20/115 Про стягнення заборгованості за неоплачену комісійну винагороду - Текст документа

За згодою представників сторін, відповідно до ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) у судовому засіданні 03.05.07 було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського суду України.

Рішенням від 06.10.06 господарського суду Полтавської області (суддя Киричук О.А.) позовні вимоги Товариства задоволено частково.

З Заводу на користь Товариства стягнуто 555 944,14 грн. боргу, 5 559,44 грн. державного мита та 115,60 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Постановою від 13.02.07 Київського міжобласного апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючого -Поліщука В.Ю., суддів -Ткаченка Б.О., Зеленіної Н.I.) апеляційну скаргу Заводу залишено без задоволення, а рішення від 06.10.06 господарського суду Полтавської області без змін.

Вказані судові рішення мотивовані тим, що задоволена сума боргу підтверджена матеріалами справи, а факт надання послуг за договором засвідчують акти прийому-передачі наданих послуг та акт звірки взаєморозрахунків.

Не погоджуючись з рішеннями попередніх судових інстанцій, Завод звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить рішення від 06.10.06 господарського суду Полтавської області та постанову від 13.02.07 Київського міжобласного апеляційного господарського суду скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Свої вимоги скаржник обгрунтовує тим, що при винесенні оскаржених судових актів було порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст. 1, 2, 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) , ст.ст. 92, 237, 334, 664, 1006 Цивільного кодексу України (435-15) , ст. 390 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) та ст.ст. 4-3, 22, 43, 60, 79, 86, 91, 101 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Зокрема, на думку скаржника, акт звірки не є доказом заборгованості, оскільки таким доказом можуть бути лише первинні документи.

Крім того, скаржник звертає увагу на те, що судовими інстанціями було неповно з'ясовано обставини справи щодо реального надання послуг за договором.

У своєму відзиві на касаційну скаргу Товариство щодо доводів скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить оскаржені судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу Заводу без задоволення.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, суддю-доповідача, оцінивши та дослідивши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та їх правову оцінку, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи, 04.04.02 між Товариством (Агент) та Заводом (Клієнт) було укладено Договір доручення № 001К (далі Договір), згідно з умовами якого, Товариство взяло на себе зобов'язання самостійно від імені та за рахунок Заводу здійснювати комерційно-маркетингову роботу, укладати договори (контракти) з покупцями на поставку продукції, що виготовляється Заводом; своєчасно інформувати Завод про майбутні угоди, за вимогою Заводу надавати йому копії договорів (контрактів), підписаних Товариством, та інших документів на виконання Договору.

Також, судовими інстанціями встановлено, що умовами Договору сторони погодили, що Товариство по закінченні реалізації кожної партії продукції зобов'язано надавати Заводу звіт за узгодженою сторонами формою, проте форма надання звіту сторонами не приймалась та не погоджувалась.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що вказаний Договір скріплено підписами уповноважених представників сторін та їх печатками, станом на момент розгляду справи в місцевому та апеляційному господарських судах, цей Договір у встановленому законом порядку недійсним не визнано, у зв'язку з чим попередні судові інстанції прийшли до висновку про його дійсність.

При вирішенні спору по суті місцевий та апеляційний суди встановили, що відповідно до п. 4 Договору прийом-передача обладнання від Заводу безпосередньому покупцю, є підставою для оформлення актів виконаних робіт. Згідно з п. 2.4.1 Договору, Завод зобов'язаний сплатити Товариству комісійну винагороду, передбачену цим Договором та додатками до нього, розмір якої визначається у процентному співвідношенні до загального обсягу реалізованої ним продукції, точний розмір якої встановлюється у додатках до Договору. Пунктом 3.5 Договору передбачено, що розмір винагороди включає в себе податок на додану вартість, який нараховується в порядку, встановленому діючим законодавством.

На підставі п. 10.1 Договору попередніми судовими інстанціями встановлено, що Договір вступає в силу з моменту його підписання та діє до 31.12.02, водночас, в частині невиконаних зобов'язань, він діє до повного їх виконання.

На підставі наданих сторонами доказів по справі попередніми судовими інстанціями, що приймали рішення у даній справі, встановлено, що на виконання умов Договору протягом 2003-2004 років сторонами були оформлені доповнення до Договору про поставку обладнання, яке належало Заводу. При цьому, встановлено, що вказані доповнення до Договору підписані уповноваженими представниками сторін та скріплені їхніми печатками.

Крім того, попередніми судовими інстанціями встановлено, що відповідно до вказаних доповнень до Договору, сторонами було обумовлено: яке саме обладнання, належне Заводу Товариство зобов'язано реалізувати; загальну вартість його реалізації та розмір комісійної винагороди.

Також, судовими інстанціями встановлено, що протягом 2003-2004 років сторонами відповідно до додатків до Договору були підписані акти виконаних робіт.

На підставі матеріалів справи судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 28.11.03 по 31.12.04 Товариством були виписані Заводу податкові накладні за надані послуги на загальну суму 630 450,85 грн.

Під час перегляду справи апеляційним судом встановлено, що відповідно до акту звірки взаємних розрахунків, підписаного уповноваженими представниками сторін та скріпленого печатками, станом на 01.01.06 у Заводу утворилась заборгованість за неоплачену комісійну винагороду Товариства в розмірі 567 450,97 грн.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України (435-15) та ст. 174 Господарського України договір є підставою для виникнення цивільних прав і обов'язків (господарських зобов'язань).

Згідно з приписами ст. 509 Цивільного кодексу України (435-15) , зобов'язання є правовідношенням, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші), чи утриматися від виконання певних дій, а інша сторона має право вимагати виконання такого обов'язку.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України (436-15) , та ст. 526 Цивільного кодексу України (435-15) , яка містить аналогічні положення, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання -відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

За змістом ст. 193 Господарського кодексу України (436-15) та ст. 525 Цивільного кодексу України (435-15) одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.

Правовий аналіз оскаржених судових рішень свідчить, що за своєю правовою природою спірний Договір є агентським (комерційного посередництва), а отже спірні правовідносини регулюються главою 31 Господарського кодексу України (436-15) , та з урахуванням приписів ст. 305 Господарського кодексу України (436-15) , якою визначено, що відносини, які виникають при здійсненні комерційного посередництва (агентської діяльності) у сфері господарювання регулюються Господарським кодексом України (436-15) , іншими, прийнятими відповідно цього Кодексу, нормативно-правовими актами, що визначають особливості комерційного посередництва в окремих галузях господарювання, у частині, не врегульованій вищенаведеними нормативно-правовими актами, до агентських відносин можливе застосування відповідних положень Цивільного кодексу України (435-15) , якими регулюються відносини доручення.

Статтею 295 Господарського кодексу України (436-15) встановлено, що комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє. При цьому, комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комерційне посередництво.

Частиною 1 статті 297 Господарського кодексу України (436-15) визначено, що за агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від імені цього суб'єкта і за його рахунок.

Відповідно до ст. 296 Господарського кодексу України (436-15) , агентський договір повинен визначати сферу, характер і порядок виконання комерційним агентом посередницьких послуг, права та обов'язки сторін, умови і розмір винагороди комерційному агентові, строк дії договору, санкції у разі порушення сторонами умов договору, інші необхідні умови, визначені сторонами. Крім того, договором повинна бути передбачена умова щодо території, в межах якої комерційний агент здійснює діяльність, визначену угодою сторін. У разі якщо територію дії агента в договорі не визначено, вважається, що агент діє в межах території України. Агентський договір має бути укладений в письмовій формі.

Згідно з ст. 202 Господарського кодексу України (436-15) , ст. 599 Цивільного кодексу України (435-15) зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, а за змістом ст. 598 Цивільного кодексу України (435-15) , зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, визначених законом або договором.

Статтею 298 Господарського кодексу України (436-15) визначено, що комерційний агент повідомляє суб'єкта, якого він представляє, про кожний випадок його посередництва в укладенні угод та про кожну укладену ним в інтересах цього суб'єкта угоду.

За змістом ч. 1 ст. 1006 Цивільного кодексу України (435-15) повірений, зокрема, зобов'язаний: повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення.

Порядок взаєморозрахунків в агентських правовідносинах закріплено ст. 301 Господарського кодексу України (436-15) , за змістом ч. 2 якої, агентська винагорода виплачується комерційному агенту після оплати третьою особою за угодою, укладеною з його посередництвом, якщо інше не передбачено договором сторін.

З юридичного аналізу наведеної правової норми вбачається, що агентська винагорода виплачується агенту за посередницькі операції, що здійснені ним в інтересах суб'єкта, якого він представляє. Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що за змістом вказаної норми закону оплата повинна здійснюватись після проведення посередницьких операцій. Отже, винагорода агентові повинна сплачуватись після оплати третьою особою за угодою, що укладена при посередництві комерційного агента. У разі невиконання третьою особою зобов'язання за угодою, зокрема, щодо проведення оплати, агент несе відповідальність за таке невиконання.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій при винесенні рішень по суті спору наведеним правовим положенням юридичного аналізу в контексті спірних правовідносин надано не було, в той час, як у даному випадку необхідно було керуватися вказаними нормами в комплексі.

Зокрема, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу, що при вирішенні спору по суті, попередніми судовими інстанціями фактично не з'ясовано, а отже й не надано правової оцінки факту вчинення Товариством конкретних угод, та перерахування за ними певних сум коштів на адресу Заводу, проте встановлення даних обставин є суттєвим для вирішення даного спору, оскільки чинне законодавство фактично ставить у залежність отримання комерційним агентом грошової винагороди від проведення оплат третьою особою. Належне з'ясування та правова оцінка судом цих та інших обставин, які мають істотне значення, є необхідними для правильного вирішення даного спору.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення апеляційною інстанцією не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів. Колегія суддів Вищого господарського суду України наголошує, що оцінка доказів, не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, враховуючи вимоги ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , відзначає, що перегляд у касаційному порядку судового рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі встановлених фактичних обставин справи та перевіряється застосуванням попередніми інстанціями норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) , рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, всі рішення, ухвалені у справі, підлягають скасуванню, а справа -направленню на новий розгляд до господарського суду Полтавської області.

Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін і в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити спір.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства "Галещинський машинобудівний завод сільськогосподарських машин та обладнання" № 01-02/03 від 02.03.07 задовольнити.

Рішення від 06.10.06 господарського суду Полтавської області та постанову від 13.02.07 Київського міжобласного апеляційного господарського суду у справі № 20/115 господарського суду Полтавської області скасувати, а справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.