ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 червня 2007 р.
№ 3/269
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого
Кривди Д.С.,
суддів:
Жаботиної Г.В.,
Уліцького А.М.
розглянувши касаційну скаргу
Новоукраїнського районного міжгосподарського
виробничо-експлуатаційного підприємства по енергетиці і
електрифікації "Райсільгоспенерго"
на постанову
від 15.03.07 Дніпропетровського апеляційного господарського
суду
у справі
№3/269
господарського суду
Кіровоградської області
за позовом
Новоукраїнського районного міжгосподарського
виробничо-експлуатаційного підприємства по енергетиці і
електрифікації "Райсільгоспенерго"
до
1. Новоукраїнської міської ради
2. Новоукраїнської районної ради
про
визнання права власності на об'єкти нерухомості
за участю представників сторін
від позивача:
Дегтярьов Б.В. -директор
від відповідача 1:
у засідання не прибули
від відповідача 2:
Дмитрук Н.О., дов.
ВСТАНОВИВ:
Новоукраїнське районне міжгосподарське
виробничо-експлуатаційне підприємство по енергетиці і
електрифікації "Райсільгоспенерго" звернулось до господарського
суду Кіровоградської області з позовом до Новоукраїнської міської
ради, Новоукраїнвської районної ради та Ульяновського комунального
міжміського бюро технічної інвентаризації про визнання права
власності на приміщення адміністративної будівлі площею 526,14 м-2
та самовільно збудовані господарські будівлі: технічний склад
(літера В), матеріальний склад (літера Д), гараж (літера Е), гараж
на п'ять машин (літера З), гараж на три машини (цифра 7), гараж
металевий з фундаментом (цифра 8), АЗС для автомобільного пального
(цифра 9) та АЗС для дизельного пального (цифра 10), розташовані
за адресою: м. Новоукраїнка, вул. Леніна, (180) 168.
Позов мотивовано тим, що у квітні 1985 року між позивачем та
Новоукраїнською міською радою був проведений обмін приміщеннями,
що підтверджується рахунком №6 від 29.04.85 та вчиненими сторонами
діями, внаслідок чого позивач отримав на баланс приміщення
(колишня школа, філіал дитячого садка), розташовані за вказаною
адресою, з яких на даний момент відповідно до довідки про
балансову вартість позивача залишилися лише приміщення
адміністративної будівлі, басейну та туалету. З 1985 року та на
даний момент позивач відкрито та безперервно користується вказаною
адміністративною будівлею, тому відповідно до ст. 344 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
набуває право власності на нього за набувальною
давністю.
Крім того, протягом 1987-1990 років позивач побудував вказані
у позові приміщення без оформлення відповідних дозволів на таке
будівництво, але без порушень санітарних і пожежних норм, до того
ж 29.03.02 отримав у користування земельну ділянку, на якій ці
об'єкти розташовані.
Новоукраїнська районна рада проти позову заперечила,
посилаючись на те, що спірна адмінбудівля як приміщення колишнього
загальноосвітнього закладу належало до районної власності, тому
прийнятим за результатами інвентаризації об'єктів комунальної
власності району рішенням ради №48 від 18.10.98 включено до
переліку об'єктів спільної комунальної власності територіальних
громад району.
Також Новоукраїнська районна рада доводить, що спірне
приміщення передавалось у 1985 році на баланс та у користування
позивача, проте належало до державної власності. А незалежно від
того, на балансі якого підприємства знаходиться майно, воно не
втрачає статусу державної власності.
Стосовно самовільно збудованих приміщень рада зазначає, що
два металеві гаражі є тимчасовими і не є нерухомістю, а решта
побудована з порушенням відповідних норм.
Ухвалою від 20.12.06 господарський суд Кіровоградської
області припинив провадження за позовом до Ульяновського
комунального міжміського бюро технічної інвентаризації на підставі
п. 4 ч. 1 ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
.
Рішенням від 20.12.06 господарський суд Кіровоградської
області (суддя Болгар Н.В.) позов задовольнив частково, визнавши
право власності позивача на спірні у справі об'єкти, окрім гаражу
металевого (цифра 8), припинивши провадження у справі щодо вимог
про визнання права власності на цей об'єкт на підставі п. 1-1 ч. 1
ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
за відсутністю предмету спору,
оскільки таке право відповідачами не оспорюється.
Рішення в частині задоволення позову мотивовано правомірністю
володіння позивачем спірною адміністративною будівлею, яке
здійснюється ним відкрито, безперервно протягом десяти років, а
відтак набуттям права власності відповідно до ст. 344 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
за набувальною давністю. Право власності на решту
об'єктів як самовільно збудованих визнано за позивачем на підставі
ст. 376 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
з огляду на надання Новоукраїнською
міською радою відповідної земельної ділянки в оренду позивачу під
уже збудовані об'єкти.
Постановою від 15.03.07 Дніпропетровський апеляційний
господарський суд (колегія суддів у складі: Павловського
П.П. -головуючого, Чус О.В., Логвиненка А.О.) рішення суду першої
інстанції скасував в частині визнання права власності на
приміщення адміністративної будівлі, відмовивши в цій частині
позову.
Постанова мотивована тим, що відповідно до п. 8 Прикінцевих
та перехідних положень ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
визнання права
власності за набувальною давністю не може мати місце раніше
01.01.2011.
Ухвалою від 16.05.07 Вищий господарський суд України порушив
касаційне провадження за касаційною скаргою позивача, в якій
заявлено вимоги про скасування постанови суду апеляційної
інстанції та залишення без змін рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що набувальна давність до
01.01.2011 може бути визнана судом за аналогією закону.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін,
перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна
скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до
господарського суду, позивач заявив вимоги про визнання права
власності на приміщення адміністративної будівлі відповідно до ст.
344 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
за набувальною давністю, а також
визнання права власності на підставі ст. 376 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
на самовільно збудовані господарські будівлі.
Згідно з ч.ч. 1, 4 ст. 344 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
право власності за набувальною давністю на нерухоме
майно набувається за рішенням суду, зокрема, у випадку, коли
особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном, продовжує
відкрито, безперервно володіти ним протягом десяти років, якщо
інше не встановлено цим Кодексом.
Відповідно до п.п. 1, 4, 8 Прикінцевих та перехідних положень
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, який набрав чинності з
01.01.04, ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
застосовується до цивільних
відносин, що виникли після набрання ним чинності; щодо цивільних
відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом
України ( 435-15 ) (435-15)
, положення цього Кодексу застосовуються до тих
прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після
набрання ним чинності. Правила статті 344 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
про набувальну давність поширюються також на випадки, коли
володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим
Кодексом.
Зважаючи на вказані норми, слід погодитись з висновком суду
апеляційної інстанції про те, що визнання права власності за
набувальною давністю не може мати місця раніше 1 січня 2011 року.
Отже, висновки суду першої інстанції в цій частині спору не
відповідають нормам чинного законодавства, які регулюють спірні
правовідносини.
Проте при прийнятті постанови суд апеляційної інстанції не
врахував, що відповідно до вимог ст. 104 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
в
процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними
у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.
Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної
скарги (подання) і перевіряє законність і обгрунтованість рішення
місцевого господарського суду у повному обсязі.
Тобто, дійшовши по суті правильного висновку в частині спору
щодо визнання права власності на приміщення адміністративної
будівлі, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою спір
стосовно визнання права власності на самовільно збудовані споруди,
не надавши жодної правової оцінки висновкам суду першої інстанції
щодо цих обставин.
Більш того, як вбачається з матеріалів справи, відповідач в
апеляційній скарзі заявляв вимоги про скасування рішення суду
першої інстанції та прийняття нового рішення у справі. Суд
апеляційної інстанції в резолютивній частині постанови зазначив
про задоволення апеляційної скарги, проте рішення суду першої
інстанції скасував лише в частині визнання права власності на
приміщення адміністративної будівлі, відмовивши в задоволенні
позовних вимог в цій частині. Стосовно ж позовних вимог про
визнання права власності на самовільно збудовані споруди в
мотивувальній та резолютивній частинах постанови відсутні жодні
зазначення щодо скасування, зміни або залишення без змін рішення
суду в цій частині спору.
З огляду на викладене постанова суду апеляційної інстанції не
може бути визнана такою, що грунтується на всебічному, повному і
об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх
сукупності, а відтак підлягає скасуванню як невідповідна нормам
процесуального права, зокрема, ст.ст. 4-7, 43, 101 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
.
Суд першої інстанції при вирішенні спору в частині визнання
права власності на зазначені у позові самовільно збудовані
споруди, керувався положеннями ст. 376 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
житловий
будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються
самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на
земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без
належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з
істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Вбачається, що вказана норма стосується лише нерухомого
майна. В силу ч. 1 ст. 181 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
до нерухомих
речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а
також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких
є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Суд першої інстанції при розгляді справи дійшов висновку про
те, що спірні об'єкти є самочинним будівництвом, тобто є
нерухомістю без зазначення підстав такого висновку. Лише щодо
гаражу металевого (цифра 8) суд встановив, що він не має
капітального фундаменту і є тимчасовою спорудою.
При цьому суд першої інстанції припинив провадження в частині
позову про визнання права власності на гараж металевий (цифра 8)
на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
через
відсутність предмету спору, зазначивши, що відповідачами право
власності на цей об'єкт не оспорюється. Такий висновок суду не
можна визнати безспірним, оскільки, як вбачається з матеріалів
справи, Новоукраїнська районна рада у своїх відзивах заперечує
проти позову в повному обсязі. Більш того, навіть в разі визнання
відповідачем позову ч. 5 ст. 78 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
не
передбачає припинення провадження у справі.
Відповідно до ч. 2 ст. 376 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
особа, яка
здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не
набуває права власності на нього.
Позивач обставини самовільного будівництва спірних об'єктів
не спростував, а, навпаки, заявив позовні вимоги про визнання за
ним права власності на ці об'єкти на підставі ч. 3 ст. 376 ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
.
Згідно з вказаною нормою право власності на самочинно
збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за
особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці,
що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної
ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме
майно.
Разом з тим, відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти
визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка
здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній
ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає
знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво,
або за її рахунок.
З аналізу вказаних норм вбачається, що необхідними умовами
узаконення самочинно побудованих об'єктів є: відведення для цієї
мети в установленому порядку забудовнику земельної ділянки;
відсутність заперечень з боку власника земельної ділянки;
відсутність порушення в результаті самочинної забудови прав інших
осіб. Крім того, вбачається за необхідне встановлення особи, яка
це майно створила.
Задовольняючи позов про визнання права власності на зазначені
в позові об'єкти на підставі ч. 3 ст. 376 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
,
суд першої інстанції виходив з обставин надання Новоукраїнською
міською радою відповідної земельної ділянки в оренду позивачу під
уже збудовані об'єкти, оскільки на момент передачі позивачу в
оренду відповідної земельної ділянки Новоукраїнською міською радою
за договором оренди від 29.03.02 спірні об'єкти нерухомості вже
знаходилось на цій земельній ділянці.
При цьому в рішенні відсутні жодні посилання на встановлення
на підставі певних доказів обставин створення спірних об'єктів
саме позивачем. Також судом не встановлені обставини відсутності
істотних порушень будівельних норм і правил; порушення в
результаті самочинної забудови прав інших осіб та заперечень з
боку власника земельної ділянки.
Більш того, вирішивши спір по суті та задовольнивши позов про
визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно,
суд першої інстанції не встановив власника відповідної земельної
ділянки та не залучив його до участі у справі. Зважаючи на те, що
згідно з ч. 4 ст. 376 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
наявність заперечень
власника земельної ділянки є перешкодою для визнання права
власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а ч. 5 цієї норми
передбачає випадки визнання права власності на таке майно за
власником земельної ділянки, спір про визнання право власності на
самочинне будівництво стосується прав та обов'язків власника
земельної ділянки, а відтак незалучення їх до участі у справі
відповідно до вимог п. 3 ч. 2 ст. 111-10 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
є
в будь-якому випадку підставою для скасування рішення суду першої
інстанції.
Зважаючи на вищевикладене, судова колегія дійшла висновку про
порушення судом першої інстанції норм матеріального та
процесуального права, зокрема, 4-3, 4-7, 43, 80, 84 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, а відтак рішення суду першої інстанції також підлягає
скасуванню як таке, що прийняте без встановлення усіх суттєвих
обставин у справі.
Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів
та встановленні фактичних обставин справи, а право оцінки доказів
належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій з
додержанням принципу рівності сторін у процесі, справа підлягає
направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для
встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих
обставин щодо правовідносин, які існують між сторонами, із
застосуванням норм законодавства, що регулюють такі
правовідносини.
Керуючись ст.ст. 108, 111-5, 111-7, 111-9-12 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Кіровоградської області від
20.12.06 та постанову Дніпропетровського апеляційного
господарського суду від 15.03.07 у справі №3/269 скасувати, а
справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Головуючий Д.Кривда
Судді Г.Жаботина
А.Уліцький