Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Перепічая В.С. (головуючого),

Вовка I.В.,

Гончарука П.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві касаційну скаргу Української державної інноваційної компанії в особі Iвано-Франківського регіонального відділення на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 25.12.2006 року та рішення господарського суду Iвано-Франківської області від 26.05.2006 року у справі за позовом Української державної інноваційної компанії в особі Iвано-Франківського регіонального відділення

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Партнер"

про стягнення заборгованості,

УСТАНОВИВ:

У вересні 2004 року позивач звернувся до господарського суду Iвано-Франківської області з позовною заявою до відповідача про стягнення заборгованості з лізингових платежів у сумі 317 647,72 грн., пені в сумі 42 142,04 грн., інфляційних сум 6 702,37 грн. і 3% річних у сумі 4 307,83 грн., пені в сумі 68 856,99 грн., заборгованості в сумі 230 400 грн., пені в сумі 7 574,79 грн. та 3% річних у сумі 1 420,27 грн., у зв'язку з неналежним виконанням зобов'язання за договором фінансового лізингу № 1-09/2000 від 05.09.2000 року з внесення лізингових платежів і з страхування об'єкту лізингу та його викупу.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідач за первісним позовом звернувся до господарського суду із зустрічною позовною заявою до позивача за первісним позовом про визнання недійсним договору фінансового лізингу № 1-09/2000 від 05.09.2000 року, і в тому числі додатку №4 до цього договору, а саме, договору викупу об'єкта лізингу №2-07ВО/01 від 02.07.2001 року у зв'язку з невідповідністю вимогам закону.

Рішенням господарського суду Iвано-Франківської області від 04.02.2005 року в первісному позові відмовлено, а зустрічний позов задоволено частково і визнано недійсним договір викупу об'єкту лізингу № 2-07ВО/01 від 02.07.2001 року, а в решті вимог за зустрічним позовом провадження в справі припинено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31.05.2005 року зазначене рішення суду першої інстанції змінено та зустрічний позов задоволено повністю і визнано недійсним на майбутнє договір фінансового лізингу № 1-09/2000 від 05.09.2000 року та доповнено резолютивну частину рішення щодо повернення сторонами одержаного за договором, і зокрема, відповідача за первісним позовом зобов'язано повернути позивачу за первісним позовом одержане за спірним договором майно, а в решті судове рішення залишене без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 09.11.2005 року зазначені судові рішення в частині первісного позову скасовано з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, а в решті постанову апеляційного господарського суду залишено без змін.

Під час нового розгляду справи в суді першої інстанції позивач уточнив вимоги за первісним позовом і просив стягнути з відповідача заборгованість в сумі 317 647,72 грн., пеню в сумі 42 142, 04, інфляційні уми 6 702,37 грн., 3% річних у сумі 4 307,83 грн., пеню в сумі 68 856, 99 грн., збитки в сумі 40 388,68 грн.

Рішенням господарського суду Iвано-Франківської області від 26.05.2006 року первісний позов задоволено частково і стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість в сумі 70 036,40 грн., а в решті позову відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 25.12.2006 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано в частині відмови у позові про стягнення пені, інфляційних сум і 3% річних та позов у цій частині задоволено частково і стягнуто з відповідача на користь позивача пеню в сумі 914, 06 грн., інфляційні суми 182,86 грн. та 3% річних у сумі 53,69 грн., а в решті судове рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі позивач вважає, що судом порушено норми матеріального права, і тому просить прийняті ним рішення скасувати та позов задовольнити.

Відзив на касаційну скаргу від відповідача до суду не надходив.

У судовому засіданні оголошувалась перерва на 16.05.2007 року.

Заслухавши пояснення представників позивача, дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи і прийняті в ній судові рішення, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається із матеріалів справи, між Державним підприємством "Українська інноваційна фінансово-лізингова компанія", правонаступником якого є позивач (далі -лізингодавець) і відповідачем (далі - лізингоодержувач) було укладено договір фінансового лізингу № 1-09/2000 від 05.09.2000 року, за умовами якого лізингодавець зобов'язався надати, а лізингоодержувач зобов'язався прийняти обладнання в платне користування.

До зазначеного договору сторонами укладалися додаткові угоди.

Відповідно до п.2 додаткової угоди №2 від 02.07.2001 року термін дії даного договору був встановлений до 01.07.2004 року.

Рішенням господарського суду Iвано-Франківської області від 04.02.2005 року визнано недійсним договір викупу об'єктів лізингу №2-07 ВО/01 від 02.07.2001 року, який є додатком №4 до договору фінансового лізингу 31-09/2000 від 05.09.2000 року, а в частині вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу №01-09/2000 від 05.09.2000 року-провадження у справі припинено за відсутністю предмету спору.

Львівський апеляційний господарський суд постановою від 31.05.2005 року дане рішення суду частково змінив, вказавши на повне задоволення зустрічного позову і визнання недійсним на майбутнє договору фінансового лізингу №01-09/2000 від 05.09.2000 року та зобов'язання ТзОВ "Партнер" повернути Українській державній інноваційній компанії одержане за цим договором майно.

В цій частині постанова Львівського апеляційного господарського суду від 31.05.2005 року залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 09.11.2005 року.

Таким чином, договір фінансового лізингу №01-09/2000 від 05.09.2000 року визнано недійсним на майбутнє.

Відповідно до ч.2 ст 48 ЦК України (435-15) по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою.

Судом першої інстанції встановлено, що перехід права власності на об'єкт лізингу не відбувся і судовим рішенням, яке набрало законної сили, зобов'язано відповідача повернути це майно позивачу.

Відповідно до ст. 16 Закону "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором.

Лізингові платежі можуть включати:

а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу;

б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно;

в) компенсацію відсотків за кредитом;

г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Додатком №2 до вказаного договору сторонами був погоджений графік лізингових платежів, який передбачав склад лізингових платежів, розміри, порядок та строки їх сплати.

За п.п. 2, 3 даного додатку була встановлена частина лізингового платежу, що відшкодовує вартість об'єкту лізингу в сумі 288 000 грн., крім того в ч.2 п.2 цього додатку визначено, що лізингоодержувач зобов'язаний в складі кожного лізингового платежу сплачувати винагороду лізингодавцю за надання майна в користування. Ця частина лізингового платежу встановлена в сумі 29 647,72 грн.

До того ж, судами встановлено, що об'єкт лізингу перебував у відповідача і після закінчення строку лізингу та на момент визнання судом недійсною угоди лізингу.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погодився в цій частині і апеляційний господарський суд, про відсутність правових підстав для стягнення з лізингоодержувача на користь лізингодавця тієї частини лізингових платежів, що відшкодовує вартість об'єкта лізингу у зв'язку з поверненням об'єкта лізингу та наявності правових підстав для стягнення з лізингоодержувача на користь лізингодавця лізингових платежів у вигляді винагороди за надане в користування майно з урахуванням оплати за користування майном до визнання судом недійсною угоди лізингу за спірний період в сумі 70 036 грн.

Разом з цим, суд першої інстанції помилково відмовив в задоволенні вимог про стягнення пені за несвоєчасну сплату тієї частини лізингових платежів, яка є винагородою лізингодавця за надання об'єктів в користування, а також інфляційних сум та 3% річних, оскільки спірний договір визнано судом недійсним лише на майбутнє, а відповідач зазначені зобов'язання за цим договором виконав не належним чином.

Тому суд апеляційної інстанції обгрунтовано задовольнив вимоги про стягнення пені в сумі 914,06 грн., 182,86 грн. інфляційних сум, та 3% річних в сумі 53,69 грн. з врахуванням ст.214 ЦК УРСР (1540-06) , скасувавши в цій частині рішення місцевого господарського суду, і залишивши його в решті без змін.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду.

За таких обставин, оскаржені судові рішення відповідають матеріалам справи та вимогам закону, і тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

З огляду наведеного та керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Української державної інноваційної компанії в особі Iвано-Франківського регіонального відділення залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 25.12.2006 року -без змін.