ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 травня 2007 р.
№ 1/1814"НМ"
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко
В.П. -головуючий, судді Бенедисюк I.М. і Львов Б.Ю.
розглянув касаційну скаргу Новоград-Волинського виробничого
управління водопровідно-каналізаційного господарства, м.
Новоград-Волинський Житомирської області (далі - Управління)
на постанову господарського суду Житомирської області від
20.04.2006 та
ухвалу Житомирського апеляційного господарського суду від
14.11.2006
зі справи № 1/1814"НМ"
за позовом Управління
до Житомирського обласного територіального відділення
Антимонопольного комітету України, м. Житомир (далі -
територіальне відділення АМК)
про визнання рішення недійсним.
Судове засідання проведено за участю представників сторін:
позивача - Летушева М.Ф., Пономаренко Л.А.,
відповідача -не з'яв.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий
господарський суд України
ВСТАНОВИВ:
Позов було подано про скасування та визнання недійсним
рішення адміністративної колегії територіального відділення АМК
від 27.09.2005 № 1.16/34-р зі справи № 4.7.2-26/2005 (далі -
оспорюване рішення).
Постановою господарського суду Житомирської області від
20.02.2006 (суддя Сичова О.П.), залишеною без змін ухвалою
Житомирського апеляційного господарського суду від 14.11.2006
(колегія суддів у складі: Iоннікова I.А. -головуючий, судді
Веденяпін О.В. і Черпак Ю.К.), у позові відмовлено повністю. У
прийнятті зазначених постанови та ухвали попередні судові
інстанції виходили з відповідності оспорюваного рішення нормам
чинного законодавства, в тому числі Закону України "Про захист
економічної конкуренції" ( 2210-14 ) (2210-14)
(далі - Закон).
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Управління просить оскаржувані постанову та ухвалу попередніх
судових інстанцій скасувати і прийняти нове рішення. Скаргу
мотивовано безпідставністю відмови в задоволенні позову та
посиланням на статті 13, 52 Закону, статті 28 і 29 Господарського
кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
.
У відзиві на касаційну скаргу територіальне відділення АМК
заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про законність та
обгрунтованість оскаржуваних судових рішень, і просить залишити ці
рішення без змін, а скаргу -без задоволення.
Сторони відповідно до статті 111-4 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі - ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
) належним чином повідомлено про час і місце розгляду
касаційної скарги.
Згідно з частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного
судочинства України ( 2747-15 ) (2747-15)
до адміністративних судів можуть
бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів
владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи
бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший
порядок судового провадження. А згідно з частиною другою статті 4
названого Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на
всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом
встановлений інший порядок судового вирішення. Відповідно ж до
приписів статті 60 Закону рішення органів Антимонопольного
комітету України оскаржуються до господарського суду.
У пункті 4 Iнформаційного листа Верховного Суду України від
26.12.2005 № 3.2-2005 ( v3-2-700-05 ) (v3-2-700-05)
також зазначено: "Закони
України можуть передбачати вирішення певних категорій
публічно-правових спорів в порядку іншого судочинства (наприклад,
стаття 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції"
( 2210-14 ) (2210-14)
встановлює, що заявник, відповідач, третя особа мають
право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України
до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання
рішення)".
Отже, спір у цій справі відноситься до підвідомчості
господарських судів і підлягає вирішенню за правилами
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
(далі -
ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
).
Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими
інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування
ними норм матеріального і процесуального права, Вищий
господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав
для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- Управлінням у розгляді справи було подано клопотання до
місцевого господарського суду про звернення до Конституційного
Суду України за офіційним тлумаченням абзацу першого частини
другої статті 52 Закону з мотивів існування між сторонами спору
щодо застосування відповідної норми, дане клопотання підлягає
відхиленню;
- згідно з оспорюваним рішенням:
· визнано, що Управління у 2004 році та в першому півріччі
2005 року займало монопольне становище на ринку послуг з видачі
технічних умов на встановлення приладів обліку води в межах міста
Новоград-Волинський з часткою 100%;
· визнано, що Управління, необгрунтовано завищивши з
01.04.2005 ціни на послуги з видачі технічних умов на встановлення
приладів обліку води для 1 групи споживачів, вчинило порушення
законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене
пунктом 2 статті 50 та частиною першою й пунктом 1 частини другої
статті 13 Закону у вигляді зловживання монопольним становищем
шляхом встановлення цін реалізації відповідних послуг, які
неможливо було б встановити за умови існування значної конкуренції
на ринку;
· Управління зобов'язано до 01.11.2005 розробити калькуляцію
вартості складання технічних умов на встановлення приладів обліку
води відповідно до чинних нормативних документів;
· за вчинення порушення на Управління відповідно до абзацу
першого частини другої статті 52 Закону накладено штраф у сумі 5
000 грн.;
- Управління не погоджується з тим, що базою для обрахування
зазначеного штрафу став доход від діяльності Управління у 2004
році, який склав 4 921 тис. грн. Управління вважає, що штраф за
встановлені в оспорюваному рішенні порушення мав стягуватися
виходячи з доходу від надання послуги з видачі технічних умов на
встановлення приладів обліку води для 1 групи споживачів, який, за
даними Управління, у 2004 році склав 3 325 грн.;
- у заяві від 20.01.2006 Управління уточнило позовні вимоги й
просило зменшити суму штрафу, виходячи саме з суми 3 325 грн.;
- доход (виручка) Управління за 2004 рік склав 4 921 тис.
грн., збитки за даний період -659, 9 тис. грн., а виручка за
мінусом збитків - 4 262 тис. грн.; сума штрафу в 5 000 грн.,
накладеного на Управління, не перевищує 10% виручки Управління за
2004 рік і складає 0, 1% від доходу за останній звітний період, що
передував року, в якому накладено штраф.
Судом апеляційної інстанції додатково зазначено, що в
апеляційній скарзі Управління просило зменшити суму штрафу та
стягнути його виходячи з фактичного доходу від надання послуги з
видачі технічних умов на встановлення приладів обліку води для 1
групи споживачів, який, за даними Управління, в 2004 році склав 3
325 грн.
Відповідно до пункту 2 статті 50 Закону порушеннями
законодавства про захист економічної конкуренції є зловживання
монопольним (домінуючим) становищем.
Згідно з частинами першою і другою статті 12 Закону:
- суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче)
становище на ринку товару, якщо:
на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;
не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості
можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі
сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для
доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг
чи інших обставин;
- монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта
господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35
відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.
Частиною першою і пунктом 1 частини другої статті 13 Закону
передбачено, що:
- зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є
дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає
монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть
призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або
ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів,
які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на
ринку;
- зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку,
зокрема, визнається встановлення таких цін чи інших умов придбання
або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов
існування значної конкуренції на ринку.
Згідно з абзацами першим і другим частини другої статті 52
Закону за порушення, передбачені, зокрема, пунктом 2 статті 50
Закону, накладаються штрафи у розмірі до десяти відсотків доходу
(виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував
року, в якому накладається штраф. У разі наявності незаконно
одержаного прибутку, який перевищує десять відсотків зазначеного
доходу (виручки), штраф накладається у розмірі, що не перевищує
потрійного розміру незаконно одержаного прибутку.
З урахуванням відповідних законодавчих приписів та
встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин
справи названі судові інстанції дійшли обгрунтованих висновків
щодо прийняття оспорюваного рішення з дотриманням вимог чинного
законодавства й відтак -про відсутність підстав для задоволення
позову зі справи.
Доводи касаційної скарги не спростовують зазначених висновків
з огляду на таке.
Апеляційним господарським судом вірно зазначено, що:
господарський суд не наділено повноваженнями стосовно
зменшення розміру передбачених законом
адміністративно-господарських санкцій;
відхилення місцевим господарським судом клопотання скаржника
про звернення до Конституційного Суду України за офіційним
тлумаченням норми Закону не вплинуло на законність рішення
господарського суду.
Скаржник посилається також на те, що апеляційним
господарським судом не взято до уваги "лист-прохання скаржника про
перенесення розгляду справи в зв'язку із перевіркою підприємства
податковими органами". Проте Управлінням не зазначено й не
обгрунтовано, яким, власне, чином здійснення такої перевірки
перешкоджало йому взяти участь в судовому засіданні та "навести
свої докази".
Не може бути взято до уваги й довід скаржника стосовно
наявності, на його думку, "колізій" між приписами статті 13 Закону
і статті 29 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
стосовно
визначення зловживання монопольним (домінуючим) становищем, через
що, як вважає скаржник, до спірних правовідносин мали
застосуватись вимоги саме останньої із зазначених норм. Скаржником
у зв'язку з цим не враховано положення частини першої статті 41
Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
, згідно з якою
законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв'язку з
недобросовісною конкуренцією, обмеженням та попередженням
монополізму у господарській діяльності, складається з цього
Кодексу, закону про Антимонопольний комітет України, інших
законодавчих актів. У даному разі таким "іншим законодавчим актом"
є Закон, згідно з приписами якого кваліфіковано дії Управління і
визначено міру його відповідальності. При цьому розмір штрафу,
застосованого до Управління за оспорюваним рішенням, узгоджується
з наведеними в цій постанові положеннями статті 52 Закону та
встановленими попередніми судовими інстанціями обставин справи.
Відповідна норма Закону, всупереч твердженням скаржника, визначає
як базу для нарахування передбаченого нею штрафу саме доход
(виручку) суб'єкта господарювання від реалізації продукції
(товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував
року, в якому накладається штраф, а не фактичний доход від надання
якоїсь однієї певної послуги.
Не можна погодитися й з посиланням скаржника на статтю 28
Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
про природні монополії,
оскільки з відповідних обставин не вбачається його (скаржника)
належності до суб'єктів такої монополії.
Iнші доводи касаційної скарги стосуються питань встановлення
обставин справи та оцінки доказів у ній, що перебуває поза межами
визначених статтею 111-7 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
повноважень
касаційної інстанції. Водночас скаржником не наведено будь-яких
доводів стосовно порушення чи неправильного застосування
попередніми судовими інстанціями передбачених ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, а саме статтею 43 цього законодавчого акта, правил
оцінки доказів.
Визначених законом підстав для скасування оскаржуваних
судових рішень не вбачається.
Керуючись статтями 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Постанову господарського суду Житомирської області від
20.04.2006 та ухвалу Житомирського апеляційного господарського
суду від 14.11.2006 зі справи № 1/1814"НМ" залишити без змін, а
касаційну скаргу Новоград-Волинського виробничого управління
водопровідно-каналізаційного господарства -без задоволення.
Суддя В. Селіваненко
Суддя I. Бенедисюк
Суддя Б. Львов