140/13-06 Про стягнення коштів за невиконання умов договору безвідсоткової цільової позики - Текст документа

Товариство з обмеженою відповідальністю "Кондитер-Iнвест" звернулось до господарського суду Київської області з позовом про стягнення з Відкритого акціонерного товариства "Заліське" 200000 грн., з яких 100000 грн. - основний борг, 100000 грн.-штраф, в зв'язку з невиконанням відповідачем умов договору безвідсоткової цільової позики від 27.09.2005р. та додаткової угоди до неї щодо повернення грошових коштів.

У відзиві на позов відповідач визнав його повністю, пояснивши невиконання зобов'язання відсутністю грошових коштів.

Рішенням господарського суду Київської області від 22.05.2006р. (суддя С.Ю.Наріжний) позов задоволено повністю: стягнуто з відповідача на користь позивача 100000 грн. заборгованості, 100000 грн. штрафу, та судові витрати: 2000 грн. державного мита та 118грн. витрат за інформаційно - технічне забезпечення судового процесу.

Судове рішення обгрунтоване порушенням відповідачем статті 193 Господарського кодексу України (436-15) , пункту 8.2 договору безвідсоткової цільової позики від 27.09.2005р. та пунктів 1,2 додаткової угоди, яка є невід'ємною частиною цього договору, оскільки встановлено, що відповідач в порушення умов зазначеного договору свої зобов'язання не виконав, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість перед позивачем.

Не погоджуючись з рішенням господарського суду, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській області звернулось до Вищого господарського суду з касаційною скаргою на рішення господарського суду Київської області, в якій просить його скасувати, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи касаційну скаргу доводами про прийняття рішення при неправильному застосуванні норм процесуального права, а саме, статей 27, 78 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) . Скаржник посилається на те, що судом не було повідомлено і не було залучено Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській області як органу, що здійснює повноваження власника майна відповідача, і особи права якої порушуються.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу її доводи відхилив, оскільки вважає, що прийняте рішення жодним чином не впливає на права та інтереси скаржника.

Заслухавши доповідь судді -доповідача, пояснення представників сторін та скаржника, присутніх в судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підстав встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

З матеріалів справи вбачається, що між позивачем та відповідачем було укладено договір безвідсоткової цільової позики від 27.09.2005р., відповідно до умов якого позивач зобов'язувався надати відповідачу безвідсоткову цільову позику у розмірі 100000 грн., а відповідач зобов'язаний був використати її за цільовим призначенням та повернути позику у визначений договором строк позивачу.

Між сторонами була укладена також додаткова угода №1 від 10.10.2005р., якою було внесено зміни до договору безвідсоткової цільової позики від 27.09.2005 р. та, яка є невід'ємною частиною його.

Згідно пунктів 1, 2 додаткової угоди, строк надання позики становив три місяці з моменту отримання позичкових грошових коштів, по закінченню яких відповідач зобов'язаний був протягом трьох днів повернути суму позики шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок позивача.

Пунктом 8.2 договору безвідсоткової цільової позики від 27.09.2005р. встановлено, що у випадку невиконання або неналежного виконання відповідачем своїх зобов'язань щодо повернення позики, відповідач сплачує на користь позивача штраф у розмірі отриманих за договором коштів.

Господарським судом встановлено, що позивач належним чином виконав свої зобов'язання за договором, перерахувавши на рахунок відповідача 100000 грн., що підтверджується платіжним дорученням №930 від 05.10.2005р., а відповідач в порушення умов договору та прийнятих на себе зобов'язань грошові кошти у визначений строк позивачу не повернув, у зв'язку з чим на день подання позову у нього виникла заборгованість перед позивачем в сумі 100000 грн.

Частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України (436-15) та статтею 526 Цивільного кодексу України (435-15) встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно статті 510 Цивільного кодексу України (435-15) сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.

Частинами 1, 3 статті 96 цього Кодексу встановлено, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Встановивши, що відповідачем зобов'язання не виконано належним чином відповідно до договору, суд задовольнив позов.

Щодо посилання скаржника на порушення першою інстанцією вимог статті 27 Господарського кодексу України (436-15) слід зазначити, що зазначена стаття передбачає, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін.

У підпункті 1 рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004р. № 18-рп/2004 (v018p710-04) у справі № 1-10/2004 за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України вирішив: поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Статтею 107 Господарського процесуального кодексу (1798-12) визначено, що сторони у справі мають право подати касаційну скаргу, а прокурор касаційне подання на рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляційного суду. Касаційну скаргу мають право подати також особи, яких не було залучено до участі у справі, якщо суд прийняв рішення чи постанову, що стосується їх прав і обов'язків.

Тобто, особи, які не є сторонами по справі (стаття 21 цього Кодексу) та треті особи (статті 26, 27 вказаного Кодексу) повинні доводити той факт, що оскаржуване рішення стосується їх прав та обов'язків.

З викладеного вбачається, що рішення, оскаржуване такою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов'язків цієї особи, тобто в рішенні суду безпосередньо розглядається й вирішується спір про права у правовідносинах, учасником яких є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Рішення слід вважати таким, що прийнято про права та обов'язки осіб, яких не залучено до участі у справі, якщо; в описовій чи мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов'язки цих осіб; у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов'язки цих осіб. Відтак, будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами не береться до уваги.

Проте, Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області не доведено, що оскаржуване ним рішення у справі №140/13-06 стосується його прав та обов'язків з огляду на таке.

Предметом даного спору є, зокрема, стягнення боргу, на підставі невиконання відповідачем умов договору безвідсоткової цільової позики.

З матеріалів справи вбачається, що рішення господарського суду Київської області від 22.05.2006р., оскаржуване Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Київській області, безпосередньо не стосується прав та обов'язків скаржника, оскільки в рішенні не вирішувався спір про його права у правовідносинах щодо виконання господарського зобов'язання, яке виникло з договору безвідсоткової цільової позики від 27.09.2005р, відсутні також висновки суду щодо прав та обов'язків скаржника у зазначених правовідносинах в мотивувальній та резолютивній частинах. Також скаржником не наведено будь-яких умов установчих документів чи норм чинного законодавства, що зумовлюють його відповідальність за зобов'язаннями боржника.

Відповідно до пункту 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976р. № 11 "Про судове рішення" (v0011700-76) , рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

В силу принципу безпосередності судового розгляду рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому постановлюється рішення. Неприпустимим є витребування і приєднання до справи матеріалів на підтвердження висновків і мотивів рішення після його винесення.

Таким чином, посилання скаржника про порушення судом першої інстанції статті 27 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) щодо прийняття рішення господарським судом, яке стосується його прав та обов'язків, безпідставні.

Відтак, твердження заявника про порушення і неправильне застосування господарським судом норм процесуального права при прийнятті рішення не знайшли свого підтвердження та суперечать матеріалам справи, в зв'язку з чим підстав для скасування постановленого у справі судового рішення колегія суддів не вбачає.