ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 грудня 2006 р.
№ 5/37
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого -судді
Дерепи В.I.
суддів :
Грека Б.М. -(доповідача у справі)
Стратієнко Л.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича
на постанову
Львівського апеляційного господарського суду від 17.10.06
у справі
№ 5/37
господарського суду
Чернівецької області
за позовом
Товариства з обмеженою відповідальністю "Iнтеркомплект-Плюс"
до
Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича
про
повернення майна, одержаного за недійсною угодою
за участю представників від:
позивача
Єфтемій Р.Ф. (дов. від 07.12.06)
відповідача
Савосюк Н.П. (дов. від 30.06.06)
В С Т А Н О В И В :
Рішенням господарського суду Чернівецької області від
05.06.06 відмовлено у задоволенні позовних вимог ТОВ
"Iнтеркомплект-плюс" до Чернівецького національного університету
ім.Федьковича про повернення майна, одержаного за недійсною
угодою, або відшкодування його вартості.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
17.10.06 частково задоволена апеляційна скарга ТОВ
"Iнтеркомплект-плюс". Рішення першої інстанції скасовано та
ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову у сумі
472463,45 грн. В стягненні 251216,00 грн. відмовлено.
Скаржник вважає, що постанова Львівського апеляційного
господарського суду від 17.10.06 в частині задоволення позову на
суму 472463,45 грн. є незаконною та необгрунтованою та просить її
скасувати, залишивши в силі рішення господарського суду
Чернівецької області від 05.06.06. Скасовуючи рішення суду першої
інстанції, Львівський апеляційний господарський суд не врахував
обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення
спору.
На думку скаржника, апеляційний суд не звернув уваги на ту
обставину, що позивач після визнання договору міни недійсним у
порядку реституції вимагав отримання не майна, отриманого за
угодою, а відшкодування вартості, отриманої як плати за
користування приміщенням, паливно-мастильних матеріалів, вартості
послуг із капітального ремонту, оплати вартості
проектно-кошторисної документації. Таким чином, правовідносини за
своєю правовою природою відрізняються від договору міни.
Задовольняючи вимоги про стягнення 126962 грн. (з урахуванням
індексу інфляції -182190,47 грн.), апеляційний суд посилався на
правовідносини із договору оренди, а не договору міни, а отже
висновки суду про те, що проведення ремонтно-реставраційних робіт
випливає із умов договору міни, не засновані на доказах та
матеріалах справи. В той же час, договором міни, який визнаний
недійсним, не передбачалося обов'язку орендаря проводити
капітальний ремонт, не визначені ні його обов'язки, ні перелік та
вартість матеріалів, які повинні бути використані, не затверджена
та не узгоджена з Університетом проектно-кошторисна документація.
Матеріалами справи не підтверджено, що на проведення
ремонтно-реставраційних робіт була згода орендаря.
Апеляційним судом не взята до уваги та обставина, що
власником будівлі № 1 по вул. Худякова,1 -Університетська,2 є
територіальна громада м. Чернівці в особі міської ради і саме за
вказівкою міського голови, були проведені ремонтно-реставраційні
роботи. Скаржник вважає помилковими висновки суду, що право вимоги
виникло з часу вступу в силу судового рішення про визнання
договору недійсним, оскільки угода є недійсною з часу укладення, а
не з часу набрання чинності судового рішення про визнання її
недійсною.
На думку скаржника, не грунтуються на законі та матеріалах
справи висновки суду про застосування ч.1 ст. 216 Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, оскільки правочин з оренди майна не
був укладений, а роботи по ремонту даху будівлі були проведені
після припинення будь-яких відносин із Спільним українсько-чеським
товариством "Полонина ЛТД". Також безпідставно стягнуто з
Університету проіндексовану вартість затрат на виготовлення
проектно-кошторисної документації на будівництво
фізкультурно-оздоровчого комплексу, оскільки проектна документація
не передавалась Університету, а узгоджена сторонами сума не
перерахована відповідачу.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників
сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши
застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм
матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого
господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає
частковому задоволенню з наступних підстав.
Як слідує з матеріалів справи та встановлено в судових актах,
20.12.94 між Спільним українсько-чеським товариством "Полонина
ЛТД", правонаступником якого є Спільне підприємство
українсько-чеське товариство з обмеженою відповідальністю
"Iнтеркомплект" та Чернівецьким державним університетом ім.
Ю.Федьковича, було укладено договір міни, згідно якого, сторони
здійснили обмін одного майна на інше (т.1 а.с. 11-12).
Згідно додаткової угоди від 01.02.96 до укладеного договору
міни (а.с.13-15), Університет виступає замовником по капітальному
будівництву фізкультурно-оздоровчого комплексу, загальною площею
до 2016 кв.м., "Полонина ЛТД" фінансує виготовлення
проектно-кошторисної документації та будівництво. Відповідно до п.
7.1 додаткової угоди, згідно з рішенням сесії міської ради
м.Чернівці від 30 січня 1996 року № 141 між виконкомом,
Університетом та СТ "Полонина ЛТД" укладається тристороння угода.
Згідно 5 угоди від 28.02.96 (а.с. 87) за Чернівецькою міською
радою зберігається 30% спортивно-оздоровчого комплексу до моменту
повного виконання договору міни.
Судами встановлено, що договір міни від 20 грудня 1994 року
рішенням господарського суду Чернівецької області № 3/25 від
28.02-11.03.02, яке залишено в силі постановою Львівського
апеляційного господарського суду від 13.05.02 визнано недійсним
(т. 1 а.с. 15-20).
Предметом позову є вимога про повернення витрат на
будівництво фізкультурно-оздоровчого комплексу, вартості ремонту
фасаду і покрівлі будинку № 1 по вул. Худякова, вартості ремонту
офісних приміщень, яке набуло ТОВ "Iнтеркомплект-плюс" згідно
угоди від 27.03.04 № 2/04 про відступлення права вимоги від
Спільного підприємства українсько-чеського товариства з обмеженою
відповідальністю "Iнтеркомплект".
Суд першої інстанції, приймаючи рішення про відмову в
задоволенні позову, виходив з того, що вартість
проектно-кошторисних робіт та зроблена оплата експертної оцінки по
ФОК, проведені каналізаційні та інші ремонтні роботи -позивачем
зараховані у заборгованість по орендній платі, а тому вимоги не
можуть вважатися обгрунтованими; по-друге, ремонтні роботи та
поліпшення, які проведено без згоди власника не підлягають
відшкодуванню; по-третє, фактичне користування майном на підставі
договору оренди, унеможливлює в разі його недійсності проведення
між сторонами реституції, а отже слід відмовити стороні у
стягненні вартості паливно-мастильних матеріалів; по-четверте,
правовідносини та розрахунки між сторонами припинено з укладенням
між сторонами угоди про добровільне врегулювання спору від
03.08.99.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний
господарський суд виходив, зокрема, з того, що в матеріалах справи
відсутні докази проведення взаємозаліку по орендній платі, а отже
вимога щодо відшкодування витрачених на будівництво
фізкультурно-оздоровчого комплексу коштів в сумі 53735 грн. (з
урахуванням інфляції -145353,18 грн.) є обгрунтованою. Визначаючи
обгрунтованими вимоги про стягнення коштів за проведені ремонтні
роботи, апеляційний господарський суд, з урахуванням наявних у
справі доказів, зробив висновок про обгрунтованість вимог по
стягненню коштів на ремонт орендованих приміщення з тих підстав,
що ремонтні роботи відносяться до капітальних, доказами проведення
цих робіт є підрядні угоди, вартість робіт визначена експертним
висновком. Апеляційним господарським судом зроблено висновок про
обгрунтованість вимог щодо повернення орендної плати у вигляді
вартості переданих паливно-мастильних матеріалів на суму 44250,30
грн. (з урахуванням перерахунку -144919,80 грн.). В той же час,
апеляційний господарський суд визнав правомірною правову позицію
суду першої інстанції про відмову у відшкодуванні витрат по
ремонту офісних приміщень, оскільки відповідач не звертався з
відповідним клопотанням про проведення ремонтних робіт.
Відповідно до ч.1 ст. 216 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (435-15)
, у разі недійсності правочину кожна із сторін
зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона
одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості
такого повернення, зокрема тоді, коли одержання полягає у
користуванні майном, виконаній роботі, наданій
послузі -відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які
існують на момент відшкодування.
Задовольняючи позовні вимоги Товариства з обмеженою
відповідальністю "Iнтеркомплект-плюс", апеляційний господарський
суд не звернув увагу на те, що після визнання договору міни
недійсним позивач, у порядку реституції вимагав повернення не
майна, отриманого за угодою, а відшкодування вартості отриманих,
як платіж за користування приміщенням паливно - мастильних
матеріалів, вартості послуг із капітального ремонту, оплати
проектно-кошторисної документації,
Колегія суддів відмічає, що апеляційний господарський суд,
задовольняючи вимоги про стягнення 126962 грн. (з
індексацією -182190,47 грн.) вартості капітального ремонту будинку
по вул. Худякова,1 (Університетська, 2) у м. Чернівці не звернув
увагу на той факт, що власником будинку по вул. Худякова, 1 є не
відповідач, а територіальна громада міста. Даний факт
стверджується свідоцтвом про право власності на будівлю та
рішенням господарського суду Чернівецької області від
28.02-11.03.02, залишеним без мін постановою Львівського
апеляційного господарського суду від 13.05.02, що в силу ст. 35
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, має
преюдиційне значення. А отже, в цій частині постанова підлягає
скасуванню а рішення місцевого господарського суду -залишенню без
змін, так як в ньому дана об'єктивна оцінка обставин справи.
Щодо вимог про відшкодування витрат по ремонту офісних
приміщень, то суди першої та апеляційної інстанції обгрунтовано
зробили висновок про відмову у задоволенні вимог, оскільки згоди
на їх проведення відповідач не надавав. Факт відсутності згоди
Університету на здійснення поліпшень підтверджується матеріалами
справи, а саме листом відповідача № 21-21/1241 від 15.11.93 .
Щодо стягнення коштів на будівництво фізкультурно-оздоровчого
комплексу у сумі 53735 грн. (з індексацією -145353,18 грн.) та
висновки суду першої та апеляційної інстанції не можна вважати
обгрунтованими з огляду на наступне. Так, вимога про повернення
зазначеної суми коштів, як умови виконання договору міни, що
включала в себе оплату вартості проектно-кошторисної документації
без аналізу документів та доказів, що свідчили б про виконання
такого зобов'язання, перерахування коштів, прийняття документів,
правомірність віднесення сум на погашення заборгованості, не може
розглядатися як зобов'язання, що підлягає оплаті.
В порушення приписів ст. 111-12 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, судами не враховано вказівки, що
містилися у постанові касаційної інстанції від 26.01.06 по даній
справі. Так, щодо стягнення коштів за поставлені паливно-мастильні
матеріали, суд першої інстанції зробив висновок, що поставка була
здійснена в рахунок заборгованості по орендній платі, в той же
час, судами не досліджено, чи укладався договір оренди, чи мала
місце заборгованість по орендній платі, чи проведено розрахунки за
поставлені паливно -мастильні матеріали.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що при вирішенні
спору про стягнення вартості проектно-кошторисних робіт в сумі
53735 грн. (з врахуванням перерахунку -145353,18 грн.) та вартості
паливно-мастильних матеріалів в сумі 42250 грн. (та
перерахунком -144919,80 грн.) судові рішення не можуть вважатися
законними і обгрунтованими, а тому підлягають скасуванню з
передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Згідно з приписом частини другої статті 111-7 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, касаційна інстанція не
має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не
були встановлені у рішенні або постанові господарського суду,
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
Крім того, при вирішенні спору судовими інстанціями
приймались до уваги відповіді на претензії та відзиви без аналізу
первинних документів, що є порушенням приписів ст. ст. 32, 43
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
. Так як
доказів недостатньо для встановлення дійсних юридичних фактів, то
ці докази підлягають дослідженню в сукупності, в системному
взаємозв'язку з іншими доказами по справі. I лише співставивши ці
докази з іншими матеріалами справи, на підставі детального
дослідження та аналізу, господарський суд може зробити висновок
про існування того чи іншого порушеного факту, що входить в
предмет доказування.
Разом з тим, колегія суддів вважає, що рішення господарського
суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог про
стягнення 126962 грн. (з наступним перерахунком -182190,47 грн.)
та рішення та постанова в частині стягнення 251216 грн. не
підлягають скасуванню, так як судами повно та всебічно досліджені
обставини та їм дана належна правова оцінка. В іншій частині
судові акти підлягають скасуванню, а справа -направленню на новий
розгляд, оскільки ухвалюючи рішення та постанову в цій частині,
судами не була надана належна правова оцінка вищевикладеним
обставинам, а отже, не дотримані принципи повноти, всебічності та
об'єктивності судового розгляду.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7,
111-11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
,
Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В :
1. Касаційну скаргу задовольнити частково. Рішення
господарського суду Чернівецької області від 05.06.06 та постанову
Львівського апеляційного господарського суду від 17.10.06 по
справі № 5/37 в частині стягнення 145353, 18 грн. та 144919,80
грн. скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд.
2. В частині відмови у стягненні 251216 грн. рішення
господарського суду від 05.06.06 та постанову Львівського
апеляційного господарського суду від 17.10.06 по справі № 5/37
залишити без змін.
3. В частині стягнення 182190,47 грн. постанову Львівського
апеляційного господарського суду від 17.10.06 скасувати, рішення
господарського суду Чернівецької області від 05.06.06 у справі
№5/37 залишити без змін.
Головуючий - суддя В. Дерепа
Судді Б. Грек
Л. Стратієнко