38/114-41/744 Про розірвання договору фінансового лізингу - Текст документа

Ухвалою від 16.04.07 колегії суддів Вищого господарського суду України у складі: головуючий -Першиков Є.В., судді -Савенко Г.В., Данилова Т.Б., касаційна скарга Товариства № 37 від 27.02.07 була прийнята до провадження та призначена до розгляду на 17.05.07, без початку перегляду справи по суті.

У зв'язку з виходом судді Ходаківської I.П. з відпустки, у судовому засіданні 17.05.07 справа розглядалась колегією суддів Вищого господарського суду України у складі: головуючий -Першиков Є.В., судді -Савенко Г.В., Ходаківська I.П., утвореному розпорядженням заступника Голови Вищого господарського суду України від 09.04.04.

У зв'язку з клопотанням Товариства про відкладення розгляду справи, ухвалою від 17.05.07 розгляд справи було відкладено на 07.06.07, без початку перегляду справи по суті.

У зв'язку з перебуванням судді Савенко Г.В. на лікарняному, розпорядженням від 06.06.07 заступника Голови Вищого господарського суду України для розгляду справи № 38/114-41/744 (rs174257) господарського суду міста Києва, призначеної до перегляду на 07.06.07, було створено колегію суддів у складі: головуючий -Першиков Є.В., судді -Данилова Т.Б., Ходаківська I.П.

Про вказані обставини представників сторін повідомлено на початку судових засідань 17.05.07, 07.06.07. Відводів складу колегії суддів не заявлено.

За згодою представників сторін, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) у судовому засіданні 07.06.07 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.

Рішенням від 01.03.06 господарського суду міста Києва (суддя

Власов Ю.Л.) позовні вимоги Товариства задоволено повністю.

Розірвано договір лізингу (фінансовий лізинговий договір) від 25.02.00, укладений між Товариством та Підприємцем.

З Підприємця на користь Товариства стягнуто державне мито в сумі 85,00 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу в сумі 118,00 грн.

Постановою від 06.06.06 Київського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючого -Бондар С.В., суддів -Отрюх Б.В., Тищенко А.I.) апеляційну скаргу Підприємця задоволено.

Рішення від 01.03.06 господарського суду міста Києва скасовано.

В задоволенні позовних вимог Товариству відмовлено.

Постановою від 21.09.06 Вищого господарського суду Украї ни касаційну скаргу Товариства задоволено.

Рішення від 01.03.06 господарського суду міста Києва та постанову від 06.06.06 Київського апеляційного господарського суду скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою від 09.11.06 Верховного Суду України Товариству відмовлено у порушенні касаційного провадження з перегляду постанови від 21.09.06 Вищого господарського суду України.

Під час нового розгляду справи рішенням від 26.12.06 господарського суду міста Києва (суддя Пилипенко О.Є.) в задоволенні позовних вимог Товариству відмовлено.

Постановою від 02.02.07 Київського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючого -Андрієнка В.В., суддів -

Малетича М.М., Студенця В.I.) рішення від 26.12.06 господарського суду міста Києва залишено без змін, а апеляційна скарга Товариства -без задоволення.

Вказані судові рішення, винесені під час нового розгляду справи, мотивовані тим, що спірний договір не містить обов'язкової умови щодо згоди лізингодавця на передачу предмету лізингу в оренду. Щодо інших доводів Товариства, то судові інстанції звернули увагу на те, що припис Державного пожежного нагляду та акти про порушення охорони праці й нецільове використання майна складені в односторонньому порядку без участі представника Підприємця, а тому не можуть бути підставою для задоволення позовних вимог. Стосовно посилань Товариства на невідповідність спірного договору п. 2 ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) , попередні судові інстанції вказали, що така обставина не є законодавчо встановленою підставою для розірвання договору.

Не погодившись з рішеннями попередніх судових інстанцій Товариство звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення від 26.12.06 господарського суду міста Києва та постанову від 02.02.07 Київського апеляційного господарського суду скасувати, а рішення від 01.03.06 господарського суду міста Києва залишити в силі.

Свої вимоги скаржник обгрунтовує тим, що при винесенні оскаржених судових актів було порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: п. 5 ст. 292 Господарського кодексу України (436-15) , п. 1 ч. 1 ст. 104 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

У своєму відзиві на касаційну скаргу Підприємець щодо доводів скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить в задоволенні касаційної скарги Товариству відмовити, а оскаржені судові рішення залишити без змін.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, суддю-доповідача, оцінивши та дослідивши повноту встановлення судовими інстанціями обставин справи та їх правову оцінку, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи, 25.02.00 між сторонами було укладено спірний Договір, за яким Товариство передало, а Підприємець прийняв у лізинг на 20 років будівлю та землю (на якій знаходиться майно) з метою виготовлення олії з насіння та переробки зерна на муку.

Судовими інстанціями встановлено, що згідно п. 10.1 Договору даний Договір не підлягає розірванню в односторонньому порядку, за винятком випадків, коли одна із сторін систематично порушує умови Договору та свої зобов'язання.

На підставі наданих сторонами доказів по справі судовими інстанціями встановлено, що 01.02.02 Підприємець без погодження з Товариством уклав з ТОВ "Омега-синтез" договір оренди приміщення, за яким передав вказаному товариству в оренду частину приміщення, яке прийняте Підприємцем в лізинг за спірним Договором, укладеним з Товариством.

Також встановлено, що Підприємець уклав з приватним підприємцем Виборним В.В. договір оренди обладнання для промислового використання.

На підставі матеріалів справи судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що 07.02.02 сторонами було підписано протокол-доповнення

№ 1 до Договору, яким сторони внесли зміни до спірного правочину та визначили метою лізингу виготовлення борошняних виробів та переробку зерна на борошно.

Також, при вирішенні спору по суті, судовими інстанціями на підставі наданих сторонами доказів по справі встановлено, що претензією від 21.09.05 № 15/пр Товариство заявило Підприємцю про розірвання Договору, проте така претензія була відхилена листом Підприємця від 21.10.05, в якому Підприємець вказував на відсутність з його боку порушень Договору. Судовими інстанціями встановлено, що повідомленням від 01.11.05 Товариство на підставі п. 10.1 Договору оповістило Підприємця про розірвання Договору.

При вирішенні спору попередніми судовими інстанціями встановлено, що підставою для розірвання спірного договору Товариство вважає ту обставину, що Підприємець не виконує умов Договору, а саме: використовує майно не за цільовим призначенням, порушує безпеку охорони праці та протипожежну безпеку про що складені відповідні акти: акт комісії від 10.12.04, яким встановлено порушення охорони праці та акт від 24.10.05, яким встановлено нецільове використання переданого в фінансовий лізинг майна, тобто, на думку Товариства, Підприємець порушує умови п. 7 та п. 12 фінансово-лізингового договору.

Проаналізувавши спірний Договір, акт передачі майна згідно зазначеного Договору, акти санітарно-епідеміологічного обстеження об'єкта від 29.08.06 та від 06.09.06 місцевий та апеляційний суди встановили, що предметом лізингу за фінансово-лізинговим Договором є будова інженерно-технічного корпусу, а в наведених актах порушення виявлені в електроцеху. При цьому на підставі наданої сторонами у справі викопіровки плану приміщень, судовими інстанціями встановлено, що елекгроцех і предмет лізингу -будова інженерно-технічного корпусу це різні приміщення.

Щодо припису Державного пожежного нагляду від 19.12.06, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що зазначений Припис складено без участі Товариства, не вказана адреса приміщення, в якому проводилася перевірка, в Приписі зазначено, що перевірявся кондитерський цех Товариства, в той час як об'єктом лізингу була будівля інженерно-технічного корпусу та земля.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до п. 4 Прикінцевих положень Господарського кодексу України (436-15) , а також п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) , щодо господарських та, відповідно, цивільних відносин, які виникли до набрання ними чинності, положення цих Кодексів застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ними чинності, а тому до прав і обов'язків сторін у справі слід застосовувати положення Господарського кодексу України (436-15) та Цивільного кодексу України від 16.01.03.

Згідно ст. 193 Господарського кодексу України (436-15) , та ст. 526 Цивільного кодексу України (435-15) , яка містить аналогічні положення, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання -відповідно до вимог що у певних умовах звичайно ставляться.

За змістом ст. 193 Господарського кодексу України (436-15) та ст. 525 Цивільного кодексу України (435-15) одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) № 723/97-ВР від 16.12.97 відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Також, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу, що відповідно до п.п. 3, 4 ст. 10 закону України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом, або вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.

За змістом п. 1 ч. 2 ст. 11 вказаного Закону лізингоодержувач має право користуватися предметом лізингу відповідно до його призначення та умов договору, а відповідно до ч. 4 цієї статті лізингоодержувач може мати інші обов'язки відповідно до умов договору лізингу, Закону та нормативно-правових акті.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ст. 188 Господарського кодексу України (436-15) зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Також, береться до уваги, що ст. 651 Цивільного кодексу України (435-15) також передбачає можливість розірвання договору за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною. Iстотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Таким чином, обов'язок доказування законодавчо покладено на сторони.

Відповідно до ст. 4-1 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) встановлено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку, встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що всупереч вимог ст. 33 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) Товариством не було надано до суду доказів на підтвердження обгрунтованості своїх вимог, у зв'язку з чим фактично не доведено підставність своїх вимог. Щодо посилань Товариства про невідповідність спірного договору вимогам Закону України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) , то такі доводи не можуть бути підставою для розірвання договору.

Колегія суддів Вищого господарського суду України також враховує, що статтею 43 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) передбачено, право господарського суду оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обгрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення судовою інстанцією не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання які, стосуються оцінки доказів, але оцінка доказів, на підставі яких судова інстанція дійшла до висновку про встановлення тих чи інших обставин справи, здійснюється за внутрішнім переконанням суду і їх перевірка не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, враховуючи вимоги ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , відзначає, що перегляд у касаційному порядку судового рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі встановлених фактичних обставин справи та перевіряється застосуванням попередніми інстанціями норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З врахуванням того, що з'ясування підставності оцінки доказів та встановлення обставин по справі в силу ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) знаходиться поза межами компетенції касаційної інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку про неможливість задоволення касаційної скарги.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи було повно та всебічно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави для залишення їх без змін.