ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29.03.2007 Справа N 7/112-38
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів: головуючого Грейц К.В.,
суддів: Бакуліної С.В.,
Глос О.І.
розглянувши у                       Закритого акціонерного товариства
відкритому судовому             “Комерційний банк “Приватбанк» в особі
засіданні матеріали                Волинського головного регіонального
касаційної скарги                    управління
на постанову від 11.12.2006 року Львівського апеляційного господарського суду
у справі № 7/112-38 господарського суду Волинської області
за позовом Приватної фірми “Юрконсул”
До ЗАТ КБ “Приватбанк» в особі Волинського головного регіонального управління
про стягнення 5 005,12 грн.
в судовому засіданні взяли участь представники:
від позивача: не з’явились
від відповідача: Войченко С.О. (довіреність № 5443 від 30.11.2006р.)
В С Т А Н О В И В:
Рішенням Господарського суду Волинської області (суддя Шум М.С.) від 16.10.2006 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду (головуючий суддя –Мельник Г.І., судді –Новосад Д.Ф., Галушко Н.А.) від 11.12.2006 року, у справі № 7/112-38 позов задоволено повністю; стягнуто з ЗАТ Комерційний банк “Приватбанк» в особі Волинського головного регіонального управління на користь ПФ “Юрконсул» 5 005,12 грн. безпідставно списаних коштів, державне мито в сумі 102,00 грн. та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
В касаційній скарзі, з урахуванням доповнень і пояснень до неї, ЗАТ КБ “Приватбанк» в особі Волинського головного регіонального управління просить скасувати ухвалені по справі судові рішення, справу направити на новий розгляд до господарського суду за місцем знаходження юридичної особи ЗАТ КБ “Приватбанк”, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст. 1, 15, 21, п. 6 ст. 11010 ГПК України (1798-12) , ч. 9 ст. 49 Закону України “Про банки і банківську діяльність” (2121-14) .
Відзиву на касаційну скаргу позивач не надіслав.
Заслухавши пояснення по касаційній скарзі представника відповідача, який підтримав викладені в ній доводи, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача безпідставно списаних останнім в період дії мораторію, у справі про визнання його банкрутом, з його рахунку коштів в сумі 5505,12 грн. Позов обґрунтований посиланням на ст.ст. 12, 23, 25 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (2343-12) .
Заперечуючи проти позову відповідач зазначав, що по-перше, кошти списані ним на підставі кредитного договору та договору про розрахунково-касове обслуговування, укладених сторонами; по-друге, на момент договірного списання коштів банку не було відомо про введення мораторію на задоволення вимог кредиторів. Задовольняючи позов повністю суди виходили із того, що під час дії мораторію ліквідатор не давав згоди відповідачу на розпорядження коштами позивача, отже кошти банком списані безпідставно.
При цьому, судами встановлено, що Господарським судом Волинської області 23.11.2005 року порушено провадження у справі № 7/111-Б за заявою Луцької ОДПІ до Приватної фірми “Юрконсул» про визнання банкрутом та введено мораторій на задоволення всіх вимог кредиторів.
Постановою від 05.12.2005 року Приватну фірму “Юрконсул» визнано банкрутом та ухвалою від 26.12.2005 року ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Василюка Ігоря Миколайовича.
Згідно статті 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (2343-12) з порушенням провадження у справі про банкрутство вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів, під час дії якого забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства та не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів).
Відповідачем 29.12.2005 року, згідно меморіального ордеру № 1, списано грошові кошти в розмірі 2 947,31 грн., та 01.02.2006 року - в розмірі 1 996,27 грн.; згідно договору про розрахунково-касове обслуговування відповідачем протягом 01.11.2005 року, 20.02.2006 року списано 61,54 грн. за розрахунково-касове обслуговування.
Статтями 25, 26 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (2343-12) покладено на ліквідатора обов’язок по формуванню ліквідаційної маси та виконання функцій з управління та розпорядження майном банкрута.
Ліквідатор Приватної фірми “Юрконсул» листами від 03.05.2006 року за № 50 та від 13.06.2006 року за № 59 звертався до відповідача із вимогами про повернення списаних грошових коштів в розмірі 5 005,12 грн., однак, вимоги залишились без задоволення.
Вірним є висновок судів, що під час дії мораторію, накладеного ухвалою 23.11.2005 року, ліквідатор не давав згоди відповідачу на розпорядження коштами в період з 01.11.2005 року - 20.02.2006 року, чим порушено вимоги Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (2343-12) .
Касаційна інстанція вважає, що матеріальною нормою, яке дає право позивачу звертатися до відповідача про повернення безпідставно списаних коштів, є приписи ст. 1212 ЦК України (435-15) , згідно якої особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно. В цьому сенсі колегія суддів відмічає, що списання, здійснене на підставі договорів у період мораторію, коли заборонено списання на підставі “інших документів», до кола яких попадають всі укладені боржником на цей момент договори, строк виконання яких наступив, є таким, що здійснене без достатньої правової підстави. Оскільки ухвалу про введення мораторію не скасовано, та обставина, що відповідачу було невідомо про введення мораторію, не робить його дії по списанню коштів з рахунку з боржника, вчинені в цей період, такими, що ґрунтуються на достатній правовій підставі. Доводи касаційної скарги щодо того, що згідно визначення мораторію, яке l3qrhr|q в ст. 1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” (2343-12) , припис зупинення боржником грошових зобов’язань направлений саме боржнику, колегія суддів вважає хибними, оскільки, згідно ст. 12 цього ж Закону (2343-12) , мораторій є забороною і боржнику і його кредиторам здійснювати в цей період грошові стягнення на підставі виконавчих і інших документів.
Стосовно доводів про порушення судами правил територіальної підсудності, з посиланням на частину другу статті 15 ГПК України (1798-12) , то колегія суддів відзначає наступне.
Згідно частини четвертої вищенаведеної норми ст. 15 ГПК України (1798-12) , якщо юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ, територіальна підсудність спору визначається з урахуванням частин першої –третьої цієї статті залежно від місцезнаходження відособленого підрозділу.
Оскільки, до подачі позову позивач вже наділений процесуальним законом правом реалізувати належним чином свої процесуальні права, надані нормою про територіальну підсудність заявленого ним спору, то фраза “юридичну особу представляє уповноважений нею відособлений підрозділ» має розумітись, таким чином, що позивачу має бути про таке відомо не із даних довіреності, яка не обов’язково має існувати на цей момент, а із факту представлення відособленим підрозділом юридичної особи в конкретному правовідношенні. При цьому, надане відповідачем Положення про філію, а також матеріали справи (укладені сторонами договори) свідчать про те, що у філії було право здійснювати від імені Банку свою діяльність, зокрема по веденню поточних рахунків клієнтів (п. 1.4, 2.1 Положення про філію), і договори були укладені від імені банку в особі повноважних представників філії (а.с.19, 21).
Колегія суддів не погоджується з тим, що позов заявлено до філії, яка не має права бути відповідачем у справі, оскільки вважає, що з урахуванням вищевикладеного, позов заявлений саме до юридичної особи в особі її філії (довіреність на участь у справі представнику Плеханову О.М. –провідному юрисконсульту юридичного департаменту Філії “Волинське головне регіональне управління” ЗАТ КБ “Приватбанк», який брав участь в обох судових інстанціях (а.с.46, 86), видана самою юридичною особою ЗАТ КБ “ПриватБанк» (а.с.34), і лише позов пред’явлено за місцем уповноваженого відособленого підрозділу.
Стосовно доводу касаційної скарги про те, що стягнення здійснено з рахунку філії, не є порушенням законодавства України, оскільки стягнення здійснене знов таки з юридичної особи ЗАТ Комерційний банк “Приватбанк» в особі Волинського головного регіонального управління, яка є власником всього належного їй на праві власності майна, в тому числі і коштів, що знаходяться на рахунку її філії.
Беручи до уваги все наведене та вимоги чинного законодавства в їх сукупності, колегія суддів не вбачає підстав для скасування постанови Львівського апеляційного господарського суду.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, п. 1 ч. 1 ст. 111-9, ст. 111-11 ГПК України (1798-12) , Вищий господарський суд Sjp`?mh,-
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ЗАТ КБ “Приватбанк» в особі Волинського головного регіонального управління від 14.12.2006 року № 16.1.0.0/01-12338 на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11.12.2006 року у справі № 7/112-38 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного господарського суду від 11.12.2006 року у справі № 7/112-38 –без змін.