3/268 Про звільнення приміщення - Текст документа

Оскарженою постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.01.2007р. (колегія суддів у складі: головуючого -судді Губенко Н.М., суддів Барицької Т.Л., Ропій Л.М.) залишено без змін рішення Господарського суду міста Києва від 27.07.2006р. (суддя Хілінська В.В.), яким позов задоволено повністю, постановлено зобов'язати Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву та Міністерство палива та енергетики України усунути порушення права користування належними Закритому акціонерному товариству "ЕЛПО" на праві приватної власності побутовим приміщенням площею 25 м2, ремонтної майстерні площею 60 м2, кладової площею 31 м2, боксу площею 20 м2, розташованих за адресою: м. Київ, вул. Лугова, 16, та звільнити вказані приміщення від майна, що є державною власністю; стягнути з Міністерства палива та енергетики України на користь Закритого акціонерного товариства "ЕЛПО" 85 грн. витрат по сплаті державного мита і 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; повернути Закритому акціонерному товариству "ЕЛПО" з Державного бюджету України зайво сплачене державне мито в розмірі 17 грн., перераховане платіжним дорученням №100 від 23.05.2006р., платіжне доручення №100 від 23.05.2006р. залишити в матеріалах справи Господарського суду міста Києва.

В своїй касаційній скарзі відповідач-2 просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.01.2007р. та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення апеляційним господарським судом норм матеріального і процесуального права, а саме: п.1 Положення "Про Державний комітет України по хімічній, нафтохімічній промисловості та медичних препаратах", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 14.09.1991р. №210 (210-91-п) , Указу Президента України від 25.02.1992р. №98 (98/92) "Про зміни в системі органів державної виконавчої влади в Україні", п.4 Постанови Кабінету Міністрів України від 29.04.1992р. №216 (216-92-п) "Питання Міністерства промисловості України", п.1 Указу Президента України "Про утворення Міністерства промислової політики України", Закону України "Про управління об'єктами державної власності" (185-16) , ст.4, ч.1 ст.38, ст.43, ч.2 ст.101 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) .

Відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

Відповідач-2 не використав наданого законом права на участь свого представника у судовому засіданні.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, рішенням Господарського суду м. Києва від 27.12.2005р. у справі №4/571 відмовлено Регіональному відділенню ФДМ України по м. Києву у позові до ЗАТ "ЕЛПО" про визнання права власності на побутове приміщення площею 25 м2, ремонтну майстерню площею 60 м2, кладову площею 31 м2, бокс площею 20 м2, що входять до складу теслярної майстерні та розташовані за адресою: м. Київ, вул. Лугова, 16, за Державою та зобов'язання ЗАТ "ЕЛПО" повернути вказані приміщення до державної власності. Вказаним рішенням встановлено, що при реорганізації ВАТ "Київгума" будівля столярної майстерні за своєю первісною балансовою вартістю повністю була передана з балансу на баланс Київському гумовзуттєвому заводу "Красний резинщик" у зв'язку з відокремленням його із складу ВАТ "Київгума" та перетворенню в процесі приватизації в ЗАТ "ЕЛПО". Також цим рішенням встановлено, що Головним управлінням комунальної власності м. Києва на підставі поданих ЗАТ "ЕЛПО" документів було видано наказ від 31.01.2003р. №82-в "Про оформлення права власності на об'єкт нерухомого майна" та свідоцтво про право власності за ЗАТ "ЕЛПО", тобто ЗАТ "ЕЛПО" стало власником побутового приміщення площею 25 м2, ремонтної майстерні площею 60 м2, кладової площею 31 м2, боксу площею 20 м2, що входять до складу теслярної майстерні та розташовані за адресою: м. Київ, вул. Лугова, 16.

Крім того, рішенням Арбітражного суду м. Києва від 20.03.2001р. у справі №3/169 за позовом Регіонального відділення ФДМ України по м. Києву до ОП "Київське пусконалагоджувальне управління" розірвано договір оренди б/н від 05.10.1991р. та Доповнення до нього за формою Ф-691, укладені між Регіональним відділенням ФДМ України по м. Києву та ОП "Київське пусконалагоджувальне управління", зобов'язано ОП "Київське пусконалагоджувальне управління" повернути Регіональному відділенню ФДМ України по м. Києву майно, перелічене у Доповненні до договору оренди б/н від 05.10.1991р. за формою Ф-691.

Також, Регіональне відділення ФДМ України по м. Києву неодноразово зверталось до Міністерства палива та енергетики України з приводу повернення об'єкту оренди та прийняття його міністерством у своє управління, та надавало міністерству з приводу повернення з оренди відповідні документи, однак передбачених чинним законодавством України дій щодо прийняття об'єкту оренди в своє управління міністерством вчинено не було.

Позивач неодноразово звертався до відповідача-1, посилаючись на судові рішення у справі №4/571, з проханням звільнити від державного майна належні йому приміщення, однак відповідач відмовив у вирішенні цього питання до закінчення його вирішення з Міністерством палива та енергетики України. Позивач не погоджуючись з таким рішенням відповідача-1 звернувся до господарського суду з позовом, в якому просить зобов'язати Регіональне відділення ФДМ України звільнити належні йому приміщення від державного майна. В подальшому до участі в справі в якості відповідача-2 було залучено Міністерство палива та енергетики України.

Місцевий господарський суд задовольняючи позов виходив з того, що рішення Господарського суду м. Києва від 27.12.2005р. у справі №4/571, яким було фактично визначено право власності позивача на спірні приміщення, згідно ст.35 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) має преюдиційне значення.

Також, як зазначено в рішенні, оскільки відповідно до п.25 Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств, затвердженого наказом ФДМ України від 07.08.1997р. №847, колишній орендодавець (ФДМУ) передає повернене після оренди державне майно відповідному органу державного управління за актом приймання-передачі, відповідно до ч.3 ст.27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) орган, який до укладання договору оренди здійснював повноваження з управління відповідним майном або його правонаступник зобов'язаний протягом 30 днів прийняти об'єкт оренди в своє управління і Міністерство палива та енергетики України є таким органом, останнє повинно було протягом 30 днів прийняти об'єкт оренди в своє управління, однак на день розгляду справи відповідач-1 не передав відповідачеві-2, а відповідач-2, всупереч наведених приписів Порядку та Закону, не прийняв до сфери свого управління державне майно, яке, як зазначено в рішенні місцевого господарського суду, безпідставно знаходиться у належних позивачеві на праві власності приміщеннях, а відтак місцевий господарський суд дійшов до висновків, що позовні вимоги, відповідно до приписів ст.ст.4, 48 Закону України "Про власність" (697-12) та п.5 ст.16 Цивільного кодексу України (435-15) , є обгрунтованими та підлягають задоволенню.

Апеляційний господарський суд погодився з висновками місцевого господарського суду, зазначивши також у своїй постанові, що 25.10.1991р. між трестом "Укрнафтохімбуд" та Орендним підприємством "Київське ремонтно-налагоджувальне управління" було укладено договір оренди, який рішенням Господарського суду м. Києва від 20.03.2001р. у справі №3/169 було розірвано. На час укладення договору оренди між Орендним підприємством "Київське ремонтно-налагоджувальне управління" та трестом "Укрнафтохімбуд" останній був підпорядкований Мінхімнафтопром СРСР, правонаступником якого стало Міністерство палива та енергетики України. До того ж відповідач-1 звертався до Кабінету Міністрів України з листами, в яких просив повідомити, який орган уповноважений управляти спірним майном. У відповідь на вказані листи Кабінет Міністрів України своїм листом зобов'язав Мінпаливенерго України вжити заходів щодо прийняття державного майна до сфери управління міністерства, фактично визначивши відповідача-2 органом управління цілісним майновим комплексом, що був переданий за договором оренди від 25.10.1991р. трестом "Укрнафтохімбуд", а відтак апеляційний господарський суд визнав правомірними висновки місцевого господарського суду стосовно обов'язку відповідача-2 прийняти до сфери свого управління державне майно, розташоване у спірних приміщеннях, які належать позивачеві, та зазначив, що вказане неприйняття майна перешкоджає позивачеві користуватися вказаними приміщеннями.

Відповідно до п.1 ст.111-9 ГПК України (1798-12) касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що рішення або постанова господарського суду прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

З матеріалів справи вбачається що суд апеляційної інстанції в порядку ст. ст.4-3, 4-7, 43, 101 ГПК України (1798-12) у їх сукупності, дослідив подані сторонами в обгрунтування своїх вимог і заперечень докази.

Відповідно до ст.13 Конституції України (254к/96-ВР) власність зобов'язує, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки, усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

Стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини (995_004) (Париж, 20.III.1952) ратифікованої Законом України №475/97-ВР від 17.07.97 ) "Захист права власності", визначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно ст.48 Закону України "Про власність" (697-12) Україна законодавчо забезпечує громадянам, організаціям та іншим власникам рівні умови захисту права власності, власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, і відшкодування завданих цим збитків, захист права власності здійснюється судом або третейським судом.

За вказаних обставин суди дійшли вірного висновку що приміщення, які належать позивачу на праві власності, виходячи із встановлених судами обставин справи, мають бути звільнені відповідачами від майна, яке є державною власністю.

Доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Між тим судами неправильно застосовані до спірних правовідносин положення Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди (надалі - Порядок), затвердженого наказом Фонду державного майна України від 7 серпня 1997 року №847 (z0446-97) "Про затвердження Порядку повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди", та Закону України "Про оренду державного і комунального майна" (2269-12) , хоч ці порушення і не потягли за собою прийняття неправильних судових рішень, з урахуванням інших норм права, якими вони обгрунтовані.

Так, частиною третьою ст.27 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" (2269-12) , на яку послались суди як на обгрунтування підстав для задоволення позову, визначено, що у разі припинення договору оренди за обставин, зазначених у частині першій цієї статті, орендар окремого індивідуально визначеного майна зобов'язаний повернути це майно відповідному підприємству, господарському товариству, створеному в процесі приватизації (корпоратизації), або його правонаступнику.

Між тим вказаною нормою врегульовуються питання щодо зобов'язання орендаря повернути майно, однак судами не встановлено що відповідачі у справі є орендарями такого майна.

Крім того, судами не враховано що вказаною нормою права на орендаря покладається обов'язок повернути майно відповідному підприємству, господарському товариству, створеному в процесі приватизації (корпоратизації), або його правонаступнику. Однак Міністерство палива та енергетики України є центральним органом виконавчої влади і не може відноситись до підприємства, господарського товариства, зазначених у ч.3 ст.27 Закону України "Про оренду державного і комунального майна" (2269-12) .

Також, судами не враховано, що вказаний вище Порядок поширюється на випадки повернення орендодавцю орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств і організацій та їхніх структурних підрозділів після припинення (внаслідок закінчення строку) договору оренди, розірвання договору оренди за погодженням сторін або за рішенням суду чи арбітражного суду. Відтак, з урахуванням вище викладеного, судами неправомірно застосовано до спірних правовідносин п.25 цього Порядку до спірних правовідносин відповідачів у справі оскільки спірні відносини між ними виникли не у зв'язку із поверненням орендодавцю орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств і організацій.

Однак ці порушення і не потягли за собою прийняття неправильних судових рішень, з урахуванням інших норм права, якими вони обгрунтовані, а відтак не є підставою для їх скасування. Виходячи з положень статей 6, 8 Конституції України (254к/96-ВР) , Колегія суддів Вищого господарського суду України не вважає за необхідне направляти справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки це суперечило б положенням статтям 125, 129 Конституції України (254к/96-ВР) щодо визначення статусу Вищого господарського суду України та його завдання забезпечити законність у здійсненні правосуддя, і викликало б конституційно недопустиму необхідність скасування правомірних судових рішень.

За вказаних обставин суд апеляційної інстанції всебічно і повно встановив всі фактичні обставини справи на підставі об'єктивної оцінки наявних в ній доказів, достеменно з'ясував дійсні права і обов'язки сторін, а відтак постанова суду апеляційної інстанції є законною і обгрунтованою, а тому підстав для її скасування немає.