ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08.02.2007 Справа N 22/71
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого, судді: Муравйова О.В.,
суддів: Гоголь Т.Г.,
Продаєвич Л.В.
розглянувши Відкритого акціонерного товариства
матеріали “Державний ощадний банк України” в особі
касаційної скарги Головного управління по м. Києву та
Київській області
на рішення господарського суду м. Києва від 13.07.2006
та постанову Київського апеляційного господарського суду
від 04.10.2006
у справі № 22/71
за позовом Відкритого акціонерного товариства
“Державний ощадний банк України” в особі
Головного управління по м. Києву та
Київській області
До Приватного підприємства “Троєщанин”, м. Київ
Про розірвання договору фінансового лізингу домоволодіння від
14.08.1998 року
за участю представників сторін:
від позивача: Омельченко Р.В. за дов. від 15.12.2006
№ 8604
від відповідача: Жураковська Л.А. за дов. від 27.06.2006 № 05
Ухвалою від 18.01.2007 касаційна скарга Відкритого акціонерного
товариства “Державний ощадний банк України” в особі Головного
управління по м. Києву та Київській області прийнята до
провадження та призначена до розгляду на 08.02.2007 року
колегією суддів Вищого господарського суду України у складі:
Добролюбова Т.В. –головуючий, судді: Гоголь Т.Г., Продаєвич Л.В.
Розпорядженням в.о. Голови судової палати Вищого господарського
суду України від 07.02.2007 № 02-12.2/21 у зв’язку з відпусткою
судді Добролюбової Т.В. для розгляду касаційної скарги у справі
№ 22/71 господарського суду м. Києва призначено колегію суддів у
складі: МуравйовО.В. - головуючий, судді: Гоголь Т.Г., Продаєвич
Л.В.
Доповідач: Продаєвич Л.В.
В С Т А Н О В И В:
У січні 2006 року Відкрите акціонерне товариство “Державний
ощадний банк України” в особі Головного управління по м. Києву
та Київській області звернулось до господарського суду м. Києва
з позовною заявою до Приватного підприємства “Троєщанин” про
дострокове розірвання договору фінансового лізингу домоволодіння
від 14.08.1998, укладеного між Приватним підприємством
“Троєщанин” та державним спеціалізованим комерційним ощадним
банком України, правонаступником якого є ВАТ “Державний ощадний
банк України”.
Позов мотивований тим, що відповідачем не виконані зобов'язання
щодо своєчасного страхування орендованого майна, як-то
передбачено частиною 8 пункту 6.1 договору лізингу, а надані
договори страхування від 04.03.2003 та від 07.07.2005 не є
такими доказами, оскільки підтвердження сплати страхових
платежів банку позивачеві не надано; в порушення частини 5 цього
пункту договору відповідачем здійснені зміни об'єкта оренди, а
саме: після передачі майна в оренду проведено перепланування
території, здійснена добудова гаражного приміщення та частина
об'єкта без згоди Банка передана в суборенду приватному
підприємцю.
У відзиві на позов Приватне підприємство заперечувало проти
вимог позивача посилаючись на те, що у Банка відсутні правові
підстави для розірвання договору в односторонньому порядку,
оскільки за його умовами, останній може бути достроково
розірваний у разі систематичного порушення його умов однією із
сторін. З боку відповідача порушення договірних зобов'язань
відсутні, що підтверджується наданими договорами страхування.
Стосовно тверджень позивача про порушення частини 5 пункту 6.1
договору підприємство зауважує на тому, що неодноразовими
перевірками Банку підтверджувалося, що предмет лізингу
відповідає опису і місцезнаходженню, перепланування та добудови
до предмету лізингу відсутні.
Рішенням господарського суду м. Києва від 13.07.2006 (суддя
Пінчук В.І.), залишеним без змін постановою Київського
апеляційного господарського суду від 04.10.2006 (судді: Зеленін
B.О. –головуючий, Рєпіна Л.О., Моторний О.А.) - у задоволенні
позову відмовлено. Судові акти вмотивовані приписами статей 629,
783, 806 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, статей 188, 291
Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
та умовами договору
лізингу.
Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, ВАТ
“Державний ощадний банк України” звернулося до Вищого
господарського суду України про їх скасування, прийняття нового
рішення про задоволення позову. Скаржник посилається на
неправильне застосування судом норм матеріального права, які на
його думку полягають у тому, що положення Господарського кодексу
України ( 436-15 ) (436-15)
не можуть застосовуватися до договорів
лізингу домоволодіння. Посилаючись на приписи статті 611
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, якими передбачено
настання такого правового наслідку, як припинення зобов'язання
внаслідок розірвання договору, а також на пункт 10.1 договору
фінансового лізингу Банк вважає, що наведені ним підстави
свідчать про систематичне порушення підприємством договірних
зобов'язань і зумовлюють настання такого наслідку як розірвання
договору.
В касаційній скарзі Банк зазначає, що судом не враховано
несистематичне укладання договорів страхування, страховиками за
якими є не державні страхові компанії, що є порушенням частини 8
пункту 6.1 договору.
Скаржник посилається на порушення договору в частині здійсненої
відповідачем перебудови та перепланування об'єкта оренди без
отримання письмової згоди ВАТ “Державний ощадний банк України”,
про що свідчать акти перевірки майна, якими, також, встановлена
передача частини орендованого майна в суборенду.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, перевіривши
матеріали справи на предмет повноти встановлення обставин
справи, правильності застосування господарськими судами норм
матеріального та процесуального права, вислухавши пояснення
присутніх у засіданні суду представників сторін, обговоривши
доводи касаційної скарги, не знаходить підстав для її
задоволення з огляду на таке:
Як вбачається із матеріалів справи та встановлено господарськими
судами попередніх інстанцій, між сторонами у справі 14.08.1998
укладено договір фінансового лізингу домоволодіння, за умовами
якого Банк –лізингодавець передає, а Підприємство
–лізингоодержувач приймає у виключне користування на три роки на
умовах лізингових платежів домоволодіння, що знаходиться за
адресою м. Київ, с. Троєщина, вул. Леніна 56.
18.08.1999 сторонами підписаний акт прийняття лізингоодержувачем
майна у фінансовий лізинг. Умовами договору, зокрема, розділом 6
(пункт 6.1) визначені права та обов'язки лізингоодержувача,
серед яких останній зобов'язується:
1.своєчасно здійснювати орендні платежі;
2.самостійно і за власний рахунок здійснювати капітальний або
поточний ремонт об'єкта;
3.нести всі витрати з експлуатації об'єкта;
4.утримувати об'єкт, що орендується у повній справності;
5.не здійснювати без письмової згоди лізингодавця перебудову,
добудову та перепланування об'єкта, що орендується;
6.підтримувати території, прилеглі до об'єкта та земельну
ділянку у належному санітарному стані;
7.за власний рахунок усувати несправності комунікацій об'єкта;
8.застрахувати на користь Банка об'єкт, не пізніше ніж через 20
днів після підписання даного договору у будь-якій державній
страховій компанії м. Києва на термін оренди з усіх звичайно
прийнятих ризиків;
9.безборонно допускати на об'єкт представників лізингодавця з
метою перевірки його використання у відповідності до умов даного
договору;
10.нести інші обов'язки, як володар об'єкта, що орендується.
Додатковою угодою від 09.09.1999 № 1 до договору фінансового
лізингу сторони обумовили термін оренди, що складає 12 років з
моменту прийняття лізингоодержувачем об'єкта, що орендується за
актом здачі-приймання, отже, строк дії договору закінчується
18.08.2011 року.
Правові та економічні засади фінансового лізингу визначені
Законом України від 16.12.1997 № 723/97-ВР “Про фінансовий
лізинг” ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
(зі змінами та доповненнями). За цим
Законом фінансовий лізинг – це вид цивільно-правових відносин,
за якими лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у
продавця (постачальника) відповідно до встановлених
лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у
користування лізингоодержувачеві на визначений строк не менше
одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Статею 2 цього Закону ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
встановлено, що відносини,
які виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу,
регулюються положеннями Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж з урахуванням
особливостей, що встановлюються цим Законом ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
.
Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, який набрав чинності з
01.01.2004, до цивільних відносин, що виникли до набрання
чинності цим Кодексом, ( 435-15 ) (435-15)
його положення застосовуються
до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати
після набрання ним чинності. Враховуючи те, що правовідносини
між сторонами на час звернення із позовом продовжують існувати,
суди дійшли правильного висновку про застосування до спірних
правовідносин положень Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Також підлягають застосуванню і положення Господарського кодексу
України ( 436-15 ) (436-15)
.
Відповідно до частини 2 статті 806 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
до договору лізингу застосовуються загальні положення
про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим
параграфом та законом.
Права та обов'язки сторін за договором фінансового лізингу
детально визначені у статтях 10, 11 Закону України від
16.12.1997 № 723/97-ВР ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
. Зокрема, лізингодавець має
право вимагати розірвання договору та повернення предмета
лізингу у передбачених законом та договором випадках.
Пунктом 10.1 договору передбачено, що він не може бути
розірваний в односторонньому порядку, за винятком випадків, коли
одна із сторін систематично порушує умови даного договору і свої
зобов'язання.
Обґрунтовуючи вимогу про дострокове розірвання договору ВАТ
“Державний ощадний банк України” в особі Головного управління по
м. Києву та Київській області послалося на невиконання
підприємством умов договору: в частині страхування об'єкта
лізингу на весь термін оренди у державній страховій компанії;
щодо заборони здійснювати без згоди лізингодавця перебудову,
добудову і перепланування об'єкта, а також передачу
домоволодіння у суборенду без наявності згоди Банку.
Відмовляючи у задоволенні позову господарські суди виходили із
того, що позивачем не надано належних доказів щодо підтвердження
правомірності заявленої вимоги.
Чинне цивільне законодавство розглядає розірвання договору в
якості можливого наслідку порушення зобов'язання.
Згідно зі статею 651 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
зміна
або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо
інше не встановлено договором або законом.
Змінити або розірвати договір, якщо згода сторін про це не
досягнута, можна на вимогу зацікавленої сторони у судовому
порядку і лише при наявності певних підстав. Такими підставами,
відповідно до частини 2 цієї статті, є: істотне порушення
договору другою стороною; та інші випадки встановлені договором
або законом. Кодекс ( 435-15 ) (435-15)
визначає, що істотним є таке
порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди
друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона
розраховувала при укладенні договору.
Невиконання обов'язку укладення договору страхування майна,
переданого в користування, за приписами статті 771 цього
Кодексу, ( 435-15 ) (435-15)
є істотним порушенням умов договору, яке
надає право іншій стороні вимагати розірвання договору
відповідно до статті 651 Кодексу ( 435-15 ) (435-15)
.
Разом з тим, як встановлено судами попередніх інстанцій і
вбачається із матеріалів справи, лізингоодержувачем, на
виконання частини 8 пункту 6.1 договору фінансового лізингу,
були укладені договори страхування домоволодіння від 07.09.1998
з НАСК “Оранта”, від 04.03.2003, від 07.07.2005 з ВАТ “Страхова
компанія “Алькона”, при цьому, останні укладені за участю ВАТ
“Державний ощадний банк України”, що спростовує твердження Банка
про невиконання відповідачем умови договору щодо страхування
об'єкту лізингу.
Пунктом 6.2 договору від 14.08.1998 визначені права
лізингоодержувача який, зокрема, має право обладнати об'єкт, що
орендується на власний розсуд; упорядкувати територію, прилеглу
до об'єкта, на власний розсуд.
Стосовно порушень щодо здійснення підприємством добудови без
згоди лізингодавця, суди, дослідивши матеріали справи,
встановивши непідтвердженість доводів Банку належними доказами,
дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для
розірвання договору.
За загальними правилами судового процесу, кожна сторона повинна
довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу
своїх вимог і заперечень (стаття 33 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
). Виходячи з цього,
саме позивач повинен був довести наявність порушення з боку
відповідача, а останній, в свою чергу, повинен довести
відсутність такого порушення.
Наявний в матеріалах справи акт від 21.10.2005 (а.с. 63)
свідчить про те, що майно використовується та зберігається
відповідно до договору фінансового лізингу, інший акт від цієї ж
дати складено зі слів керівника підприємства, а акт від
20.06.2006 надано після звернення з позовом до господарського
суду. Умовами договору фінансового лізингу не встановлено
заборони щодо передачі частини майна в суборенду.
Частина 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
встановлює, що доказами у справі є будь-які
фактичні данні, на підставі яких господарський суд, у
визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність
обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а
також інші обставини, що мають значення для правильного
вирішення господарського спору.
Відповідно до вимог статті 111-7 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, касаційна інстанція не наділена
повноваженнями щодо вирішення питання про достовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирання
нових доказів або додаткової перевірки доказів. Касаційна
інстанція виходить із обставин, встановлених у справі судами
попередніх інстанцій.
Доводи касаційної скарги ВАТ “Державний ощадний банк України”
зводяться до викладення певних обставин справи, тверджень про
ненадання їм судами належної оцінки та переоцінки доказів, що не
входить до компетенції суду касаційної інстанції і, відповідно,
ці доводи не можуть бути підставами для зміни або скасування
прийнятих у справі судових рішень.
Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський
суд України,
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду м. Києва від 13.07.2006 у справі
№ 22/71 та постанову Київського апеляційного господарського суду
від 04.10.2006 –залишити без змін.
Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства “Державний
ощадний банк України” в особі Головного управління по м. Києву
та Київській області –залишити без задоволення.