ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 травня 2007 р.
№ 11/150-16/24
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Перепічая В.С. (головуючого),
Вовка I.В.,
Гончарука П.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві
касаційну скаргу
Української державної інноваційної компанії в особі
Iвано-Франківського регіонального відділення
на постанову
Львівського апеляційного господарського суду від 25.12.2006
року та рішення господарського суду Iвано-Франківської області від
26.05.2006 року
у справі за позовом
Української державної інноваційної компанії в особі
Iвано-Франківського регіонального відділення
до
Товариства з обмеженою відповідальністю "Партнер"
про
стягнення заборгованості,
УСТАНОВИВ:
У вересні 2004 року позивач звернувся до господарського суду
Iвано-Франківської області з позовною заявою до відповідача про
стягнення заборгованості з лізингових платежів у сумі 317 647,72
грн., пені в сумі 42 142,04 грн., інфляційних сум 6 702,37 грн. і
3% річних у сумі 4 307,83 грн., пені в сумі 68 856,99 грн.,
заборгованості в сумі 230 400 грн., пені в сумі 7 574,79 грн. та
3% річних у сумі 1 420,27 грн., у зв'язку з неналежним виконанням
зобов'язання за договором фінансового лізингу № 1-09/2000 від
05.09.2000 року з внесення лізингових платежів і з страхування
об'єкту лізингу та його викупу.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач за
первісним позовом звернувся до господарського суду із зустрічною
позовною заявою до позивача за первісним позовом про визнання
недійсним договору фінансового лізингу № 1-09/2000 від 05.09.2000
року, і в тому числі додатку №4 до цього договору, а саме,
договору викупу об'єкта лізингу №2-07ВО/01 від 02.07.2001 року у
зв'язку з невідповідністю вимогам закону.
Рішенням господарського суду Iвано-Франківської області від
04.02.2005 року в первісному позові відмовлено, а зустрічний позов
задоволено частково і визнано недійсним договір викупу об'єкту
лізингу № 2-07ВО/01 від 02.07.2001 року, а в решті вимог за
зустрічним позовом провадження в справі припинено.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
31.05.2005 року зазначене рішення суду першої інстанції змінено та
зустрічний позов задоволено повністю і визнано недійсним на
майбутнє договір фінансового лізингу № 1-09/2000 від 05.09.2000
року та доповнено резолютивну частину рішення щодо повернення
сторонами одержаного за договором, і зокрема, відповідача за
первісним позовом зобов'язано повернути позивачу за первісним
позовом одержане за спірним договором майно, а в решті судове
рішення залишене без змін.
Постановою Вищого господарського суду України від 09.11.2005
року зазначені судові рішення в частині первісного позову
скасовано з передачею справи в цій частині на новий розгляд до
суду першої інстанції, а в решті постанову апеляційного
господарського суду залишено без змін.
Під час нового розгляду справи в суді першої інстанції
позивач уточнив вимоги за первісним позовом і просив стягнути з
відповідача заборгованість в сумі 317 647,72 грн., пеню в сумі 42
142, 04, інфляційні уми 6 702,37 грн., 3% річних у сумі 4 307,83
грн., пеню в сумі 68 856, 99 грн., збитки в сумі 40 388,68 грн.
Рішенням господарського суду Iвано-Франківської області від
26.05.2006 року первісний позов задоволено частково і стягнуто з
відповідача на користь позивача заборгованість в сумі 70 036,40
грн., а в решті позову відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
25.12.2006 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано
в частині відмови у позові про стягнення пені, інфляційних сум і
3% річних та позов у цій частині задоволено частково і стягнуто з
відповідача на користь позивача пеню в сумі 914, 06 грн.,
інфляційні суми 182,86 грн. та 3% річних у сумі 53,69 грн., а в
решті судове рішення залишено без змін.
У касаційній скарзі позивач вважає, що судом порушено норми
матеріального права, і тому просить прийняті ним рішення скасувати
та позов задовольнити.
Відзив на касаційну скаргу від відповідача до суду не
надходив.
У судовому засіданні оголошувалась перерва на 16.05.2007
року.
Заслухавши пояснення представників позивача, дослідивши
доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи і прийняті
в ній судові рішення, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає
задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається із матеріалів справи, між Державним
підприємством "Українська інноваційна фінансово-лізингова
компанія", правонаступником якого є позивач (далі -лізингодавець)
і відповідачем (далі - лізингоодержувач) було укладено договір
фінансового лізингу № 1-09/2000 від 05.09.2000 року, за умовами
якого лізингодавець зобов'язався надати, а лізингоодержувач
зобов'язався прийняти обладнання в платне користування.
До зазначеного договору сторонами укладалися додаткові угоди.
Відповідно до п.2 додаткової угоди №2 від 02.07.2001 року
термін дії даного договору був встановлений до 01.07.2004 року.
Рішенням господарського суду Iвано-Франківської області від
04.02.2005 року визнано недійсним договір викупу об'єктів лізингу
№2-07 ВО/01 від 02.07.2001 року, який є додатком №4 до договору
фінансового лізингу 31-09/2000 від 05.09.2000 року, а в частині
вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу
№01-09/2000 від 05.09.2000 року-провадження у справі припинено за
відсутністю предмету спору.
Львівський апеляційний господарський суд постановою від
31.05.2005 року дане рішення суду частково змінив, вказавши на
повне задоволення зустрічного позову і визнання недійсним на
майбутнє договору фінансового лізингу №01-09/2000 від 05.09.2000
року та зобов'язання ТзОВ "Партнер" повернути Українській
державній інноваційній компанії одержане за цим договором майно.
В цій частині постанова Львівського апеляційного
господарського суду від 31.05.2005 року залишена без змін
постановою Вищого господарського суду України від 09.11.2005 року.
Таким чином, договір фінансового лізингу №01-09/2000 від
05.09.2000 року визнано недійсним на майбутнє.
Відповідно до ч.2 ст 48 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
по недійсній
угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все
одержане за угодою.
Судом першої інстанції встановлено, що перехід права
власності на об'єкт лізингу не відбувся і судовим рішенням, яке
набрало законної сили, зобов'язано відповідача повернути це майно
позивачу.
Відповідно до ст. 16 Закону "Про фінансовий лізинг"
( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
сплата лізингових платежів здійснюється в порядку,
встановленому договором.
Лізингові платежі можуть включати:
а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;
б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг
майно;
в) компенсацію відсотків за кредитом;
г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з
виконанням договору лізингу.
Додатком №2 до вказаного договору сторонами був погоджений
графік лізингових платежів, який передбачав склад лізингових
платежів, розміри, порядок та строки їх сплати.
За п.п. 2, 3 даного додатку була встановлена частина
лізингового платежу, що відшкодовує вартість об'єкту лізингу в
сумі 288 000 грн., крім того в ч.2 п.2 цього додатку визначено, що
лізингоодержувач зобов'язаний в складі кожного лізингового платежу
сплачувати винагороду лізингодавцю за надання майна в
користування. Ця частина лізингового платежу встановлена в сумі 29
647,72 грн.
До того ж, судами встановлено, що об'єкт лізингу перебував у
відповідача і після закінчення строку лізингу та на момент
визнання судом недійсною угоди лізингу.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з
яким погодився в цій частині і апеляційний господарський суд, про
відсутність правових підстав для стягнення з лізингоодержувача на
користь лізингодавця тієї частини лізингових платежів, що
відшкодовує вартість об'єкта лізингу у зв'язку з поверненням
об'єкта лізингу та наявності правових підстав для стягнення з
лізингоодержувача на користь лізингодавця лізингових платежів у
вигляді винагороди за надане в користування майно з урахуванням
оплати за користування майном до визнання судом недійсною угоди
лізингу за спірний період в сумі 70 036 грн.
Разом з цим, суд першої інстанції помилково відмовив в
задоволенні вимог про стягнення пені за несвоєчасну сплату тієї
частини лізингових платежів, яка є винагородою лізингодавця за
надання об'єктів в користування, а також інфляційних сум та 3%
річних, оскільки спірний договір визнано судом недійсним лише на
майбутнє, а відповідач зазначені зобов'язання за цим договором
виконав не належним чином.
Тому суд апеляційної інстанції обгрунтовано задовольнив
вимоги про стягнення пені в сумі 914,06 грн., 182,86 грн.
інфляційних сум, та 3% річних в сумі 53,69 грн. з врахуванням
ст.214 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, скасувавши в цій частині рішення
місцевого господарського суду, і залишивши його в решті без змін.
Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду.
За таких обставин, оскаржені судові рішення відповідають
матеріалам справи та вимогам закону, і тому їх слід залишити без
змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
З огляду наведеного та керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9,
111-11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Української державної інноваційної компанії
в особі Iвано-Франківського регіонального відділення залишити без
задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського
суду від 25.12.2006 року -без змін.
Головуючий суддя В.Перепічай
Судді I. Вовк
П. Гончарук