товариством, є помилковим, оскільки даний закон, згідно із преамбулою, визначає правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб'єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів. Таким чином, судом застосовано закон, який не поширюється на правовідносини, що існують між сторонами.

В свою чергу, місцевий господарський суд встановивши всі обставини справи, обґрунтовано застосував до спірних правовідносин ст. ст. 526, 610, 629 ЦК України та обґрунтовано задовольнив позов.

З огляду на викладене, в порушення ст. ст. 43, 99, 101, 104, 105 ГПК України, доводи апеляційного господарського суду, за якими він не погодився з висновками суду першої інстанції, є необґрунтованими. Скасовуючи рішення, апеляційний господарський суд висновків місцевого господарського суду належним чином не спростував та дійшов власних висновків, які суперечать обставинам справи та вимогам законодавства. Здійснена апеляційним господарським судом неналежна юридична оцінка обставин справи призвела до неналежного з'ясування дійсних прав і обов'язків сторін та неправильного застосування матеріального закону, що регулює спірні правовідносини. Як наслідок, постанова апеляційного господарського суду не відповідає положенням ст. 105 ГПК України та вимогам, які викладені в постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судове рішення" від 29.12.1976 р. № 11 (v0011700-76) .

Перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 111-5 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що суд першої інстанції в порядку ст. ст. 43, 47, 43 ГПК України (1798-12) всебічно, повно і об'єктивно розглянув в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізував відносини сторін. На підставі встановлених фактичних обставин місцевим господарським судом з'ясовано дійсні права і обов'язки сторін, правильно застосовано матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, мотивовано задоволено позов.

У зв'язку із вищевикладеним колегія суддів вважає, що приймаючи оскаржувану постанову, апеляційний господарський суд надав невірну юридичну оцінку обставинам справи, порушив і неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, в зв'язку з чим постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення місцевого господарського суду –залишенню в силі.

Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11 ГПК України, суд

Касаційну скаргу ТОВ "Інвестиційна компанія "Укркапітал" задовольнити.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.07.2008р. у справі № 32/108 скасувати.

Рішення господарського суду міста Києва від 28.05.2008 р. у даній справі залишити без змін.