ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 грудня 2006 р.
№ 2-13/12589-2006
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого:
Першикова Є.В.,
суддів:
Савенко Г.В.,
Ходаківської I.П.,
розглянувши
касаційну скаргу
суб'єкта підприємницької діяльності -фізичної особи
ОСОБА_1(далі Підприємець)
на постанову
Севастопольського апеляційного господарського суду
від
26.09.06
у справі
№ 2-13/12589-2006
господарського суду
Автономної Республіки Крим
за позовом
товариства з обмеженою відповідальністю "Дитячий санаторій
"Приморський" (далі Товариство)
до
Підприємця
про
визнання договору недійсним та повернення майна
В засіданні взяли участь представники
- позивача:
Олєйнік I.I. (за дов. б/н від 07.08.06);
- відповідача:
не з'явилися.
Ухвалою від 27.11.06 колегії суддів Вищого господарського
суду України касаційна скарга Підприємця була прийнята до
провадження та призначена до розгляду на 14.12.06.
12.12.06 до колегії суддів Вищого господарського суду України
надійшла заява Підприємця в якій ставиться питання про розгляд
справи за його відсутності. Про вказані обставини представника
Товариства було повідомлено на початку судового засідання
14.12.06.
У судове засідання 14.12.06 Підприємець або його
уповноважений представник не з'явився. Представник Товариства щодо
розгляду справи у відсутності представника Підприємця не
заперечував.
Відводів складу колегії суддів не заявлено.
За згодою представника Товариства, відповідно до ч. 2 ст. 85
та ч. 1 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, у судовому засіданні 14.12.06 було оголошено лише
вступну та резолютивну частини постанови Вищого господарського
суду України.
Рішенням від 31.08.06 господарського суду Автономної
Республіки Крим (суддя Жукова А.I.) позовні вимоги Товариства
задоволено.
Визнано недійсним договір оренди нежилого приміщення,
укладений між Товариством та Підприємцем 01.06.00.
Підприємця зобов'язано звільнити нежиле приміщення площею
80,4 м.кв. та земельну ділянку площею 362,00 м.кв., що розташовані
в охоронній зоні земель площею 0,1010 га з обмеженим режимом
експлуатації за адресою: АДРЕСА_1
Підприємця зобов'язано повернути Товариству нежиле приміщення
площею 80,4 м.кв. та земельну ділянку площею 362,00 м.кв., що
розташована в охоронній зоні земель площею 0,1010 га з обмеженим
режимом експлуатації за адресою: АДРЕСА_1
З Підприємця на користь Товариства стягнуто 85,00 грн.
державного мита та 118,00 грн. витрат за інформаційно-технічне
забезпечення судового процесу.
Рішення суду першої інстанції мотивовано положеннями ст.ст.
220, 792-794 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Постановою від 26.09.06 Севастопольського апеляційного
господарського суду (колегія суддів у складі:
головуючого -Прокопанич Г.К., суддів -Гонтаря В.I., Борисової
Ю.В.) апеляційну скаргу Підприємця залишено без задоволення, а
рішення від 31.08.06 господарського суду Автономної Республіки
Крим без змін.
При винесенні постанови апеляційний суд дійшов до висновку,
що при укладенні спірного договору було порушено вимоги ч. 1 п.п.
1, 2 ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини"
( 1805-14 ) (1805-14)
.
Не погоджуючись з рішеннями попередніх судових інстанцій
Підприємець звернувся до Вищого господарського суду України з
касаційною скаргою в якій просить рішення від 31.08.06
господарського суду Автономної Республіки Крим та постанову від
26.09.06 Севастопольського апеляційного господарського суд
скасувати та постановити по справі нове рішення, яким у
задоволенні позовних вимог Товариству відмовити.
Свої вимоги скаржник обгрунтовує тим, що при винесенні
оскаржених судових рішень було порушено норми матеріального та
процесуального права.
Зокрема, скаржник звертає увагу, що визнавши недійсним
договір на підставі ст. 18 Закону України "Про охорону культурної
спадщини" ( 1805-14 ) (1805-14)
від 08.06.00 апеляційний суд застосував
закон, який не діяв на день укладення спірного договору.
У своєму відзиві на касаційну скаргу Товариство щодо доводів
скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим
просить оскаржені рішення та постанову залишити без змін, а
касаційну скаргу Підприємця без задоволення.
Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на
касаційну скаргу, заслухавши пояснення представника Товариства,
суддю-доповідача, оцінивши та дослідивши повноту встановлення
попередніми судовими інстанціями обставин справи та їх правову
оцінку, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла
до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з
наступних підстав.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі
матеріалів справи, у серпні 2006 року Товариство звернулось до
господарського суду з позовом до Підприємця та просило визнати
недійсним договір оренди нежитлового приміщення від 01.06.00 та
земельної ділянки від 01.06.00, а також зобов'язати Підприємця
звільнити, та негайно повернути нежитлове приміщення площею 80,4
кв.м. та земельну ділянку площею 362,00 кв.м., що розташовані в
охоронній зоні земель площею 0,1010 га з обмеженим режимом
експлуатації за адресою: АДРЕСА_1. При цьому встановлено, що у
якості підстав позовних вимог Товариство зазначило наступне: 1)
об'єкт оренди є пам'ятником історичної культурної спадщини і
повинен використовуватись виключно за призначенням; 2) договір не
приведено у відповідність до вимог діючого Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) (435-15)
в частині нотаріального посвідчення договору та
порядку передачі майна в суборенду; 3) порушено вимоги ст.ст. 7,
8 Закону України "Про оренду землі" ( 161-14 ) (161-14)
. Також, судовими
інстанціями встановлено, що правовою підставою для задоволення
позовних вимог Товариство визначило ст.ст. 283-288 Господарського
кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
та ст.ст. 16, 209, 214-216, 220, 774,
785, 793, 794 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Під час перегляду справи в апеляційному порядку встановлено,
що рішення суду першої інстанції мотивовано положеннями Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
від 16.01.03.
Врахувавши, що спірний договір укладений до набрання чинності
Цивільним кодексом України ( 435-15 ) (435-15)
від 16.01.03, апеляційний
суд прийшов до висновку, що відповідність його законодавству має
перевірятись з урахуванням діючих на момент його укладення норм. У
зв'язку з зазначеним апеляційний суд вирішив за необхідне змінити
мотивувальну частину рішення, застосувавши до спірних
правовідносин ст. 48 Цивільного кодексу УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
,
обгрунтувавши це тим, що Товариством та судом першої інстанції
невірно визначений правовий характер предмету позову, оскільки
положення Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
від 16.01.03 при
вирішенні питання щодо дійсності договору, укладеного у 2000 році
та який продовжує діяти до цього часу, не можуть бути застосовані.
Судом апеляційної інстанції на підставі наданих сторонами
доказів по справі встановлено, що об'єктом оренди за спірним
договором від 01.06.00 є споруда, віднесена до пам'ятників
історично-культурної спадщини, а саме: IНФОРМАЦIЯ_1.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує,
що відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
цей Кодекс застосовується до
цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, а щодо
цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним
кодексом України ( 435-15 ) (435-15)
, положення цього Кодексу
застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або
продовжують існувати після набрання ним чинності, отже, судам
належало з'ясувати наявність підстав недійсності угоди за
Цивільним кодексом Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
.
Угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених
законом. Спеціальні підстави та наслідки недійсності угод
передбачені, зокрема, статтями 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного
кодексу Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
. Загальні підстави та наслідки
недійсності угоди передбачено ст. 48 Цивільного кодексу УРСР
( 1540-06 ) (1540-06)
, за якою недійсною визнається угода, що не відповідає
вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно
застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням
закону і не підпадає під дію інших спеціальних норм.
Пленум Верховного Суду України в п.п. 2, 12 Постанови від
28.04.78 № 3 ( v0003700-78 ) (v0003700-78)
"Про судову практику в справах про
визнання угод недійсними" роз'яснив, що угода може бути визнана
недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом.
В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті
обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та
настання визначених юридичних наслідків.
Отже, вирішуючи спір про визнання угоди недійсною,
господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з
якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання
відповідних наслідків: відповідність змісту угоди вимогам закону,
додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за
угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та
інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Водночас розгляд справи повинен відбуватись з додержанням
принципів диспозитивності та змагальності учасників судового
процесу, передбачених ст. 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, відповідно до підстав та предмету позову.
Колегія суддів Вищого господарського суду України звертає
увагу, що в обгрунтування постанови, винесеної за результатами
перегляду справи в апеляційному порядку Севастопольським
апеляційним господарським судом було покладено положення Закон
України "Про охорону культурної спадщини" ( 1805-14 ) (1805-14)
№ 1805-III
від 08.06.00 (далі Закон № 1805-III), проте вказаний закон на день
укладення спірного договору від 01.06.00 не був прийнятий та не
набрав чинності, а тому не може бути застосований до спірних
правовідносин.
Так, відповідно до Розділ X "Прикінцеві положення" Закону №
1805-III ( 1805-14 ) (1805-14)
цей Закон набирає чинності з дня його
опублікування, крім п.п. 2 - 4 ч. 4 р. X, які набирають чинності з
01.01.01.
Відповідно до Указу Президента "Про порядок офіційного
оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності"
від 10.06.97 № 503/97 ( 503/97 ) (503/97)
, офіційними друкованими
виданнями, в яких здійснюється офіційне оприлюднення законів та
інших актів Верховної Ради України, є "Офіційний вісник України";
газета "Урядовий кур'єр", а також газета "Голос України" та
"Відомості Верховної Ради України".
З урахуванням наведеного, Закон № 1805-III ( 1805-14 ) (1805-14)
набрав
чинності лише 12.07.00, оскільки його було вперше офіційно
опубліковано у газеті "Урядовий кур'єр" № 124 від 12.07.00.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
,
закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в
часі, крім випадків, коли вони пом'якшують відповідальність. У
даний час, це конституційне положення знаходить законодавче
закріплення в актах, що регулюють відповідальність і юридичних
осіб.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує,
що відповідно до ч. 1 ст. 4-5 Господарського процесуального
кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
господарські суди здійснюють
правосуддя шляхом прийнят тя обов'язкових до виконання на усій
території України рішень, ухвал, постанов. Невиконання вимог
рішень, ухвал, постанов господарських судів тягне
відповідальність, встановлену цим Кодексом та інши ми законами
України.
Колегія суддів Вищого господарського суду України наголошує,
що Господарським процесуальним кодексом України ( 1798-12 ) (1798-12)
встановлено вимоги щодо змісту рішення, зокрема, поставлено певні
умови щодо по рядку складання господарського рішення та його
змісту.
Так, рішення госпо дарського суду має відповідати вимогам
високої судової куль тури, які ставляться до офіційних документів.
Воно повинно бути викладеним грамотно, чітко, зрозуміло, бути
законним, обгрунтованим, переконливим і однозначним, безумовним і
безальтернативним.
Отже, головними вимогами до судового рішення є його
законність та обгрунтованість. Законність -це вимога до
формальної, юридичної сторони судового рішення. Вона передбачає
дотри мання і правильне застосування норм матеріального та проце
суального права. Обгрунтованість рішення -це вимога до фактичної
сторони рішення, яка полягає в тому, що рішення повинні
грунтуватися на всіх підтверджених у ході розгляду спра ви
фактичних обставинах, які мають значення для справи, а висновки
суду повинні відповідати встановленим обставинам та дослідженим
доказам. Порушення судом цих вимог до судо вого рішення тягне за
собою скасування або зміну незаконного чи необгрунтованого
рішення.
Відповідно до п. 6 роз'яснень Пленуму Верховного суду
України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про
судове рішення" ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
мотивувальна частина кожного
рішення повинна мати також посилання на закон та інші нормативні
акти матеріального права і у відповідних випадках -на норми
Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, на підставі яких визначено
права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах й інші норми
процесуального права, керуючись якими суд встановив обставини
справи, права і обов'язки сторін, а в необхідних випадках - також
на відповідні керівні постанови Пленуму Верховного Суду України з
питання застосування законодавства.
Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає,
що апеляційним судом при винесенні постанови зазначеного не було
враховано і помилково покладено в основу оскарженого судового
рішення закон, який не може бути застосований до спірних
правовідносин.
Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до
уваги, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення
судовими інстанціями не лише норм матеріального та процесуального
права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів. Колегія
суддів Вищого господарського суду України наголошує, що оцінка
доказів, не віднесена до компетенції касаційної інстанції.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, враховуючи
вимоги ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, відзначає, що перегляд у касаційному порядку судового
рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі
встановлених фактичних обставин справи та перевіряється
застосуванням попередніми інстанціями норм матеріального і
процесуального права. Касаційна інстанція не має права
встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України,
викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про судове
рішення" ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, рішення є законним тоді, коли суд,
виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно
перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з
нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних
правовідносин.
Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду
справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або
вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того
чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати
нові докази або додатково перевіряти докази, рішення та постанова
у справі підлягають скасуванню, а справа -направленню на новий
розгляд до господарського суду Автономної Республіки Крим.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу суб'єкта підприємницької
діяльності -фізичної особи ОСОБА_1задовольнити частково.
Рішення від 31.08.06 господарського суду Автономної
Республіки Крим та постанову від 26.09.06 Севастопольського
апеляційного господарського суду у справі № 2-13/12589-2006
господарського суду Автономної Республіки Крим скасувати, а справу
направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Головуючий
Є.Першиков
судді:
Г.Савенко
I.Ходаківська