Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

за участю представників сторін від:

Рішенням господарського суду міста Києва від 01.08.2006р. (суддя Ковтун С.А.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.11.2006р. (судді Зеленін В.О. –головуючий, Ропій Л.М., Синиця О.Ф.), в позові про стягнення заборгованості за послуги з наземного обслуговування літаків за період з жовтня 2002 року по грудень 2003 року відмовлено.

Позивач в касаційній скарзі просить скасувати прийняті у справі судові рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права. Скаргу мотивовано тим, що суди застосували до спірних відносин нормативно-правові акти, а саме: Накази Міністерства транспорту України від 06.06.2002р. №369 та №192 від 13.03.2003р., які не набули чинності. На думку скаржника, накази Мінтрансу №369, №192 та щомісячні накази Мінтрансу про надання знижок до зборів за аеропортове обслуговування накази не набули чинності з огляду на те, що вони підлягали державній реєстрації в Міністерстві юстиції України, оскільки мали міжвідомчий характер.

Крім того, скаржник вважає, що накази Мінтрансу від 06.06.2002 р. № 369 (v0369361-02) , від 13.03.2003 р. № 192 підлягали погодженню з Міністерством економіки України. Відповідно до п.2 постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)" від 25.12.1996 р. № 1548 (1548-96-п) (в редакції, що діяла на момент укладення Договору), до повноважень Міністерства транспорту України належало встановлення за погодженням з Міністерством економіки України аеропортових зборів за обслуговування повітряних суден і пасажирів у аеропортах України (посадка-зліт повітряного судна, обслуговування пасажирів у аеровокзалі, наднормативна стоянка повітряного судна, забезпечення авіаційної безпеки).

Колегія суддів, перевіривши наявні матеріали (фактичні обставини) справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутніх в судовому засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Відповідно до вимог статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція виходить з встановлених у даній справі обставин.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 11.04.2001р. між Державним міжнародним аеропортом "Бориспіль" (обслуговуюча компанія) та Спільним закритим акціонерним товариством "Авіакомпанія "Міжнародні авіалінії України" (перевізник) було укладено договір про наземне обслуговування у формі додатку В1.5/2.5.9-4 до стандартної угоди ІАТА про наземне обслуговування (далі - договір).

За умовами договору для разового обслуговування, що складається з прибуття та подальшого відправлення того самого літака у встановлений час, позивач зобов'язався надавати відповідачу послуги, зазначені в п. 1.1 параграфу 1 договору.

Договір було укладено на період з 01.01.2001р. до 31.10.2002р., який в подальшому продовжувався додатковими угодами. Зокрема, додатковою угодою №12 від 04.11.2002р. строк дії договору продовжено з 01.11.2002р. до 30.11.2002р., додатковою угодою №14 від 04.12.2002р. до 01.01.2003р., додатковою угодою №16 від 20.02.2003р. до 01.03.2003р., додатковою угодою №17 від 15.04.2003р. –до 01.05.2003р., додатковою угодою №20 від 24.06.2003р. – до 01.01.2004р.

У примітці до п.1.1 параграфу 1 договору передбачено, що базові ставки: збір за посадку-зліт, пасажирський збір, збір за забезпечення авіаційної безпеки та збір за наднормативну стоянку не входять у вартість наземного обслуговування і встановлюються відповідним наказом Міністерства транспорту України по аеропорту Бориспіль.

Відповідно до п. 5.1. параграфу 5 договору розрахунки за надані послуги здійснюються на підставі рахунку, який позивач передає відповідачу до 15 числа місяця наступного за звітним. Датою отримання рахунків є фактична дата їх отримання, засвідчена підписом представника філії бухгалтерії перевізника (п.5.2). Оплата за надані послуги здійснюється перевізником в національній валюті України на протязі 10 банківських днів за дати отримання рахунку на рахунок обслуговуючої компанії.

Згідно із п. 5.5 параграфу 5 договору рахунки виставляються на основі складених на кожний рейс "Карт обслуговування рейсів", підписаних уповноваженими представниками сторін.

Судами встановлено, що згідно рахунку-фактури №71/460 від 08.11.2002р. позивач виставив відповідачу для оплати за жовтень 2002 року 1435059,78грн. збору за зліт-посадку, пасажирського збору та збору за забезпечення авіаційної безпеки (з урахуванням зменшення позивачем даних зборів на суму 357173,95грн.).

Також позивачем виставлено рахунки-фактури: №71/500 від 06.12.2002 за листопад 2002р. на суму 1543986,09грн.; №71/575 від 29.12.2002р. за грудень 2002р. на суму 1726965,72грн.; №71/46 від 06.02.2003р. за січень 2003 на суму 2142767,53грн.; №71/106 від 11.03.2003р. за лютий 2003р. на суму 1716563,4грн.; №71/174 від 07.04.2003р. за березень 2003р. на суму 1848208,53грн.; №71/233 від 14.05.2003р. за квітень 2003р. на суму 2152968,52грн.; №71/272 від 09.06.2003р. за травень 2003р. на суму 2375312,97грн.; №71/324 від 08.07.2003р. за червень 2003р. на суму 2976289,46грн.; №71/406 від 13.08.2003р. за липень 2003 року на суму 3242153,42грн.; №71/478 від 09.09.2003р. за серпень 2003р. на суму 3257885,42грн.; №71/567 від 08.10.2003р. за вересень 2003р. на суму 2955576,73грн.; №71/661 від 07.11.2003р. за жовтень 2003р. на суму 2541727,18грн.; №71/746 від 05.12.2003р. за листопад 2003р. на суму 2517036,07грн.; №71/857 від 31.12.2003р. за грудень 2003р. на суму 2679415,97грн. Вказані рахунки були відкориговані позивачем рахунками-фактурами №71/587, №71/27, №71/82, №71/140, №71/216, №71/290, №71/259, №71/317, №71/353, №71/449, №71/535, №71/683, №71/726, №71/855, №71/55 відповідно.

При цьому суди встановили, що з врахуванням відкоригованих сум відповідач оплатив послуги в повному обсязі.

Підставою для коригування вищевказаних рахунків-фактур були накази Міністерства транспорту України №895 від 17.12.2002р., №31 від 17.01.2003р., №114 від 18.02.2003р., №191 та №296 від 16.04.2003р., №375 від 22.05.2003р., №470 від 01.07.2003р., №516 від 11.07.2003р., №630 від 14.08.2003р., №709 від 15.09.2003р., №833 від 28.10.2003р., №892 від 18.11.2003р., №971 від 12.12.2003р., № 14 від 16.01.2004р.

Дані накази були прийняті згідно з Положеннями про порядок надання знижок зі зборів за аеронавігаційне обслуговування у повітряному просторі України та аеропортові обслуговування в аеропортах України, затвердженими наказами Міністерства транспорту України від 06.06.2002р. №369 та від 13.03.2003р. №192.

Оцінюючи зміст наказів Міністерства транспорту України №369 (v0369361-02) від 06.06.2002 року, №192 від 13.03.2003р. та щомісячних наказів (що приймались на їх підставі), які сторони застосовували при розрахунках, господарські суди дійшли вірного висновку про відсутність необхідності державної реєстрації в Міністерстві юстиції України зазначених наказів.

Відповідно до частини 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Державна реєстрація нормативно-правових актів здійснюється у порядку та за умов, встановлених Положенням про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою КМУ від 28.12.1992р. №731 (731-92-п) (зі змінами та доповненнями, внесеними постановами КМУ №420 від 15.06.94 (420-94-п) №1640 від 16.10.98 №629 від 16.05.2002р.).

Відповідно до п. 3 цього Положення на державну реєстрацію подаються акти, що містять правові норми (правила поведінки), розраховані на невизначене коло осіб, підприємств, установ, організацій і неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Не для друку", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту.

Разом з тим, накази Мінтрансу від 06.06.2002р. №369 (v0369361-02) , від 13.03.2003р. №192 не містять правові норми (правила поведінки), які мають імперативний характер для невизначеного кола осіб, оскільки в цих наказах встановлюються умови отримання авіаперевізниками знижок по оплаті аеропортових зборів, а не обов’язки щодо виконання зазначеного наказу.

Відтак, накази Міністерства транспорту України №369 (v0369361-02) від 06.06.2002 року, №192 від 13.03.2003р. "Про затвердження Положення про порядок надання знижок зі зборів за аеронавігаційне обслуговування у повітряному просторі України та аеропортові обслуговування в аеропортах України" є чинними нормативно-правовими актами, які регулюють певні суспільні відносини та підлягають виконанню тими суб'єктами, на які поширюється його дія.

Також при дослідженні доводів скаржника про нечинність згаданих наказів Міністерства транспорту України №369 (v0369361-02) , №192 та виданих на їх виконання щомісячних наказів Міністерства транспорту України колегія приймає до уваги, що з матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та позивачем не доведено визнання зазначених наказів недійсними або нечинними та їх скасування у встановленому порядку.

З огляду на викладене колегія відхиляє як безпідставні твердження скаржника, викладені в касаційній скарзі, про застосування судами попередніх інстанцій до спірних відносин нормативно-правових актів, які не набули чинності.

Не взято до уваги судами попередніх інстанцій і посилання позивача про те, що Міністерство транспорту України наказами №369 (v0369361-02) від 06.06.2002 року, №192 від 13.03.2003р. та щомісячними наказами, які видані на виконання зазначених актів, змінено тарифи за аеропортові обслуговування (аеропортові збори).

На час видання наказів від 06.06.2002 р. № 369 (v0369361-02) та від 13.03.2003 р. №192 повноваження Міністерства транспорту України визначались Положенням про Міністерство транспорту України, що затверджено Указом Президента України від 11.05.2000р. № 678/2000 (678/2000) , (зі змінами встановленими Указом № 304/2002 від 27.03.2002р.).

Пунктом 7 вказаного Положення регламентовано, що Міністерство транспорту України, у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства, видає накази, організовує і контролює їх виконання.

Міністерство транспорту України, як головний (провідний) орган у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики в галузі транспорту, було наділено повноваженнями щодо регулювання питань з реалізації єдиної державної економічної, тарифної, інвестиційної політики в сфері використання повітряного простору України та обслуговування повітряного руху, а отже, мало право самостійно встановлювати знижки до аеропортових зборів, не змінюючи при цьому самі тарифи за аеропортові обслуговування.

Зазначаючи про необхідність погодження з Міністерством економіки наказів Мінтрансу від 06.06.2002 р, № 369, від 13.03.2003 р. № 192, позивач виходив з того, що зазначеними наказами змінено розміри аеропортових зборів. Однак цей висновок, як вірно встановлено судами, не відповідає обставинам справи, оскільки, розміри ставок зборів за аеропортове обслуговування при виконанні міжнародних перевезень не змінювались, а тільки надано право на застосування знижок, їх погодження з Міністерством економіки України не передбачено законодавством.

Колегія також відхиляє, як безпідставні, викладені в касаційній скарзі доводи скаржника про те, що накази Мінтрансу від 06.06.2002 р. №369 (v0369361-02) , від 13.03.2003 р. №192 не відповідають ст.15 Конвенції про міжнародну цивільну авіацію від 07.12.1944р., що набула чинності для України з 09.09.1992р., згідно якої будь-які збори, що можуть стягуватись або дозволені для стягування Договірною державою (Україною) за користування аеропортами повітряними суднами будь-якої іншої Договірної держави, не перевищують, щодо повітряних суден, зайнятих у регулярних міжнародних повітряних сполученнях, зборів, які стягувалися б зі своїх національних повітряних суден, зайнятих в аналогічних міжнародних повітряних сполученнях.

Доводи позивача в цій частині були також предметом розгляду в судах попередніх інстанцій і визнані необґрунтованими.

За таких обставин, переглянута у справі постанова апеляційного господарського суду відповідає приписам чинного законодавства, а доводи касаційної скарги визнаються непереконливими.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, п.1 ч.1 ст. 111-9, ст. 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.11.2006р. у справі №6/915 залишити без змін, а касаційну скаргу – без задоволення.