ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 травня 2007 р.
№ 2/99
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого:
Першикова Є.В.,
суддів:
Савенко Г.В.,
Ходаківської I.П.,
розглянула
касаційну скаргу
товариства з обмеженою відповідальністю "Стара Фортеця
Трейдінг" (далі Товариство)
на рішення
господарського суду міста Києва
від
28.02.07
у справі
№ 2/99
господарського суду
міста Києва
за позовом
Товариства
до
закритого акціонерного товариства "Позняки-Жил-Буд" (далі ЗАТ
"Позняки-Жил-Буд")
про
визнання договору недійсним та повернення отриманих за
договором грошових коштів у сумі 112 152,60 грн.
В засіданні взяли участь представники:
- позивача:
Бондаренко Н.I. (за дов. б/н від 16.10.06);
- відповідача:
Грищук В.В. (за дов. № 70 від 10.01.07).
Ухвалою від 17.04.07 колегії суддів Вищого господарського
суду України у складі: головуючий -Першиков Є.В., судді -Савенко
Г.В., Данилова Т.Б., касаційна скарга Товариства № 27/03-07 від
27.03.07 була прийнята про провадження та призначена до розгляду
на 24.05.07, без початку перегляду справи по суті.
У зв'язку з виходом судді Ходаківської I.П. з відпустки,
справа розглядається по суті колегією суддів Вищого господарського
суду України у складі: головуючий -Першиков Є.В., судді -Савенко
Г.В., Ходаківська I.П., утвореному розпорядженням заступника
Голови Вищого господарського суду України від 09.04.04.
Про вказані обставини представників сторін було повідомлено
на початку судового засідання 24.05.07. Відводів складу колегії
суддів не заявлено.
За згодою представників сторін, відповідно до ч. 2 ст. 85 та
ч. 1 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
у судовому засіданні 24.05.07 було оголошено лише
вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського
суду України.
Рішенням від 28.02.07 господарського суду міста Києва (суддя
Домнічева I.О.) у задоволенні позовних вимог Товариству відмовлено
повністю.
Вказане рішення мотивоване тим, що спірний договір комісії за
своїм змістом не є інвестиційним договором, оскільки не містить
ознак, передбачених Законом України "Про інвестиційну діяльність"
( 1560-12 ) (1560-12)
, проте відповідає вимогам, встановленим гл. 69
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
до визначеного виду
договорів, а тому правовідносини за ним регулюються Цивільним
кодексом України ( 435-15 ) (435-15)
, а посилання Товариства, що спірний
договір протирічить вимогам ч. 3 ст. 4 Закону України "Про
інвестиційну діяльність" ( 1560-12 ) (1560-12)
є безпідставними.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції Товариство
звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою в якій просить рішення від 28.02.07 господарського суду
міста Києва скасувати та прийняти по справі нове рішення, яким
його позовні вимоги задовольнити.
Свої вимоги скаржник обгрунтовує тим, що при винесенні
оскарженого судового акту було порушено норми матеріального права,
а саме: ст. 4 Закону України "Про інвестиційну діяльність"
( 1560-12 ) (1560-12)
та ч.ч. 1, 5 ст. 203, ч.ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Зокрема, на думку скаржника, всупереч тому, що спірний
договір у тексті був визначений сторонам як договір комісії, за
своєю правовою суттю він є інвестиційним договором, оскільки
аналіз його змісту свідчить про те, що фактично його предметом є
будівництво ЗАТ "Позняки-Жил-Буд" секції "В" житлового будинку з
наступною передачею квартири в цьому будинку Товариству, а отже
Товариство фінансує будівництво в результаті якого створюється
об'єкт нерухомості у вигляді квартири.
З урахуванням наведеного, скаржник вважає, що спірний договір
має відповідати вимогам Закону України "Про інвестиційну
діяльність" ( 1560-12 ) (1560-12)
, проте в даному випадку цей договір
суперечить ст. 4 вказаного Закону, яка визначає, що об'єктами
інвестиційної діяльності не можуть бути об'єкти житлового
будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з
використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та
юридичний осіб
У своєму відзиві на касаційну скаргу ЗАТ "Позняки-Жил-Буд"
щодо доводів скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у
зв'язку з чим просить оскаржене рішення залишити без змін, а
касаційну скаргу Товариства -без задоволення.
Зокрема, ЗАТ "Позняки-Жил-Буд" вказує про те, що одержання
коштів на підставі цивільно-правових договорів, що передбачають
оплатність, не можна вважати залученням коштів, а отже спірний
договір не підпадає під визначення інвестиційного.
Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на
касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін,
суддю-доповідача по справі, проаналізувавши на підставі
встановлених фактичних обставин справи правильність застосування
судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів
Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що
касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Як встановлено попереднєю судовою інстанцією на підставі
матеріалів справи, 09.01.07 між Товариством та ЗАТ
"Позняки-Жил-Буд" було укладено договір комісії № К-25-Ф-12-ПЛВ
(далі Договір), предметом якого є вчинення ЗАТ "Позняки-Жил-Буд"
за дорученням Товариства, але від свого імені, за комісійну плату
одного або кількох правочинів, необхідних для передачі Товариству
приміщення, отриманого в результаті виконання Договору. При цьому
встановлено, що згідно п. 1 додатку № 1 до Договору приміщенням є
1-кімнатна квартира № 63, загальною площею 56,74 кв.м.,
розташована на 16-му поверсі в секції "В" житлового будинку № 12
по вул.Патріса Лумумби в м.Києві.
Місцевим судом встановлено, що згідно п. 3.1 Договору ЗАТ
"Позняки-Жил-Буд" повинно самостійно спланувати і організувати
виконання комплексу заходів, необхідних для виконання доручення
позивача, укладати договори з третіми особами, проводити платежі,
контролювати виконання укладених договорів та передати Товариству
приміщення, що передбачене Договором.
При вирішенні спору по суті судом першої інстанції
встановлено, що на виконання умов п. 5 додатку № 3 до Договору,
Товариством було перераховано ЗАТ "Позняки-Жил-Буд" 112 152,60
грн., що підтверджується платіжним дорученням № 215 від 31.01.07.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує,
відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та
визначенні умов договору з врахуванням вимог цього Кодексу, інших
актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог
розумності та справедливості. Для чинності правочину необхідно,
щоб його умови не суперечили чинному законодавству, моральним
засадам суспільства, щоб особи, які його вчиняють, мали необхідний
обсяг дієздатності, щоб волевиявлення учасників було вільним і
відповідним їх внутрішній волі, щоб правочин був вчинений у
належній формі і був спрямованим на реальне настання правових
наслідків, що ним обумовлені.
Також, колегія суддів Вищого господарського суду України бере
до уваги, що за змістом вимог ст. 174 Господарського кодексу
України ( 436-15 ) (436-15)
господарські зобов'язання можуть виникати,
зокрема з господарського договору та інших угод, передбачених
законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких,
які йому не суперечать. Майново-господарські зобов'язання, які
виникають між суб'єктами господарювання на підставі господарських
договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
Відповідно до вимог ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу
України ( 436-15 ) (436-15)
, господарські договори укладаються за
правилами, встановленими Цивільним кодексом України ( 435-15 ) (435-15)
з
урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими
нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Статтею 180 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
встановлено, що при укладенні господарського договору сторони
зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії
договору.
За змістом ст. 207 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
,
господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або
вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і
суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з
порушенням хоча б одним з них господарської компетенції, може бути
на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної
влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Виконання
господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю
або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання
рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з
моменту його виконання.
Колегія суддів Вищого господарського суду України наголошує,
що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених
законом.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності
правочину визначені ст. 203 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
,
яка, зокрема, передбачає, що зміст правочину не може суперечити
цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також
моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна
мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення
учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній
волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та бути
спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені
ним.
Підстави та наслідки недійсності правочинів передбачені,
зокрема, ст.ст. 215, 216 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Так, встановлено, що підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами)
вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Недійсним є також правочин, якщо його недійсність встановлена
законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого
правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність
правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або
інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах,
встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом
недійсним (оспорюваний правочин).
Пленум Верховного Суду України в п.п. 2, 12 Постанови від
28.04.78 № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод
недійсними" роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише
на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній
справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті
обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та
настання визначених юридичних наслідків.
Отже, вирішуючи спір про визнання угоди недійсною,
господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з
якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання
відповідних наслідків: відповідність змісту угоди вимогам закону,
додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за
угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та
інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
При цьому, колегією суддів Вищого господарського суду України
враховується, що судом першої інстанції встановлена відповідність
оспореного договору загальним умовам дійсності правочину.
Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до
уваги, що загальні правові, економічні та соціальні умови
інвестиційної діяльності на території України визначено Законом
України "Про інвестиційну діяльність" ( 1560-12 ) (1560-12)
від 18.09.91 №
1560-XII (далі Закон).
Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону ( 1560-12 ) (1560-12)
об'єктами
інвестиційної діяльності не можуть бути об'єкти житлового
будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з
використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та
юридичних осіб, у тому числі в управління. Iнвестування та
фінансування будівництва таких об'єктів може здійснюватися
виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з
нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні
фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також
через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим
товаром виступає одиниця такої нерухомості.
Також, колегія суддів Вищого господарського суду України бере
до уваги, що комісія, як вид договорів, прямо передбачений гл. 69
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Так, згідно ст. 1011 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
за
договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за
дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або
кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Отже,
зазначена норма не містить жодних обмежень щодо сфери застосування
договорів комісії.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
основним актом цивільного законодавства України є
Цивільний кодекс України ( 435-15 ) (435-15)
. Актами цивільного
законодавства є також інші закони України, які приймаються
відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та цього Кодексу.
Якщо суб'єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної
Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини
інакше, ніж цей Кодекс, він зобов'язаний одночасно подати проект
закону про внесення змін до Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України
одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Одночасно з внесенням змін до ст. 4 Закону було внесено
відповідні зміни до численних законів. Разом з цим, до Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
(в тому числі до гл. 69 "Комісія"),
щодо обмеження застосування цивільних договорів для спорудження
об'єктів житлового будівництва, фінансування спорудження яких
здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від
фізичних та юридичних осіб, будь-яких змін внесено не було. Тобто,
законодавець допускає застосування в цій сфері будівництва інших
видів договорів, крім тих, що прямо передбачені ст. 4 Закону (в
тому числі договорів комісії).
За змістом ч. 1 ст. 1 Закону ( 1560-12 ) (1560-12)
, інвестиціями є всі
види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в
об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті
якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний
ефект.
Частиною 1 статті 2 зазначеного Закону ( 1560-12 ) (1560-12)
передбачено, що інвестиційною діяльністю є сукупність практичних
дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій,
а ч. 2 названої статті встановлено, що інвестиційна діяльність
здійснюється на основі інвестування.
Юридичний аналіз наведених правових положень свідчить, що
поняття "інвестування" означає спосіб здійснення інвестиційної
діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або
досягається соціальний ефект. При цьому, слід зазначити, що чинним
законодавством поняття "інвестиційний договір" на даний час не
визначено.
Також, враховується, що згідно ч. 1 ст. 9 Закону ( 1560-12 ) (1560-12)
основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між
суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Отже,
інвестиційним договором є договір, укладений з метою реалізації
інвестицій та на підставі вимог вказаного Закону.
Таким чином, договір комісії не є тотожнім інвестиційному
договору, оскільки правовідносини за ним врегульовані Цивільним
кодексом України ( 435-15 ) (435-15)
, а не Законом України "Про
інвестиційну діяльність" ( 1560-12 ) (1560-12)
та цей вид договору не
містить ознак, передбачених Законом України "Про інвестиційну
діяльність" ( 1560-12 ) (1560-12)
.
Відповідно до вимог ст.ст. 177, 179, 192 Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) (435-15)
гроші є об'єктами цивільних прав і визначені як
речі. Таким чином, до них повною мірою застосовується інститут
права власності.
Згідно ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює
відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших
осіб.
Частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
встановлено, що власникові належать права володіння, користування
та розпоряджання своїм майном, а ч. 1 ст. 319 цього Кодексу
передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається
своїм майном на власний розсуд.
При цьому, враховується, що за змістом ч. 1 ст. 321
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
право власності є
непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права
чи обмежений у його здійсненні.
З урахуванням наведеного, колегія суддів Вищого
господарського суду України вважає правомірним висновок суду
першої інстанції про те, що Товариство, як власник грошових
коштів, має повне право розпоряджатись ними на власний розсуд: в
даному випадку, як встановлено місцевим судом, він перерахував їх
ЗАТ "Позняки-Жил-Буд" для виконання свого доручення за Договором.
При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України
бере до уваги, що терміни "залучення коштів" та "управління
коштами" відносяться до фінансового законодавства. Так, згідно ст.
2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" ( 2121-14 ) (2121-14)
,
банківська діяльність -це залучення у вклади коштів фізичних і
юридичних осіб, в за змістом ст. 47 названого закону, банківськими
операціями є залучення коштів та довірче управління коштами та
цінними паперами.
Відповідно до ст.ст. 1, 4 Закону України "Про фінансові
послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг"
( 2664-14 ) (2664-14)
, залучення фінансових активів і довірче управління
фінансовими активами є фінансовими послугами.
Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого господарського
суду України також вважає підставним висновок місцевого суду, що
одержання коштів на підставі цивільно-правових договорів, що
передбачають оплатність, не можна вважати залученням коштів, а
договори комісії є різновидом посередницьких договорів, оскільки
комісіонер діє за дорученням, в інтересах та за рахунок комітента,
тобто за суттю договору, не ЗАТ "Позняки-Жил-Буд" залучає кошти
Товариства, а Товариство надає ЗАТ "Позняки-Жил-Буд" необхідні
грошові кошти на виконання свого доручення.
За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду
України вважає, що доводи Товариства, викладені в касаційній
скарзі, є необгрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними
по справі доказами і не відповідають вимогам закону.
Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до
уваги, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення
місцевим судом не лише норм матеріального та процесуального права,
а також і питання які, стосуються оцінки доказів, але оцінка
доказів, на підставі яких судова інстанція дійшла до висновку про
встановлення тих чи інших обставин справи, здійснюється за
внутрішнім переконанням суду і їх перевірка не віднесена до
компетенції касаційної інстанції.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, враховуючи
вимоги ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, відзначає, що перегляд у касаційному порядку судового
рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі
встановлених фактичних обставин справи та перевіряється
застосуванням попередніми інстанціями норм матеріального і
процесуального права.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання
про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних
доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти
докази.
З врахуванням того, що з'ясування підставності оцінки доказів
та встановлення обставин по справі в силу ст. 111-7 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
знаходиться поза межами
компетенції касаційної інстанції, колегія суддів Вищого
господарського суду України приходить до висновку про неможливість
задоволення касаційної скарги.
На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського
суду України вважає, що судом першої інстанції було повно та
всебічно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, надано
їм належну правову оцінку та винесено рішення з дотриманням норм
матеріального та процесуального права, що дає підстави для
залишення його без змін.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю
"Стара Фортеця Трейдінг" № 27/03-07 від 27.03.07 залишити без
задоволення.
Рішення від 28.02.07 господарського суду міста Києва у справі
№ 2/99 господарського суду міста Києва залишити без змін.
Головуючий
Є.Першиков
судді:
Г.Савенко
I.Ходаківська