ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
IМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 жовтня 2006 р.
№ 9/268-05-6653
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Плюшка I.А.
Суддів: Панченко Н.П., Самусенко С.С.
Розглянувши у відкритому
судовому засіданні касаційну
скаргу Дитячого санаторію Міністерства охорони здоров'я
України "Люстдорф"
та касаційне подання Заступника прокурора Одеської області
на постанову Одеського апеляційного господарського суду від
11.05.2006 року;
у справі №9/268-05-6653
за позовом Дитячого санаторію Міністерства охорони здоров'я
України "Люстдорф"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Вертикаль"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет
спору на стороні позивача -Міністерство охорони здоров'я
про визнання інвестиційного договору недійсним
За участю представників:
- позивача - Лисий В.М. (дов. від 27.09.2006 р. №679); Прасов
О.О. -прокурор відділу ГПУ.
- відповідача - Бойко Н.I. (дов. від 28.02.2006 року №2801
/06 -дов.)
Міністерство охорони здоров'я України -Морачов О.В. (дов. від
18.10.2005 р. № 14-13/101).
В судовому засіданні оголошувалася перерва до 17.10.2006р.
ВСТАНОВИВ:
Рішення господарського суду Одеської області від 12.10.2005
року у справі №9/268-05-6653 позов Дитячого санаторію Міністерства
охорони здоров'я України "Люстдорф" до Товариства з обмеженою
відповідальністю "Вертикаль" про визнання інвестиційного договору
недійсним задоволено. Визнано недійсним з моменту вчинення
інвестиційний договір від 05.11.2004 року зі змінами та
доповненнями №1 від 27.01.2005 року укладений між Дитячим
санаторієм "Люстдорф" Міністерства охорони здоров'я України та ТОВ
"Вертикаль".
Постановою Одеського апеляційного господарського суду від
11.05.2006 року у справі №9/268-05-6653 зазначене рішення
господарського суду Одеської області від 12.10.2005 року
скасовано, позовні вимоги Спеціалізованого дитячого санаторію
"Люстдорф" до ТОВ "Вертикаль" за участю третьої особи без
самостійних вимог про визнання інвестиційного договору "Про
розміщення матеріально-технічної бази санаторію "Люстдорф" від
05.11.2004 року зі змінами та доповненнями №1 від 27.01.2005 року,
укладеного між позивачем та відповідачем - залишені без
задоволення.
Скаржник, не погоджуючись з мотивами викладеними в постанові
Одеського апеляційного господарського суду від 11.05.2006 року у
справі №9/268-05-6653 звернувся з касаційною скаргою в якій
просить скасувати відповідну постанову з мотивів неправильного
застосування та порушення норм матеріального і процесуального
права, а рішення господарського суду Одеської області від
22.03.2006 року у справі №9/268-05-6653 залишити без змін. В
порядку представництва інтересів держави з касаційним поданням на
відповідну постанову Одеського апеляційного господарського суду
від 11.05.2006 року у справі №9/268-05-6653 звернувся заступник
прокурора Одеської області, в якій просить скасувати оскаржувану
постанову з мотивів неправильного застосування норм матеріального
і процесуального права та залишити в силі рішення суду першої
інстанції.
Заслухавши суддю доповідача, перевіривши наявні матеріали
справи на предмет повноти їх встановлення судом першої і
апеляційної інстанцій та правильності застосування норм
матеріального та процесуального права, колегія суддів, дійшла
висновку про відмову в задоволенні касаційної скарги та
касаційного подання заступника прокурора Одеської області, з
наступних підстав.
Згідно з частиною 2 статті 111-7 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
касаційна інстанція не
має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не
були встановлені господарськими судами першої та апеляційної
інстанції чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність
того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими,
збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Правова оцінка обставин та достовірності доказів по справі є
виключною прерогативою першої та апеляційної інстанції.
Приймаючи оскаржуване рішення від 12 жовтня 2005 року по
справі №9/268-05-6653 господарський суд Одеської області виходив з
того, що інвестиційний договір від 05.11.2004 року зі змінами та
доповненнями викладеними в додатку №1 від 27.01.2005 року, який
укладений між позивачем та відповідачем, укладений всупереч
вимогам чинного законодавства, зокрема діючим
санітарно-гігієнічним нормам що ставляться до земельних ділянок
для розміщення дитячих санаторіїв, а також моральним засадам
суспільства і не спрямований на реальне настання правових
наслідків, обумовлених ним.
Однак, приймаючи оскаржувану поставу від 11.05.2006 року
Одеський апеляційний господарський суд дійшов висновку, про
відсутність зазначених в рішенні суду першої інстанції порушень
вимог закону з огляду на наступні обставини. Зокрема, судом
апеляційної інстанції, що знаходить підтримку колегією суддів
касаційної інстанції, було встановлено, що на виконання
оспорюваного правочину, було укладено додаткову угоду №1 від
16.11.2004 року, трьохсторонню угоду від 22.11.2004 року, що
підписана уповноваженими представниками позивача, відповідача та
Генерального підрядника ТОВ "Обрій", а також узгоджено з боку
Міністерства охорони здоров'я України від 06.12.2004 року
матеріали оскаржуваного інвестиційного договору та погоджено
відмову дитячого санаторію "Люстдорф" від постійного користування
частиною земельної ділянки. Що знаходиться за адресою: м. Одеса,
с. Черноморка, вул.. Зої Космодем'янскьої, 1, площею 7 га, з
огляду на що, згідно положень ст.ст. 203, 215 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
(які застосовуються до спірних зобов'язальних відносин
в частині та в порядку передбаченому п. 4 Перехідних положень ЦК
України ( 435-15 ) (435-15)
), суд апеляційної інстанції, проаналізувавши
умови спірного інвестиційного договору від 05.11.2004 року, дійшов
висновку про те, що зміст правочину не суперечить законодавству
України та моральним засадам суспільства, про дотримання
контрагентами всіх вимог, встановлених законом, для дійсного
правочину.
На думку колегії суддів касаційної інстанції не вбачається
також підтверджень порушення порядку застосування норм
матеріального і процесуального права, щодо вирішення питання про
правомірність відмови позивача від постійного користування
земельною ділянкою площею в 7 га, з метою виконання умов
інвестиційного договору від 05.11.2004 року, з огляду на наступне.
Відповідно до п. 2.1 СанПіН 24-125-4437-87 "Устройство,
содержание и организация режима детских санаториев" затверджених
заступником МОЗ СРСР, Головним державним санітарним лікарем СРСР
від 23.11.1987, площа земельної ділянки, яка потрібна для
розміщення дитячих санаторіїв, не залежно від їх медичного
профілю. Повинна становити не менше 200 кв.м. із розрахунку на
одне місце без урахування площі земельної ділянки господарської
зони. Пунктом 1.1 "Тимчасового положення про дитячий оздоровчий
заклад" затвердженого Наказом Державного комітету у справах сім'ї
та молоді України від 05.02.2004 року №31 ( z0213-04 ) (z0213-04)
визначено
поняття "дитячий оздоровчий заклад (табор, містечко, комплекс,
центр)", зокрема таким є позашкільний оздоровчий заклад, метою
діяльності якого є реалізація права кожної дитини на повноцінний
відпочинок, оздоровлення, забезпечення змістовного дозвілля,
задоволення інтересів і духовних потреб. Як встановлено судом
апеляційної інстанції, позивач є спеціалізованим
санаторно-курортним закладом для лікування дітей з туберкульозом,
захворюваннями органів опору та руху, що постраждали внаслідок
аварії на ЧАЕС, а отже положення зазначених нормативних актів не
застосовуються при врегулюванні спірних відносин.
При цьому, приймаючи оскаржуване судове рішення суд
апеляційної інстанції також дійшов висновку що, передача земельної
ділянки у користування відповідача, не є підставою визнання
спірного правочину недійсним, оскільки відносини щодо регулювання
використання та охорони земель врегульовані Земельним кодексом
України ( 2768-14 ) (2768-14)
та Законом України "Про оренду землі"
( 161-14 ) (161-14)
. Однак, колегія суддів касаційної інстанції не може
погодитися з відповідними висновками суду апеляційної інстанції, з
огляду на наступне. Відповідно до ст. 215 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
,
недодержання в момент вчинення правочину вимог які встановлені ч.
ч. 1 - 3 ст. 203 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
є підставою для визнання
правочину недійсним. Однією із визначених в ст. 203 ЦК України
( 435-15 ) (435-15)
вимог є відповідність змісту правочину актам цивільного
законодавства та Цивільному кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
.
Відповідно до ст. 4 ЦК України ( 435-15 ) (435-15)
, актами цивільного
законодавства є Конституція України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
, Цивільний
кодекс України ( 435-15 ) (435-15)
, а також інші закони, які приймаються
відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
та цього Кодексу.
Оскільки, Земельним кодексом України ( 2768-14 ) (2768-14)
регулюються
відносини щодо використання та охорони земель відповідно до
загальних засад визначених в Конституції України ( 254к/96-ВР ) (254к/96-ВР)
,
а також відносини, що пов'язані із реалізацією суб'єктами
господарських правовідносин своїх прав та обов'язків відносно
земельних ділянок, то положення останнього необхідно враховувати
при визначенні підстав визнання правочину недійсним, якщо
положеннями останнього порушується встановлений земельним
законодавством порядок використання та охорони земель.
Колегія суддів касаційної інстанції, переглядаючи оскаржувані
судові рішення, виходить з того, що відповідно до ст. 141
Земельного кодексу України ( 2768-14 ) (2768-14)
, однією з підстав
припинення права користування земельною ділянкою є добровільна
відмова від права користування земельною ділянкою. Згідно ч. ч.
3 - 4 ст. 142 ЗК України ( 2768-14 ) (2768-14)
, припинення права постійного
користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови
землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної
ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви
землекористувача приймає рішення про припинення права користування
земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.
Отже, чинне земельне законодавства не передбачає заборону
добровільної відмови від права користування земельною ділянкою,
внаслідок чого, на думку колегії суддів, відсутні правові підстави
стверджувати про суперечність змісту спірного правочину положенням
чинного законодавства та моральним засадам суспільства в цій
частині.
З огляду на викладене, колегія суддів касаційної інстанції
приходить до висновку про відсутність допущених судом апеляційної
інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при
поставленні оскаржуваного судового рішення.
Згідно роз'яснень пленуму Верховного Суду України викладених
в п. 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення"
( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, обгрунтованим визнається рішення, в якому повно
відображені обставини і правові наслідки є вичерпними,
відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами,
дослідженими у судовому засіданні. Законним рішення є тоді, коли
суд, дотримавшись всіх вимог процесуального законодавства і
всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з
нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних
правовідносин.
Відповідно до вище викладеного, керуючись ст. ст. 111-5,
111-7, 111-9,- 111-11 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (1798-12)
, Вищий господарський суд України,
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Дитячого санаторію Міністерства охорони
здоров'я України "Люстдорф" та касаційне подання заступника
прокурора Одеської області залишити без задоволення.
2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від
11.05.2006 року у справі №9/268-05-6653 залишити без змін.
Головуючий суддя I. Плюшко
Судді: Н. Панченко
С.Самусенко