Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Кривенка В. В., суддів - Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., при секретарі судового засідання - Любченко С. М. (за участю представників: позивача - Б. О. А., Генеральної прокуратури України - З. Н. О.), розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку провадження за винятковими обставинами за скаргами Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області (далі - ОДПІ) та Генеральної прокуратури України справу за позовом Закритого акціонерного товариства "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта" (далі - Компанія) до ОДПІ, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Інконтелм" (далі - ТОВ "Інконтелм"), про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, встановила:

У березні 2005 року Компанія звернулася до суду з позовом про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 15 березня 2005 року N 0000052305/0/16, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування податку на додану вартість (далі - ПДВ) за січень 2005 року на суму 58428335 грн. (експортне відшкодування - 43746691 грн., бюджетне відшкодування - 14681644 грн.) за січень 2005 року.

Господарський суд Полтавської області постановою від 21 лютого 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 27 квітня 2007 року, позов задовольнив. При цьому суд виходив із того, що позивач, сплативши суму ПДВ в ціні товару, що підтверджено податковою накладною, отримав право на включення суми ПДВ до складу податкового кредиту.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 7 липня 2009 року вищезгадані судові рішення залишив без змін.

У скаргах до Верховного Суду України порушено питання про скасування всіх постановлених у справі судових рішень, при цьому ОДПІ просить ухвалити нове - про відмову у задоволенні позову, а Генеральна прокуратура України - направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування скарг заявники посилаються на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, а саме - пункту 1.8 статті 1, підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4, підпункту 7.7.5 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року N 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі - Закон N 168/97-ВР (168/97-ВР) ).

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скаргах доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що скарга ОДПІ підлягає частковому задоволенню, а скарга Генеральної прокуратури України - задоволенню з таких підстав.

Як установлено судами, у період 2003 - 2004 років між Компанією та Товариством з обмеженою відповідальністю "Татарстан-Експорт" (далі - ТОВ "Татарстан-Експорт") і Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України" (далі - НАК "Нафтогаз України") були укладені договори, у відповідності з якими останні протягом листопада - грудня 2004 року поставили позивачу нафтову сировину, що підтверджено належним чином оформленими додатковими угодами до договорів, актами приймання-передачі та податковими накладними. У період з 6 січня 2005 року по 31 січня 2005 року Компанією і на користь постачальників було перераховано 782986765 грн. 08 коп. в рахунок сплати поставленого товару. У цю суму входив податок на додану вартість, який позивачем був включений до податкового кредиту за січень 2005 року.

Судами також встановлено, що ТОВ "Татарстан-Експорт" та НАК "Нафтогаз України" придбали нафтову сировину у ТОВ "Інконтелм", яке її імпортувало, та не сплачувало ніяких податкових платежів ні при митному розмитненні, ні при її продажу.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що позивач належними доказами підтвердив своє право на податковий кредит відповідно до зазначених норм Закону N 168/97-ВР, а інших перешкод до бюджетного відшкодування ПДВ - немає.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), одним з принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах є офіційне з'ясування всіх обставин у справі.

За змістом частин 4, 5 статті 11 КАС суд повинен визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів. Дійшовши висновку, що поданих сторонами доказів недостатньо для встановлення обставин справи, суд має право вжити передбачених законом заходів для витребування належних доказів із власної ініціативи.

Суд постановляє ухвалу про закінчення з'ясування всіх обставин у справі та перевірки їх доказами тільки після того, як проведено всі дії, необхідні для повного і всебічного з'ясування цих обставин, перевірено всі вимоги та заперечення осіб, які беруть участь у справі, і вичерпано всі можливості щодо збирання й оцінки доказів.

У цій справі суди дійшли висновку, що наявність у платника податку (позивача у справі) податкової накладної, виданої йому продавцем товару й оформленої з дотриманням вимог чинного законодавства, а також сплата продавцю вартості товару з ПДВ є достатніми підставами для визначення податкового кредиту та відшкодування цього податку з бюджету.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, докази, на які посилалися суди в ухвалених ними рішеннях, є обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предметом доказування у цій справі є обставини, що підтверджують або спростовують обґрунтованість визначення податкового кредиту та відшкодування ПДВ з бюджету, а ОДПІ, приймаючи оспорюване податкове повідомлення-рішення та заперечуючи проти адміністративного позову, посилалась на те, що всі контрагенти в ланцюгу купівлі-продажу нафтової сировини: ТОВ "Інконтелм", ТОВ "Татарстан-Експорт", НАК "Нафтогаз України" і Компанія діяли узгоджено протиправно, в діях працівників згаданих суб'єктів господарювання наявні ознаки кримінально-карних дій. Підтвердження таких обставин може бути підставою для відмови у визнанні права на бюджетне відшкодування.

Суди повинні були з урахуванням сутності заперечень проти позову з власної ініціативи витребувати докази, які підтверджують або спростовують посилання на ці обставини.

Згідно з частиною 1 статті 69 КАС доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Однак суди не вимагали від відповідача надати такі докази, не створили стороні у справі необхідні умови для встановлення фактичних обставин та правильного застосування норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до частин 2, 3 статті 159 КАС законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З урахуванням порушень, допущених судами при розгляді цього спору, всі ухвалені ними судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України постановила:

Скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області задовольнити частково.

Скаргу Генеральної прокуратури України задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 7 липня 2009 року, ухвалу Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 27 квітня 2007 року та постанову Господарського суду Полтавської області від 21 лютого 2007 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.