ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.07.2006 Справа N 14/12
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого: Першикова Є.В.,
суддів: Савенко Г.В.,
Ходаківської І.П. ,
розглянула
касаційну фермерського господарства “Надія” (далі
скаргу Господарство)
на постанову Запорізького апеляційного господарського суду
від 13.04.06
у справі № 14/12
господарського Запорізької області
суду
за позовом відкритого акціонерного товариства
“Ексім-трейдинг” (далі Товариство)
до Господарства
Про стягнення заборгованості в сумі 20 020,92 грн.
В засіданні взяли участь представники
- позивача: Горбань Т.В. (за дов. № 177/05 від 29.08.05)
- у судовому засіданні 15.06.06, 29.06.06;
13.07.06; 27.07.06;
- відповідача: Петровський А.В. (за дов. б/н від 20.06.06)
- у судовому засіданні 29.06.06.; 13.07.06,
27.07.06.
Ухвалою від 02.06.06 Вищого господарського суду України
касаційна скарга Господарства б/н від 11.05.06 була прийнята до
провадження, розгляд справи призначено на 15.06.06.
Врахувавши, що у судове засідання представник скаржника не
з’явився, ухвалою від 15.06.06 колегія суддів Вищого
господарського суду України відклала розгляд справи на 29.06.06.
Про вказані обставини представників сторін було повідомлено на
початку судового засідання 29.06.06. Відводів складу колегії
суддів не заявлено.
За згодою сторін, відповідно до ст. 77 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, ч. 2 ст. 85 та ч. 1
ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, у судовому засіданні 29.06.06 було оголошено
перерву до 13.07.06 для виготовлення вступної та резолютивної
частин постанови Вищого господарського суду України, про що
сторін було додатково повідомлено ухвалою суду від 29.06.06.
Враховуючи, що у встановлений час колегія суддів Вищого
господарського суду України не дійшла до єдиної думки щодо
прийняття постанови по справі, колегія суддів дійшла до висновку
про необхідність оголошення в судовому засіданні 13.07.06
перерви до 27.07.06 для виготовлення повного тексту постанови по
справі, який оголошено у судовому засіданні 27.07.06.
Рішенням від 30.01.06 господарського суду Запорізької області
(суддя Хоролець Т.Г.) в частині стягнення заборгованості по
договору фінансового лізингу № 139тр/2002 від 20.05.02
провадження у справі припинено.
В задоволенні вимог в частині стягнення заборгованості по
договору переводу боргу № 6пб/02 відмовлено.
В задоволенні іншої частини позовних вимог Товариству
відмовлено.
З Господарства на користь Товариства стягнуто 36,87 грн.
державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне
забезпечення судового процесу.
Рішення місцевого господарського суду мотивовано тим, що після
звернення Товариства до суду з вимогою про сплату
заборгованості, Господарство наявний борг по договору
фінансового лізингу сплатило, та внесло лізингові платежі
наперед. Щодо суми боргу по договору переводу боргу, то місцевий
господарський суд дійшов до висновку, що суми по цьому договору
не відносяться до заявлених вимог по договору фінансового
лізингу.
Постановою від 13.04.06 Запорізького апеляційного господарського
суду (колегія суддів у складі: головуючого –Коробка Н.Д., суддів
–Шевченко Т.М., Юхименко О.В.) апеляційну скаргу Товариства
задоволено.
Рішення від 30.01.06 господарського суду Запорізької області
скасовано.
Позовні вимоги Товариства задоволено.
З Господарства на користь Товариства стягнуто 20 020,92 грн.
заборгованості, 200,20 грн. витрат по сплаті державного мита,
118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення
судового процесу та 100,10 грн. витрат по сплаті державного мита
за подання апеляційної скарги.
При винесенні постанови суд апеляційної інстанції прийшов до
висновку, що сторони, уклавши угоду про графік лізингових
платежів за договором фінансового лізингу, до якого, зокрема,
включили заборгованість по договору переводу боргу, тим самим
визначили її як загальну заборгованість по договору фінансового
лізингу.
Не погоджуючись з постановою апеляційного суду Господарство
звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною
скаргою в якій просить постанову від 13.04.06 Запорізького
апеляційного господарського суду скасувати та залишити в силі
рішення від 30.01.06 господарського суду Запорізької області.
Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржена постанова
прийнята з порушенням норм процесуального права та неправильним
застосуванням норм матеріального права, зокрема положень
Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
та Закону України “Про
фінансовий лізинг” ( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
.
У касаційній скарзі, скаржник вказує, що всупереч вимог чинного
законодавства при встановленні факту наявності по справі двох
різних договорів (фінансового лізингу та договору переводу
боргу), з урахуванням того, що позовні вимоги були заявлені лише
по договору фінансового лізингу, який і був предметом судового
розгляду, судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення було
вирішено питання по зобов'язанням, які витікають з договору
переводу боргу, вимоги по зобов'язанням якого Товариством до
суду не заявлялися.
У своєму відзиві на касаційну скаргу Товариство щодо доводів
скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим
просить оскаржену постанову залишити без змін, а апеляційну
скаргу Господарства без задоволення.
Зокрема, Товариство вважає, що договір переводу боргу є
невід'ємною частиною договору фінансового лізингу, а тому сума
по договору переводу боргу входить в розмір основного
зобов'язання по договору фінансового лізингу.
Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на
касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін,
суддю-доповідача, оцінивши та дослідивши повноту встановлення
попередніми судовими інстанціями обставин справи та їх правову
оцінку, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла
до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню
з наступних підстав.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі
матеріалів справи, 20.05.02 між Товариством (лізингодавець) та
Господарством (лізингоодержувач) було укладено договір
фінансового лізингу № 139тр/2002 (далі Договір фінансового
лізингу), відповідно до умов якого лізингодавець зобов'язався
передати на умовах фінансового лізингу лізингоодержувачу належну
лізингодавцю на праві власності сільськогосподарську техніку
(об'єкт лізингу), а лізингоодержувач зобов'язався прийняти та
належним чином користуватися об'єктом лізингу, а також здійснити
оплату за таке користування відповідно до умов цього договору.
При цьому встановлено, що в силу п. 1.2 цього Договору, об'єктом
лізингу є сільськогосподарська техніка, визначена відповідно до
специфікацій, які складаються у письмовій формі, підписуються
сторонами і є невід'ємною частиною цього Договору.
На підставі специфікації № 1 від 20.05.02 судами першої та
апеляційної інстанцій встановлено, що об'єктом лізингу є два
трактори МТЗ 82.1 загальною вартістю 72 424,80 грн, а на
підставі п. 2 специфікації визначено, що техніка не нова, раніше
була у користуванні ДП “Хортиця-5” відповідно до іншого договору
фінансового лізингу № 55тр/2000 від 28.07.00, але передається у
технічно справному стані з урахуванням природного зносу.
На підставі акту приймання-передачі № 1 від 27.05.02 судовими
інстанціями встановлено факт передачі об'єкта у лізинг.
Також, судовими інстанціями встановлено, що п. 3.1 Договору
фінансового лізингу визначено, що загальний строк, форми та
порядок сплати лізингових платежів сторонами визначаються Угодою
про графік лізингових платежів.
На підставі наданих сторонами доказів по справі судами першої та
апеляційної інстанцій встановлено, що 20.05.02 сторонами у
справі була укладена угода № 1 про графік лізингових платежів,
п. 2 якої було передбачено, що сума 43 454,88 грн. стовпця № 7 є
заборгованістю по сплаті лізингових платежів попереднього
лізингоодержувача, що виникла до передачі об'єкту лізингу
лізингоодержувачу, та підлягає сплаті останнім відповідно до
умов договору переводу боргу № 6пб/02 від 20.05.02 (далі Договір
переводу боргу).
При вирішенні спору по суті судовими інстанціями встановлено, що
відповідно до умов Договору переводу боргу, укладеного між
Товариством (кредитор), ДП “Хортиця-5“(боржником) та
Господарством (новий боржник), боржник передав, а новий боржник
зобов'язався виконати зобов'язання, що витікає з договору
фінансового лізингу № 55тр/2000 від 28.07.00, укладеного між ДП
“Хортиця-5“та Товариством, а саме: сплатити відшкодування
вартості об'єкту лізингу за період з 15.10.00 по 15.04.02 на
суму 43 454,88грн.
На підставі матеріалів справи попередніми судовими інстанціями
також встановлено, що 30.07.04 сторони у справі уклали угоду № 3
про графік лізингових платежів за Договором фінансового лізингу,
до якого окремим стовпчиком повторно включили заборгованість по
Договору переводу боргу.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що
відповідно до п. 4 Прикінцевих положень Господарського кодексу
України ( 436-15 ) (436-15)
, а також п. 4 Прикінцевих та перехідних
положень Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, щодо
господарських та, відповідно, цивільних відносин, які виникли до
набрання ними чинності, положення цих Кодексів застосовуються до
тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після
набрання ними чинності. Враховуючи викладене, до прав і
обов'язків сторін у справі слід застосовувати положення
Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
та Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) (435-15)
від 16.01.03.
Згідно статті 193 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
, та
ст. 526 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
, яка містить
аналогічні положення, зобов'язання повинні виконуватися належним
чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за
відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання
–відповідно до вимог що у певних умовах звичайно ставляться.
За змістом ст. 193 Господарського кодексу України ( 436-15 ) (436-15)
та
ст. 525 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
одностороння
відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених
законом не допускається.
З правового аналізу матеріалів справи вбачається, що позовні
вимоги Товариства ґрунтуються на Договорі фінансового лізингу,
який і було залучено до позовної заяви.
Водночас, як встановлено попередніми судовими інстанціями, до
угод № 1 від 20.05.02 та № 3 від 30.07.04 були включені
розрахунки по Договору переводу боргу, укладеного як допоміжний
до договору фінансового лізингу № 55тр/2000, який в матеріалах
справи відсутній та, відповідно, правової оцінки якому
попередніми судовими інстанціями в контексті спірних
правовідносин надано не було.
Колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу,
що при вирішенні спору по суті попередніми судовими інстанціями
фактично не було з'ясовано питання відповідності як спірного
Договору фінансового лізингу, так і договору фінансового лізингу
№ 55тр/2000 вимогам Закону України “Про фінансовий лізинг”
( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
, зокрема, не було вжито заходів щодо з'ясування в
контексті спірного договору та у відповідності з положенням ч. 2
ст. 7, п. 7 ст. 10 Закону України “Про фінансовий лізинг”
( 723/97-ВР ) (723/97-ВР)
правових наслідків відмови від договору
фінансового лізингу.
На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського
суду України зазначає, що фактично спір у даній справі зводиться
до питання різного розуміння розрахунку заборгованості
Господарства перед Товариством по сукупності лізингових угод, що
не є предметом розгляду касаційної інстанції.
Також, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає
увагу, що рішення попередніх судових інстанцій в цілому
базується на припущеннях, що є неприпустимим для судового
рішення, оскільки головними вимогами до судового рішення є його
законність та обґрунтованість. Законність –це вимога до
формальної, юридичної сторони судового рішення. Вона передбачає
дотри мання і правильне застосування норм матеріального та проце
суального права. Обґрунтованість рішення –це вимога до фактичної
сторони рішення, яка полягає в тому, що рішення повинні
ґрунтуватися на всіх підтверджених у ході розгляду спра ви
фактичних обставинах, які мають значення для справи, а висновки
суду повинні відповідати встановленим обставинам та дослідженим
доказам. Порушення судом цих вимог до судо вого рішення тягне за
собою скасування або зміну незаконного чи необґрунтованого
рішення.
Рішення і постанови господарських судів приймаються іменем
України, що підкреслює право суду здійснювати дер жавну владу у
сфері відправлення правосуддя і надає судовому рішенню
особливого авторитету, підносячи його над загальним масивом
приписів органів державної влади. Цій же меті слугує і
встановлення відповідальності за невиконання судових рішень.
Колегія суддів Вищого господарського суду України наголошує, що
Господарським процесуальним кодексом України встановлено вимоги
щодо змісту рішення, зокрема, поставлено певні умови щодо по
рядку складання господарського рішення та його змісту.
Так, госпо дарське рішення має відповідати вимогам високої
судової куль тури, які ставляться до офіційних документів. Воно
повинно бути викладеним грамотно, чітко, зрозуміло, бути
законним обґрунтованим, переконливим і однозначним, безумовним і
безальтернативним.
Дотримання господарським судом певних умов і вимог при прийнятті
господарського, рішення, які відображаються в його змісті, є
одним із елементів господарсько-процесуальної фор ми, яка
гарантує найбільш повне і правильне здійснення зав дань,
поставлених перед господарськими судами України.
Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України
вважає, що апеляційна інстанція, вказавши в постанові про
“незрозумілість” певних питань оцінки обставин справи припустила
порушення вимог процесуального права щодо форми та змісту
судового рішення, що, відповідно до ч. 2 ст. 111-10
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
є
безумовною підставою для скасування рішення місцевого або
постанови апеляційного суду.
Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що
судами першої та апеляційної інстанцій при винесенні рішень по
суті спору наведеним правовим положенням юридичного аналізу в
контексті спірних правовідносин надано не було, в той час, як у
даному випадку необхідно було керуватися вказаними нормами в
комплексі, у зв’язку з чим вбачається, що судовими інстанціями
було неповно досліджено обставини справи.
Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги,
що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення судовою
інстанцією не лише норм матеріального та процесуального права, а
також і питання, які стосуються оцінки доказів. Колегія суддів
Вищого господарського суду України наголошує, що оцінка доказів,
не віднесена до компетенції касаційної інстанції.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, враховуючи
вимоги ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
, відзначає, що перегляд у касаційному порядку
судового рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі
встановлених фактичних обставин справи та перевіряється
застосуванням попередніми інстанціями норм матеріального і
процесуального права. Касаційна інстанція не має права
встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи
іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати
нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного суду України,
викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.76 № 11 “Про судове
рішення” ( v0011700-76 ) (v0011700-76)
, рішення є законним тоді, коли суд,
виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно
перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності
з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до
даних правовідносин.
Колегія суддів зазначає, що спір був розглянутий попередніми
судовими інстанціями не в повному обсязі, що є порушенням
принципу всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому
процесі всіх обставин справи в їх сукупності.
Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи
в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або
вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні
суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того
чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати
нові докази або додатково перевіряти докази, рішення та
постанова у справі підлягають скасуванню, а справа –направленню
на новий розгляд до місцевого господарського суду.
Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до
уваги викладене в цій постанові, вжити всі передбачені законом
засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення
обставин справи, прав і обов'язків сторін і в залежності від
встановленого та у відповідності з чинним законодавством
вирішити спір.
Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (1798-12)
, колегія суддів
ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу фермерського господарства “Надія” б/н від
11.05.06 задовольнити частково.
Рішення від 30.01.06 господарського суду Запорізької області та
постанову від 13.04.06 Запорізького апеляційного господарського
суду по справі № 14/12 господарського суду Запорізької області
скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої
інстанції.
Головуючий Є.Першиков
судд?: Г.Савенко
?.Ходак?вська