ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
 
                            ПОСТАНОВА
 
                          IМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
     22 травня 2007 р.
 
     № 2-22/10548-2005
 
      Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
     Т. Дроботової -головуючого, Н. Волковицької, Л. Рогач
 
     за участю представників:
     позивача
     не з'явилися (про час і місце судового засідання  повідомлено
належно)
     відповідача
     не з'явилися (про час і місце судового засідання  повідомлено
належно)
     за участю прокурора
     Iвченко О.А.
 
     розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
     Першого заступника прокурора Автономної Республіки Крим
     на рішення
     від 04.10.2005р. господарського  суду  автономної  Республіки
Крим
     у справі
     № 2-22/10458-2005 господарського суду  Автономної  Республіки
Крим
     за позовом
     суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1
     до
     Сакської  районної  державної  адміністрації  Ради  міністрів
Автономної Республіки Крим
 
     про
     спонукання укласти договір оренди земельної ділянки
 
                            ВСТАНОВИВ:
 
     СПД  ОСОБА_1  звернувся  до  господарського  суду  Автономної
Республіки  Крим  з  позовом  до   Сакської   районної   державної
адміністрації про зобов'язання оформити право на земельну  ділянку
площею  4,0га  земель  запасу  рекреаційного  значення  за  межами
населених пунктів Лесновської сільської ради Сакського району  для
завершення будівництва пансіонату на  500сісць,  шляхом  укладення
договору оренди строком на 20 років.
 
     Позовні вимоги обгрунтовані тим, що відповідно  до  договору,
укладеному  26.04.2001р.  з  Фондом   майна   АРК,   він   придбав
незавершений будівництвом пансіонат на 500 місць, у зв'язку з  чим
згідно зі статтею 377Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
         у нього
виникло право власності на земельну ділянку, на  який  цей  об'єкт
нерухомості знаходиться.
 
     Позивач вважає, що відповідно до статей 124,  125  Земельного
кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
         і Закону України  "Про  оренду  землі"
( 161-14 ) (161-14)
         у нього виникло  право  на  оренду  земельної  ділянки,
після укладення якого він зможе приступити до його використання.
 
     Рішенням господарського м.  Києва  від  04.10.2005р.  позовні
вимоги задоволені у  повному  обсязі,  а  саме,  зобов'язано  Раду
Міністрів АР Крим оформити право на земельну ділянку площею  4.0гп
земель  запасу  рекреаційного  призначення  за  межами   населених
пунктів Лесновської сільської ради Сакського району для завершення
будівництва пансіонату на 500  місць,  шляхом  укладення  договору
оренди  з  СПД  ОСОБА_1  строком  на  20  років,  посилаючись   на
обгрунтованість позовних вимог.
 
     Перший  заступник  прокурора  АР   Крим   подав   до   Вищого
господарсько  го  суду  України  касаційне  подання   на   рішення
господарського суду АР Крим, в якій просить рішення господарського
суду Автономної Республіки  Крим  від  04.10.2006р.  скасувати,  у
задоволенні  позовних  вимог  відмовити,  обгрунтовуючи  касаційне
подання  доводами  про  неправильне   застосування   судами   норм
матеріального права, зокрема, Закону України  "Про  оренду  землі"
( 161-14 ) (161-14)
         та Земельного кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
        .
 
     Заслухавши   доповідь   судді   -доповідача   та    пояснення
присутнього в судовому  засіданні  прокурора,  перевіривши  наявні
матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин
справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові,  колегія
суддів вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню  частково
з таких підстав.
 
     Відповідно  до  статті  111-7  Господарського  процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
        , переглядаючи  у  касаційному  порядку
судові  рішення,  касаційна  інстанція  на  підстав   встановлених
фактичних обставин справи перевіряє застосування судом  першої  чи
апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
 
     Касаційна інстанція не має  права  встановлювати  чи  вважати
доведеними  обставини,  що  не  були  встановлені  у  рішенні  або
постанові  господарського  суду  або  відхилені  ним,   вирішувати
питання про достовірність того  чи  іншого  доказу,  про  перевагу
одних доказів над  іншими,  збирати  нові  докази  або  перевіряти
докази.
 
     Як вбачається з матеріалів справи  предметом  спору  у  даній
справи є вимога про спонукання укласти договір оренди на  земельну
ділянку, на якій розташований незавершений будівництвом  пансіонат
на 500 місць, що був придбаний позивачем за  договором  купівлі  -
продажу від 26.04.2001р. укладеним з Фондом майна АРК.
 
     Відповідно  до   статті   15   Цивільного   кодексу   України
( 435-15 ) (435-15)
        , кожна особа має право на захист свого цивільного права
у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а  також  свого
інтересу,  який  не  суперечить   загальним   засадам   цивільного
законодавства.
 
     За приписами пункту 2 статті 20 Господарського  суду  України
кожний суб'єкт господарювання та  споживач  має  право  на  захист
своїх прав і законних інтересів.
 
     Порядок захисту прав суб'єктів господарювання  та  споживачів
визначається Цивільним кодексом  України,  Господарським  кодексом
України ( 436-15 ) (436-15)
        , іншими законами.
 
     За приписами статей  1  та  2  Господарського  процесуального
кодексу   України   ( 1798-12 ) (1798-12)
           звертаючись   з   позовами    до
господарських   судів,   підприємства,    установи,    організації
реалізують надане  їм  право  захищати  в  судовому  порядку  свої
порушені або оспорюванні права та охоронювані законом  інтереси  у
спосіб,  передбачений,  зокрема,  статтею  16  Цивільного  кодексу
України ( 435-15 ) (435-15)
        .
 
     Таким чином, для правильного вирішення спору  судам  належить
з'ясувати, в чому полягає порушене право позивача та чи відповідає
обраний   ним   спосіб   його   захисту    способам,    визначеним
законодавством.
 
     Відповідно до статті 14  Конституції  України  ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
        
земля є основним  національним  багатством,  яке  знаходиться  під
особливою охороною держави.
 
     Право на  землю  отримується  і  реалізується  громадянами  і
суб'єктами  господарської  діяльності  (юридичними   і   фізичними
особами) виключно відповідно до закону.
 
     Порядок  придбання  права  користування  і  права   власності
земельними  ділянками  визначений  у  Земельному  кодексі  України
( 2768-14 ) (2768-14)
        .
 
     За   приписами   статті   93   Земельного   кодексу   України
( 2768-14 ) (2768-14)
        , право  оренди  земельної  ділянки  -це  засноване  на
договорі термінове  платне  володіння  та  користування  земельною
ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької  та
іншої діяльності.
 
     Статтею  116  цього  Кодексу  передбачено,  що  громадяни   і
юридичні особи набувають права користування  земельними  ділянками
із земель держаної і  комунальної  власності  за  рішенням  органу
виконавчої влади або  органів  місцевого  самоврядування  в  межах
повноважень, визначених цим кодексом.
 
     Придбання права на землю  громадянами  і  юридичними  особами
здійснюється шляхом надання земельних ділянок в користування.
 
     Відповідно  до  статті   125   Земельного   кодексу   України
( 2768-14 ) (2768-14)
        , право  на  оренду  земельної  ділянки  виникає  після
укладення договору оренди і його державної реєстрації.
 
     Згідно зі статтею  126  цього  Кодексу,  право  оренди  землі
оформлюється договором, який реєструється відповідно до закону.
 
     Загальні   умови   укладання   договорів,    що    породжують
господарські зобов'язання визначені у  статті  179  Господарського
кодексу  України  ( 436-15 ) (436-15)
        ,  в  якій  зокрема,   зазначено,   що
майново-господарські зобов'язання, які  виникають  між  суб'єктами
господарювання   або   між   суб'єктами   господарювання   і    не
господарюючими  суб'єктами  -  юридичними  особами   на   підставі
господарських      договорів,      є      господарсько-договірними
зобов'язаннями.
 
     Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої
влади можуть  рекомендувати  суб'єктам  господарювання  орієнтовні
умови господарських договорів (примірні договори), а у  визначених
законом випадках - затверджувати типові договори.
 
     Укладення господарського договору є обов'язковим для  сторін,
якщо він заснований на державному замовленні,  виконання  якого  є
обов'язком для суб'єкта господарювання  у  випадках,  передбачених
законом, або  існує  пряма  вказівка  закону  щодо  обов'язковості
укладення договору для певних категорій  суб'єктів  господарювання
чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.
 
     Відповідно до частини 1 статті 469 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
         судом вирішуються переддоговірні  спори,  якщо  договір
укладається на підставі обов'язкового для сторін (сторони  )  акта
державного органу, органу влади  Автономної  Республіки  Крим  або
органу місцевого самоврядування.
 
     В інших випадках переддоговірні спори вирішуються судом, якщо
це передбачено законом або домовленістю сторін.
 
     Відповідно до частини 1  статті  187  Господарського  кодексу
України ( 436-15 ) (436-15)
          судом  вирішуються  спори,  що  виникають  при
укладенні   господарських   договорів,   якщо   їх   укладення   є
обов'язковим для обох або однієї сторони договору,  зокрема,  якщо
таке укладення є обов'язковим для  сторін  на  підставі  закону  (
частина 7 статті 181 цього Кодексу).
 
     Механізм вирішення розбіжностей, що виникають  при  укладенні
договорів та передання переддоговірних спорів  на  вирішення  суду
встановлений   статтею   181   Господарського   Кодексу    України
( 436-15 ) (436-15)
        .
 
     Зокрема, на  сторону,  яка  одержала  протокол  розбіжностей,
частина 5 вказаної  статті  покладає  обов'язки  в  двадцятиденний
строк  розглянути  протокол   розбіжностей,   вжити   заходів   до
врегулювання розбіжностей з іншою стороною та включити до договору
всі  прийняті  пропозиції.  Якщо  у  двадцятиденний  строк   після
одержання  протоколу  розбіжностей  ці  розбіжності   не   вдалося
врегулювати, спір в цей же строк передається на вирішення  суду  у
двох випадках:
 
     - якщо укладення договору є обов'язковим для  сторін  в  силу
закону;
 
     - якщо є згода обох сторін на передання  спору  на  вирішення
суду.
 
     Проект договору та протокол розбіжностей є в  даному  випадку
доказами щодо вжиття заходів досудового врегулювання господарських
спорів, а також вони є свідченням існування  спору,  який  сторони
передають на вирішення господарського суду.
 
     Відповідно   до   частини   3   статті   84    Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
         у спорі про  спонукання
укласти договір у резолютивній частині рішення  вказуються  умови,
на яких сторони  зобов'язані  укласти  договір,  з  посиланням  на
поданий позивачем проект договору.
 
     Висновки суду,  викладені  у  резолютивній  частині  рішення,
повинні грунтуватися на досліджених у судових  засіданнях  доказах
(в даному випадку -проекті договору).
 
     Однак у матеріалах  справи  відсутній  проект  договору,  про
зобов'язання до укладення якого розглядався судовий спір.
 
     Відповідно до роз'яснень, що викладені  в  постанові  Пленуму
Верховного Суду  України  від  29.12.1976  р.  №  11  "Про  судове
рішення" ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
         зі змінами  та  доповненнями,  рішення  є
законним тоді,  коли  суд,  виконавши  всі  вимоги  процесуального
законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив  справу  у
відповідності  з  нормами  матеріального  права,   що   підлягають
застосуванню  до  даних  правовідносин.  Обгрунтованим  визнається
рішення, в якому повно відображені обставини, які  мають  значення
для даної  справи,  висновки  суду  про  встановлені  обставини  і
правові  наслідки   є   вичерпними,   відповідають   дійсності   і
підтверджуються достовірними  доказами,  дослідженими  в  судовому
засіданні.
 
     Враховуючи викладене, судова  колегія  Вищого  господарського
суду України дійшла висновку, що прийняте по справі судове рішення
не може вважатись законним та обгрунтованим, оскільки у ньому не в
повному обсязі відображено обставини, що мають значення для  даної
справи.
 
     З огляду  на  межі  повноважень  суду  касаційної  інстанції,
рішення  господарського  суду  підлягає  скасуванню,  а  справа  -
направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
 
     Під час нового  розгляду  справи,  господарському  суду  слід
врахувати вищенаведене, та вирішити спір у відповідності до  вимог
чинного законодавства.
 
     Разом з цим, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що
за суб'єктним  складом  сторін  та  предметом  спору  дана  справа
підлягає розгляду господарськими  судами  у  порядку,  визначеному
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
        .
 
     Доводи викладені у  касаційному  поданні  стосовно  того,  що
даний спір є публічно -правовим судова колегія  визнає  помилковим
та таким,  що  не  грунтується  на  приписах  норм  процесуального
законодавства.
 
     Керуючись  статтями  43,  111-7,  пунктом  3  статті   111-9,
статтями- 111-10,  111-11,  111-12  Господарського  процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
        , Вищий господарський суд України
 
                           ПОСТАНОВИВ:
 
     Рішення господарського суду Автономної  Республіки  Крим  від
04.10.2005р. у справі 2-22/10548-2005 скасувати.
 
     Справу направити на  новий  розгляд  до  господарського  суду
Автономної Республіки Крим.
 
     Касаційне подання задовольнити частково.
 
     Головуючий Т. Дроботова
 
     Судді : Н. Волковицька
 
     Л. Рогач