Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:

розглянула

В засіданні взяли участь представники:

Ухвалою від 10.09.08 колегії суддів Вищого господарського суду України у складі головуючого -Першикова Є.В., суддів -Шаргала В.І., Муравйова О.В. касаційна скарга Залізниці № ню-480 від 28.07.08 була прийнята до провадження та призначена до розгляду у судовому засіданні на 02.10.08, без початку перегляду справи по суті.

У зв'язку з значною завантаженістю суддів Шаргала В.І., Муравйова О.В. та виходом суддів Данилової Т.Б., Ходаківської І.П. з відпусток розпорядженням від 26.09.08 заступника Голови Вищого господарського суду України для розгляду даної справи, призначеної до перегляду на 02.10.08, створено колегію суддів у складі: головуючий -Першиков Є.В., судді -Данилова Т.Б., Ходаківська І.П.

Про вказані обставини представників сторін було повідомлено на початку судового засідання 02.10.08. Відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України, яка переглядає справу в касаційному порядку, не заявлено.

За згодою представників сторін, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. - 111-5 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 02.10.08 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.

Рішенням від 21.04.08 господарського суду Львівської області (суддя Іванчук С.В.) позовні вимоги Підприємця задоволено.

Визнано недійсним договір оренди № 21 індивідуально визначеного нерухомого майна, площею 300 м-2, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, що належить до державної власності, укладений 01.12.03 між Залізницею та Підприємцем з припиненням його дії на майбутнє.

З Залізниці на користь Підприємця стягнуто 85,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Постановою від 02.07.08 Львівського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючого -Давид Л.Л., суддів -Кордюк Г.Т., Мурської Х.В.) в задоволенні апеляційної скарги Залізниці відмовлено.

Резолютивну частину рішення від 21.04.07 господарського суду Львівської області змінено шляхом виключення з неї фрази "з припиненням його дії на майбутнє".

В решті рішення місцевого господарського суду залишено без змін.

Вказані судові рішення мотивовані тим, що всупереч вимог Закону розмір орендної плати, визначений у спірному договорі, не було погоджено з органом, уповноваженим на надання такого погодження. Крім того, судами враховано, що пролонгуючи спірний договір всупереч змін, внесених до Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) , укладення такого договору не було погоджено з Фондом.

Разом з тим переглядаючи справу апеляційний суд врахував, що дія оскарженого договору закінчилась 30.11.04, у зв'язку з чим дійшов до висновку про помилковість посилання суду першої інстанції про припинення дії такого договору на майбутнє.

Не погодившись з рішеннями попередніх судових інстанцій, Залізниця звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення від 21.04.08 господарського суду Львівської області та постанову від 02.07.08 Львівського апеляційного господарського суду скасувати, та прийняти по справі нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог Підприємцю відмовити.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що при винесенні оскаржених судових актів було порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: ч.ч. 1, 5 ст. 261, ч. 3 ст. 267, ч. 1 ст. 604 Цивільного кодексу України, ст. 4 Господарського процесуального кодексу України.

У своєму відзиві на касаційну скаргу Підприємець щодо доводів скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить касаційну скаргу Залізниці залишити без задоволення, а оскаржені судові акти -без змін.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи, 01.12.03 між Залізницею (Орендодавець) та Підприємцем (Орендар) було укладено договір оренди № 21 індивідуально визначеного нерухомого майна, що належить до державної власності (далі -Договір), згідно п. 1.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене нерухоме майно, а саме -частину критої залізобетонної платформи (далі -Майно), площею 300,00 кв2, розміщене за адресою: АДРЕСА_1, що знаходиться на балансі станції Львів Львівської залізниці, вартість якого визначена згідно з актом оцінки і становить за експертною оцінкою станом на 31.10.03 -235 759,00 грн. При цьому, судами встановлено, що Майно передано в оренду з метою обладнання автостоянки.

Також, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до п. 3.1 Договору, орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку (останній місяць, по якому є інформація про індекс інфляції (листопад 2003 року) -2 001,99 грн.

Крім того, судами враховано, що згідно Методики розрахунку і порядку використання орендної плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.95 №786 (786-95-п) , розмір орендної плати встановлюється договором оренди між орендодавцем та орендарем. У разі коли орендодавцем цілісного майнового комплексу структурного підрозділу (філії, цеху, дільниці) державного підприємства, а також нерухомого майна (будинку, споруди, приміщення) є державне підприємство, організація, розмір орендної плати погоджується з органом, визначеним в абз. 2 ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Вирішуючи спір, попередні судові інстанції врахували, що згідно ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на час підписання Договору) орендодавцями, зокрема, є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва -щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України.

Крім того, місцевим та апеляційним судами було взято до уваги, що у відповідності до ст. 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" оцінка об'єкта оренди здійснюється за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, і така оцінка об'єкта оренди передує укладенню договору оренди.

При цьому, попередні судові інстанції зазначили, що в матеріалах справи відсутні докази погодження Фондом оцінки об'єкту оренди, в порядку встановленому чинним законодавством.

Судами вказано, що в Закон України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) 29.06.04 внесено зміни, згідно яких підприємства вправі укладати договір оренди окремого індивідуально визначеного та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує 200 м-2 на одне підприємство, а з дозволу органів, зазначених в абзацах другому та третьому статті 5 (Фонду державного майна України, його регіональні відділення та представництва -щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук; органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності), - також щодо структурних підрозділів підприємств (філій, цехів, дільниць) та нерухомого майна, що перевищує площу 200 м-2.

При цьому, судами взято до уваги, що матеріали справи свідчать про те, що Залізниця протягом 2003-2006 років не зверталась за погодженням до Фонду про передачу в оренду окремого індивідуально визначеного нерухомого майна площею 300 м-2, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, щодо укладення Договору, його пролонгації та щодо погодження розміру орендної плати, і такі погодження відсутні.

З урахуванням наведеного з огляду на приписи ст. 48 Цивільного кодексу УРСР, попередні судові інстанції прийшли до висновку про можливість визнання оскарженого Договору недійсним як того, що було укладено з порушенням норм чинного законодавства.

Щодо доводів Залізниці про необхідність застосування до спірних правовідносин строку позовної давності, то такі твердження скаржника були відхилені попередніми судовими інстанціями з посиланням на ст. 261 Цивільного кодексу України та з урахуванням того, що згідно пояснень Підприємця про обставини, що є підставою для визнання спірного договору недійсним, він дізнався лише в лютому 2005 року під час розгляді справи № 1/25-13/18.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ст. 48 Цивільного кодексу УРСР (чинного на момент укладення спірної угоди) недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

У Цивільному кодексі України (435-15) загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину, визначені у ст. 203, яка, зокрема, передбачає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підстави недійсності правочинів передбачені, зокрема, ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу України. Так, встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Пленум Верховного Суду України в п.п. 2, 12 Постанови від 28.04.78 № 3 (v0003700-78) "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та настання визначених юридичних наслідків.

Отже, вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Разом з тим, ст. 60 Цивільного кодексу УРСР та ст. 217 Цивільного кодексу України (яка містить аналогічні положення) передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Стосовно посилань суду першої та апеляційної інстанцій на те, що під час дії спірного Договору в Закон України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) було внесено зміни, згідно яких об'єкт, що є предметом такого договору оренди, можна передавати в оренду лише за наявності погодження Фонду, то колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у ч. 1 ст. 58 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Крім того, як зазначено в п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 09.02.99 № 1-рп/99 (v001p710-99) у справі про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів, ч. 1 ст. 58 Конституції України дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Відтак, порушення вимог закону (визначені введенням в дію нових законів), допущені після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.

Щодо тверджень попередніх судових інстанцій про момент, з якого спірний договір має бути визнаний недійсним, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає наступне.

Фактичне користування майном на підставі договору оренди, унеможливлює, в разі його недійсності, проведення між сторонами реституції, позаяк використання майна -"річ" безповоротна, і відновити сторони в первісне положення практично неможливо, а тому, за загальним правилом, такий договір повинен визнаватися недійсним і припинятися на майбутнє, проте, як доречно зазначив суд апеляційної інстанції, в даному випадку правовідносини згідно оскарженого договору вже припинені.

Разом з тим, із змісту оскаржених судових актів вбачається, що між сторонами у даному спорі існує також інший спір щодо стягнення заборгованості за Договором.

При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне звернути увагу на те, що у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" (рішення Європейського Суду з прав людини від 25.07.02) Європейський Суд наголосив, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової впевненості, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Щодо доводів скаржника про помилкове незастосування попередніми судовими інстанціями до спірних правовідносин строку позовної давності, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає наступне.

Відповідно до ст. 71 Цивільного кодексу УРСР загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Аналогічна норма міститься у ст. 257 Цивільного кодексу України.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України та ст. 76 Цивільного кодексу УРСР, яка містить ідентичні положення, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як вбачається з правового аналізу матеріалів справи, під час розгляду справи в попередніх судових інстанціях Залізниця просило відмовити в задоволенні позовних вимог Підприємця у зв'язку з пропуском останнім строку позовної давності. При цьому, поважних причин для поновлення строку позовної давності місцевим та апеляційним господарськими судами визначено не було, відповідного клопотання Підприємцем до суду не подавалося.

Відповідно до ст. 80 Цивільного кодексу УРСР, ст. 267 Цивільного кодексу України, закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Разом з тим, відхиляючи відповідне клопотання Залізниці, попередні судові інстанції не з'ясували, з якого моменту Підприємець фактично мав можливість звернутись з відповідним позовом та чим підтверджується факт, що саме з цього моменту Підприємцю стало відомо про те, що спірний Договір було укладено всупереч вимог законодавства.

Крім того, слід враховувати, що п. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України (ч. 2 ст. 80 Цивільного кодексу УРСР) передбачено, що лише у випадку, якщо суд визнає причини пропущення позовної давності поважними, порушене право підлягає захисту.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що місцевим та апеляційним судами при винесенні рішень по суті спору наведеним правовим положенням юридичного аналізу в контексті спірних правовідносин надано не було, в той час, як у даному випадку необхідно було враховувати вказані норми в комплексі.

На підставі викладеного колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що спір було розглянуто попередніми судовими інстанціями без дослідження в повному обсязі обставин справи та норм чинного законодавства, що є порушенням принципу всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, та призвело до прийняття рішень з помилковим застосуванням норм права.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що в касаційній скарзі стверджуються факти порушення судами не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів. Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України наголошує, що оцінка доказів, не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 1 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, всі судові рішення, ухвалені у справі, підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

ї

Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін і в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити спір.

Керуючись ст.ст. - 111-5, - 111-7, - 111-9, - 111-10 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

Касаційну скаргу державного територіально-галузевого об'єднання "Львівська залізниця" № ню-480 від 28.07.08 задовольнити частково.

Рішення від 21.04.08 господарського суду Львівської області та постанову від 02.07.08 Львівського апеляційного господарського суду у справі № 16/8 господарського суду Львівської області скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.