ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
25.01.2007 Справа N 26/271
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого Грейц К.В.,
суддів: Бакуліної С.В.,
Рогач Л.І.
розглянувши у відкритому
судовому засіданні Відкритого акціонерного товариства
матеріали касаційної “Державний експортно-імпортний банк
скарги України”
на постанову від 07.11.2006 року Київського
апеляційного господарського суду
у справі № 26/271
господарського суду міста Києва
за позовом ВАТ “Державний експортно-імпортний
банк України”
До 1. Товариства з обмеженою
відповідальністю “Аттіс-Інвест”;
2. Закритого акціонерного товариства
“Телекомінвест-Київ”
Про стягнення 388 497 дол. США
в судовому засіданні взяли участь представники:
від позивача: Булах О.І. (довіреність від 15.01.2007р.
№ 010-01/229)
від відповідача-1: Беляневич В.Е. (довіреність від
03.11.2006р.)
від відповідача-2: Качмар О.Й. (довіреність № 192 від
10.10.2006р.)
В С Т А Н О В И В:
Рішенням Господарського суду міста Києва (суддя Пінчук В.І.) від
16.08.2006 року, залишеним без змін постановою Київського
апеляційного господарського суду (головуючий суддя –Отрюх Б.В.,
судді –Верховець А.А., Тищенко А.І.) від 07.11.2006 року, у
справі № 26/271 в позові відмовлено.
В касаційній скарзі ВАТ “Державний експортно-імпортний банк
України” просить скасувати ухвалені по справі судові акти та
прийняти нове рішення, посилаючись на порушення норм
матеріального та процесуального права, а саме: ст. 246 ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
, ст.ст. 43, 84, 103, 104 ГПК України
( 1798-12 ) (1798-12)
.
У відзиві на касаційну скаргу ЗАТ “Телекомінвест-Київ” повністю
заперечує викладені в ній доводи.
Заслухавши пояснення на касаційну скаргу представника позивача,
який підтримав викладені в ній доводи, заперечення на касаційну
скаргу представників відповідачів, перевіривши повноту
встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки
в постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів
Вищого господарського суду України приходить до висновку, що
касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Апеляційним судом встановлено, що 15.07.1999 року між позивачем
та відповідачем-2 укладено кредитний договір № 30-оу, відповідно
до п. 1.1 якого позивач надає відповідачу-2 кредит у сумі 423
497 доларів США, а відповідач-2 зобов’язується повернути
позивачу кредит у строк до 16.01.2001 року згідно з графіком,
який є невід’ємною частиною цього договору, та на умовах,
передбачених цим договором. Виконання відповідачем-2 зобов’язань
за кредитним договором було забезпечено заставою, наданою
відповідачем-1 позивачу згідно з договором застави № 607 від
16.07.1999 року, укладеним між позивачем та відповідачем-1.
07.09.2000 року позивачем та відповідачем-2 укладено додаткову
угоду № 1 до кредитного договору № 30-оу від 15.07.1999 року,
відповідно до п. 2 якої графік погашення кредиту та сплати
відсотків викладено в новій редакції, що наведений в додатку № 1
до цієї додаткової угоди.
18.01.2001 року позивачем та відповідачем-2 укладено додаткову
угоду № 2 до кредитного договору № 30-оу від 15.07.1999 року,
відповідно до п. 1 якої позивач продовжує термін користування
кредитом до 15.12.2002 року. Платежі по погашенню кредиту
здійснюються відповідачем-2 згідно з графіком, що наведений в
додатку № 1 до цього договору і є його невід’ємною частиною та
викладається в новій редакції, що додається (додаток № 1 до
додаткової угоди № 2 до кредитного договору № 30-оу від
15.07.1999 року). Відповідно до цього графіка остання дата
погашення відповідачем-2 кредиту та сплати відсотків-31.12.2002
року.
14.02.2001 року позивачем та відповідачем-2 укладено додаткову
угоду № 3 до кредитного договору № 30-оу від 15.07.1999 року,
відповідно до якої сторонами внесено зміни до п. 2.1 кредитного
договору № 30-оу від 15.07.1999 року щодо розміру та порядку
сплати відсотків за користування кредитом; усі інші умови
кредитного договору № 30-оу від 15.07.1999 року залишались без
змін.
Крім того, судом встановлено, що виконання відповідачем-2
зобов’язання за кредитним договором № 30-оу від 15.07.1999 року
забезпечено заставою, наданою відповідачем-1 позивачу відповідно
до договору застави № 459 від 22.02.1999 року до кредитної угоди
№ 15-3/183-06 КфВ від 19.02.1999 року, що укладений між
позивачем та відповідачем-1.
23.07.2001 року позивач та відповідач-1 уклали додаткову угоду
№ 1 до договору застави № 459 від 22.02.1999 року до кредитної
угоди № 15-3/183-06 КфВ від 19.02.1999 року, якою позивач та
відповідач-1 внесли відповідні зміни до п. 1.1 договору застави
№ 459 від 22.02.1999 року в частині вимог, що забезпечувались за
цим договором. Згідно з п. 1.1 договору застави № 459 від
22.02.1999 року, заставою за цим договором забезпечувались
вимоги позивача, що випливали з наступних угод: кредитної угоди
№ 15-3/183-06 КфВ від 19.02.1999 року та угоди про
реструктуризацію боргу № 278-ВК, укладених між позивачем та
відповідачем-1, крім того, заставою за цим договором
забезпечувались вимоги позивача, що випливали з кредитної угоди
№ 30-оу від 15.07.1999 року та чинних додаткових угод до неї,
укладеної між позивачем та відповідачем-2.
20.12.2002 року позивач та відповідач-2 уклали додаткову угоду
№ 4 про внесення змін і доповнень до кредитного договору № 30-оу
від 15.07.1999 року, відповідно до якої сторони погодили внести
зміни та доповнення до кредитного договору, що стосувались
номера рахунку, на який відповідач-2 повинен був здійснювати
платежі по погашенню заборгованості, а також порядку нарахування
відсотків та коригування сум нарахованих відсотків.
30.01.2003 року позивач уклав з відповідачем-1 договір поруки,
згідно з п. 3.1 якого відповідач-1 зобов’язується перед
позивачем солідарно відповідати за своєчасне та повне виконання
відповідачем-2 зобов’язань за кредитним договором № 30-оу від
15.07.1999 року.
Матеріалами справи підтверджується, що приватним нотаріусом
Київського міського нотаріального округу Решетніковою С.І.
вчинено виконавчий напис № 1134 від 07.07.2003 року, на підставі
якого звернено стягнення на майно відповідача-1, що було
предметом застави згідно з договором застави № 459 від
22.02.1999 року, що підтверджено в судовому засіданні
представником позивача.
Колегія суддів не погоджується з висновком апеляційного суду про
відсутність правових підстав для задоволення позову з тих
мотивів, що звернувши стягнення на заставлене майно позивач
скористався одним із способів захисту своїх прав та інтересів;
одні і ті ж вимоги позивача за кредитним договором
№ 30-оу від 15.07.1999 року не можуть бути одночасно задоволені
і на підставі виконавчих написів, і на підставі рішення суду.
Такі висновки суперечать приписам ст. 546 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
стосовно того, що зобов’язання може забезпечуватись заставою,
ст. 593 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, стосовно випадків припинення
права застави, зокрема застава припиняється реалізацією предмета
застави, та ч. 1 ст. 26 Закону України “Про заставу”
( 2654-12 ) (2654-12)
, відповідно до якої заставодавець має право в
будь-який час до моменту реалізації предмета застави припинити
звернення стягнення на заставлене майно виконанням забезпеченого
заставою зобов’язання. Касаційна інстанція вважає, що таке
виконання може відбутися за рішенням суду способом стягнення
коштів з боржника та заставодавця, тобто не за рахунок
заставленого майна, що автоматично припинить звернення стягнення
на заставлене майно.
Разом з тим, позивачем пропущено строк позовної давності. Як
вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до суду
27.04.2006 року.
Згідно з п. 1 додаткової угоди № 2 до кредитного договору
№ 30-оу від 15.07.1999 року, відповідач-2 повинен був погасити
борг за кредитним договором № 30-оу від 15.07.1999 року
31.12.2002 року.
Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, загальний строк для
захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна
давність), встановлюється в три роки. Виходячи з цього, строк
позовної давності закінчився 31.12.2005 року.
Судом правомірно не взяті до уваги доводи позивача стосовно
того, що укладення відповідачем-2 в період перебігу строку
позовної давності з позивачем додаткової угоди № 3 до кредитного
договору № 30-оу від 15.07.1999 року та додаткової угоди № 4 від
20.12.2002 року до кредитного договору № 30-оу від 15.07.1999
року є вчиненням відповідачем-2 дій, які переривають перебіг
строків позовної давності, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 79 ЦК
УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
, перебіг строку позовної давності переривається
вчиненням зобов’язаною особою дій, що свідчать про визнання
боргу, по спорах, в яких однією або обома сторонами є громадяни.
Підписання 01.01.2006 року відповідачем-2 з позивачем акта
звірки заборгованості хоч і є, відповідно до положень ч. 1
ст. 264 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, що набрав чинності з 01.01.2004
року, дією, яка свідчить про визнання відповідачем-2 свого
боргу, проте не перериває позовної давності, оскільки на момент
її вчинення (01.01.2006 року) перебіг позовної давності вже
сплинув (31.12.2005 року).
Згідно з п. 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
від 16.01.2003 року, правила
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
про позовну давність
застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений
законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності
цим Кодексом.
Відповідно до ч. 3 ст. 267 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, позовна
давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі,
зробленою до винесення ним рішення. Відповідну заяву відповідач
зробив 16.08.2006 року у відзиві на позовну заяву позивача від
22.03.2006 року.
Згідно із ч. 4 ст. 267 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, сплив позовної
давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є
підставою для відмови у позові. Відповідно до частини 5 цієї
статті якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної
давності, порушене право підлягає захисту. Однак, як вбачається
з матеріалів справи та доводів касаційної скарги, позивачем суду
не наводились поважні причини пропуску позовної давності,
оскільки його позиція полягає в тому, що він не вважає позовну
давність пропущеною.
З огляду на викладене доводи касаційної скарги стосовно того, що
судом не дано оцінки кредитному договору № 30-оу від 15.07.1999
року є безпідставними, оскільки при повторному розгляді справи
судом ретельно досліджено докази та встановлено дійсні обставини
справи та правовідносини сторін. Посилання на лист № 260 від
01.10.2005 року колегія суддів не бере до уваги, оскільки такий
лист відсутній в матеріалах справи, на нього не посилався в
письмових поясненнях позивач протягом всього часу розгляду
справи обома інстанціями.
Беручи до уваги все наведене та вимоги чинного законодавства в
їх сукупності, колегія суддів не вбачає підстав для скасування
постанови Київського апеляційного господарського суду.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-8, п. 1 ч. 1 ст. 111-9,
ст. 111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд
України,-
П О С Т А Н О В И В:
Касаційну скаргу ВАТ “Державний експортно-імпортний банк
України” від 07.12.2006 року № 026-03/7026 на постанову
Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2006 року
у справі № 26/271 залишити без задоволення, а постанову
Київського апеляційного господарського суду від 07.11.2006 року
у справі № 26/271 –без змін.
Головуючий-суддя К.Грейц
С у д д і С.Бакуліна
Л.Рогач