Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін від:

Згідно розпорядження В.о. Голови судової палати Першикова Є.В. від 13.02.2007р. здійснено заміну судді Бакуліної С.В на суддю Уліцького А.М..

Рішенням господарського суду Харківської області від 25.05.2006р. (судді Ковальчук Л.В. –головуючий, Пелипенко Н.М., Гребенюк Н.В.) позовні вимоги задоволено; визнано право власності на будівлі, розташовані за адресою: м.Харків, вул.Плеханівська, 4а, позначені літ.Е, Д, Г, В, Б, Г/1, У.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 15.11.2006р. (судді Шепітько І.І. –головуючий, Лакіза В.В., Токар М.В.) рішення господарського суду Харківської області від 25.05.2006р. скасовано та прийнято нове рішення; в задоволенні позовних вимог відмовлено.

В касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову апеляційної інстанції, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції із залученням до участі у справі ДП "Харківський інститут підвищення кваліфікації" у якості третьої особи. На думку скаржника, постанова Харківського апеляційного господарського суду прийнята з порушенням норм процесуального та матеріального права, без врахування всіх фактичних обставин, які мають суттєве значення для справи.

ТОВ "Харківський інститут підготовки кадрів" у відзиві на касаційну скаргу спростовує її доводи і просить скаргу залишити без задоволення, постанову –без змін.

Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області просить постанову залишити без змін, а скаргу –без задоволення.

Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали (фактичні обставини) справи на предмет правильності застосування місцевим та апеляційним господарськими судами норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення присутніх в судовому засіданні представників відповідачів, прокуратури дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, з огляду на наступне.

Приймаючи рішення і визнаючи право власності за позивачем на спірні об'єкти, господарський суд Харківської області виходив з того, що ТОВ "Інсайд", правонаступником якого є Інвестиційно-будівельна фірма "ВБК", направив до Харківського інституту підготовки кадрів лист з проханням дозволити будівництво господарських приміщень для будівництва складу, стоянки автотранспорту і організації охорони двору, до якого надані кошторис та схема будівництва. ДП "Харківський інститут підвищення кваліфікації" листом №69 від 20.05.1996 року дозволив будівництво шести господарських приміщень відповідно до кошторису позивача на суму 58567грн. на території інституту без залучення коштів інституту. Доказів того, що спірне майно знаходилось на балансі інституту та доказів того, що воно збудовано за рахунок держави суду не надано, проте позивачем надані до матеріалів справи документи, якими доведений факт будівництва спірних приміщень.

Виходячи з викладеного та приписів п.1 ст. 120 Земельного кодексу України, п.3 ст. 376 ЦК України, суд визнав за позивачем право власності на будівлі, розташовані за адресою: м.Харків, вул. Плеханівська, 4а, позначені на схемі літ. Е, Д, Г, В, Б, Г/1, У.

Однак, висновки, зроблені першою інстанцією, є передчасними.

Так, відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Отже, для вирішення питання про визнання права власності на самочинне будівництво необхідно дослідити питання надання земельної ділянки для вже збудованого будівництва. Проте це питання судом першої інстанції належним чином не досліджувалося, не з'ясовано шляхом дослідження належних доказів хто є власником (користувачем) земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво.

Як вбачається з матеріалів справи, позовні вимоги обґрунтовані, зокрема, приписами ст. 331 ЦК України, якою передбачені підстави набуття права власності на новостворене майно.

Згідно ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, квартири, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Відповідно до ч.3 ст. 18 Закону України "Про основи містобудування" закінчені будівництвом об'єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Згідно з п.1 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.04р. №1243 (1243-2004-п) , прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації об'єктів нового будівництва їх інженерно-технічним оснащенням відповідно до проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування.

Відтак, необхідним є з'ясування факту належного прийняття спірного майна до експлуатації у встановленому законодавством порядку.

Разом з тим, суд першої інстанції вищевикладене залишив поза увагою і в повній мірі не врахував правові підстави позову.

Посилаючись на те, що у суду відсутні підстави вважати спірні приміщення державною власністю, місцевий суд виходив з того, що постановою господарського суду №АС-35/689-05 від 06.02.2006р. визнано нечинним та скасовано розпорядження Харківського міського голови №2000 від 29.08.2005р. в частині визнання права власності на нежитлові приміщення, розташовані за адресою: м.Харків, вул. Плеханівська, 4а, та скасована реєстрація права власності на підставі свідоцтва про право власності від 01.09.2006р. Разом з цим, дана постанова в матеріалах справи відсутня, що є порушенням ст. 34 ГПК України, як і відсутні в матеріалах справи відомості щодо набуття вказаною постановою законної сили.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення місцевого суду, дійшов висновку, що спірні будівлі є самочинним будівництвом; позивач не надав доказів відведення йому земельної ділянки у встановленому законом порядку та побудови ним спірних приміщень, а відтак, відсутні підстави для визнання за позивачем права власності на спірні приміщення.

Однак, зазначений висновок господарського суду не є таким, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності керуючись законом, як це передбачено ст. 43 ГПК України, з огляду на наступне.

Суд апеляційної інстанції не дослідив обставини будівництва спірних об'єктів: хто здійснив забудову, джерела фінансування будівництва спірних об'єктів, чи отримував забудовник у встановленому порядку належний дозвіл на будівництво; не з'ясовано, хто є власником (користувачем) земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.

Господарські суди не дали оцінки наявним в матеріалах справи документам, зокрема, акту від 17.11.1987р. передачі будівель та споруд, актів приймання-передачі основних засобів (а.с.33-38 т.1), протоколу інвентаризації від 28.11.2003р. (а.с.136 т.1)

Згідно приписів ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Підставою такого позову є обставини, що підтверджують право власності на майно та ст. 16 Цивільного кодексу України, яка визначає визнання права, як способу захисту цивільних прав та інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів забезпечується застосуванням передбачених Цивільним кодексом (435-15) заходів захисту. Відповідно до ст. 386 цього кодексу власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такого порушення.

Вирішуючи юридичну долю майна щодо наявності чи відсутності підстав для визнання права власності на нього за позивачем, суди попередніх інстанцій неповно з'ясували обставини справи щодо дійсних прав та обов'язків сторін і не зазначили, які дії відповідачів свідчать про те, що вони оспорюють чи не визнають право власності позивача на спірне майно та яка необхідність визнавати за позивачем право власності на нього.

За вказаних обставин юридична оцінка щодо наявності (місцевим судом) та відсутності (апеляційним судом) правових підстав для задоволення позовних вимог зроблена судами без всебічного, повного та об'єктивного з'ясування всіх фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційної інстанції підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. При новому розгляді справи слід врахувати наведене і вирішити спір відповідно до закону.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 108, 111-5, 111-7, п.3 ч.1 ст. 111-9, 111-10, ст. 111-11, 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, –

Касаційну скаргу задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 15.11.2006р. та рішення господарського суду Харківської області від 25.05.2006р. у справі №35/412-05 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.