ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
 
                        П О С Т А Н О В А
                         ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
 
25.07.2006                                        Справа N 20/40д
 
Вищий  господарський  суд  України у складі:  суддя  Селіваненко
В.П. –головуючий, судді Джунь В.В. і Львов Б.Ю.
розглянув  касаційну  скаргу закритого  акціонерного  товариства
“Промбудкомплект”, м. Запоріжжя (далі –ЗАТ “Промбудкомплект”)
на   рішення   господарського  суду  Запорізької   області   від
14.03.2006 та
постанову  Запорізького  апеляційного  господарського  суду  від
12.05.2006
зі справи № 20/40д
за позовом ЗАТ “Промбудкомплект”
до  комерційного акціонерного банку “Слов’янський” (далі  -  КАБ
“Слов’янський”) в особі ліквідаційної комісії, м. Запоріжжя, та
приватного підприємства “ІІС”, м. Запоріжжя (далі –ПП “ІІС”)
 
про   визнання недійсним договору кредитної лінії.
 
За  результатами розгляду касаційної скарги Вищий  господарський
суд України
 
                       В С Т А Н О В И В:
 
Позов подано про визнання недійсним договору кредитної лінії від
22.07.1997 № 11654402, укладеного КАБ “Слов’янський” і ПП  “ІІС”
(далі –оспорюваний договір).
 
У  подальшому  ЗАТ “Промбудкомплект” доповнювало  та  уточнювало
позовні  вимоги  й  просило  визнати недійсними  також  підписи,
вчинені  ЗАТ  “Промбудкомплект” у доповненнях  №№  2,  4,  5  до
оспорюваного договору.
 
Рішенням  господарського суду Запорізької області від 14.03.2006
(суддя   Гандюкова  Л.П.  ),  залишеним  без   змін   постановою
Запорізького  апеляційного господарського  суду  від  12.05.2006
(колегія  суддів  у  складі:  Антонік  С.Г.  –головуючий,  судді
Шевченко  Т.М.  і Юхименко О.В.), у задоволенні  позовних  вимог
відмовлено.   У  прийнятті  зазначених  рішення   та   постанови
попередні  судові  інстанції  виходили,  зокрема,  з  того,  що:
позовні   вимоги  в  частині  визнання  недійсним   оспорюваного
договору  є  необґрунтованими та недоведеними; що ж до  позовних
вимог про визнання недійсними підписів на доповненнях №№ 2, 4, 5
до  цього  договору, то такий спосіб захисту  прав  та  законних
інтересів  не  відповідає  способам,  встановленим  законом   чи
договором.
 
У  касаційній скарзі до Вищого господарського суду  України  ЗАТ
“Промбудкомплект”  просить  оскаржувані  рішення  та   постанову
попередніх судових інстанцій скасувати і прийняти нове  рішення,
яким  задовольнити позовні вимоги: визнати недійсним оспорюваний
договір  “як  такий, що суперечить вимогам чинного законодавства
України”,  а  також  визнати  недійсними  підписи,  вчинені  ЗАТ
“Промбудкомплект”  у  доповненнях  від  21.10.1997  №   2,   від
22.12.1997  №  4,  від 20.03.1998 № 5 до оспорюваного  договору.
Скаргу мотивовано порушенням попередніми судовими інстанціями  у
вирішені спору норм матеріального і процесуального права, в тому
числі  статей  44,  48,  59, 153, 154,  382  Цивільного  кодексу
Української РСР ( 1540-06 ) (1540-06)
         (далі –ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
        ),  статті
16   Закону   України   “Про  банки  і  банківську   діяльність”
( 872-12   ) (872-12)
        ,   Положення  Національного  банку  України   про
кредитування, пункту 2 статті 83, статті 85, статті 101, пунктів
1, 3, 4 статті 104 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (1798-12)
         (далі - ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
        ).
 
Відзиви на касаційну скаргу не надходили.
 
Сторони  відповідно  до статті 111-4 ГПК  України  ( 1798-12  ) (1798-12)
        
належним  чином повідомлено про час і місце розгляду  касаційної
скарги.
 
Представники сторін у судове засідання не з’явилися.
 
Перевіривши   на  підставі  встановлених  попередніми   судовими
інстанціями  фактичних обставин справи правильність застосування
ними   норм   матеріального   і  процесуального   права,   Вищий
господарський  суд  України  дійшов  висновку  про   відсутність
підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.
 
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
 
-   КАБ   “Слов’янський   (як   кредитор)   і   ПП   “ІІС”   (як
кредитоотримувач)  уклали  оспорюваний  договір,  за  яким   КАБ
“Слов’янський”  зобов’язався надати  ПП  “ІІС”  у  розпорядження
кошти  в  сумі,  на строк, для мети і на умовах, визначених  цим
договором,  а  ПП “ІІС” зобов’язалося повернути  банку  кошти  в
сумах,  якими воно розпорядилося фактично, сплатити проценти  за
розпорядження коштами та дотримуватися всіх умов, що  випливають
з цього договору;
 
-   загальна   сума   коштів,  наданих  КАБ   “Слов’янський”   у
розпорядження ПП “ІІС”, становить 360 000 грн.;
 
-  виконання ПП “ІІС” зобов’язань за оспорюваним договором  було
забезпечено  договором  поруки  від  22.07.1997  №  П-281  (далі
–Договір  поруки), укладеним ЗАТ “Промбудкомплект” (поручителем)
і КАБ “Слов’янський”;
 
-  ПП  “ІІС”  одержані  в кредит кошти у  визначений  термін  не
повернуло;
 
-  у  подальшому  було укладено додаткові угоди до  оспорюваного
договору,  згідно  з  якими  сторони цього  договору  зменшували
відсотки за користування кредитом, збільшували термін,  на  який
відкрито  кредитну  лінію,  причому  на  додаткових  угодах  від
21.10.1997 № 2, від 22.12.1997 № 4, від 20.03.1998 № 5 є підписи
та печатки поручителя, а саме ЗАТ “Промбудкомплект”;
 
-   за   доводами  ЗАТ  “Промбудкомплект”,  оспорюваний  договір
суперечить  вимогам чинного законодавства, і тому він  має  бути
визнаний  недійсним  на  підставі  статей  203,  215  Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
        ;
 
- твердження ЗАТ “Промбудкомплект” про те, що посадова особа КАБ
“Слов’янський”   “одноосібно”  підписала  оспорюваний   договір,
скоївши  злочин,  передбачений статтями 364,  365  Кримінального
кодексу України ( 2341-14 ) (2341-14)
        , належними доказами не підтверджено;
з матеріалів справи вбачається, що назване товариство зверталося
до  органів  прокуратури  із заявою про  порушення  кримінальної
справи, однак на час вирішення даного спору господарським  судом
факт скоєння злочину не підтверджено;
 
-  Договір  поруки  не є предметом позову в даній  справі;  крім
того, визнання недійсним Договору поруки було предметом розгляду
в справі № 4/1/397д;
 
-  під  час  укладення оспорюваного договору та додаткових  угод
сторонами  було  досягнуто  згоди з  усіх  істотних  умов  цього
договору  (зокрема,  термін  надання  кредиту  та  строки   його
повернення, розмір відсотків за користування кредитом, визначили
види  забезпечення,  мету кредитування - для  оплати  виробничих
потреб, відповідальність сторін);
 
-   ЗАТ   “Промбудкомплект”   не   доведено   факту   підписання
оспорюваного  договору не уповноваженими  на  це  особами.  Так,
відповідний  договір та додаткові угоди до нього від  імені  КАБ
“Слов’янський”   підписав   заступник   начальника   фінансового
управління  Стрижак  І.В., від імені  ПП  “ІІС”  –його  директор
Соколовський   І.І.,   і   підписи  скріплено   печатками.   ЗАТ
“Промбудкомплект” не подано доказів на підтвердження відсутності
у   Стрижака   І.В.  повноважень  щодо  підписання  оспорюваного
договору.  Фактичне  виконання сторонами  оспорюваного  договору
свідчить про наступне схвалення відповідними юридичними  особами
угоди, укладеної їх представниками.
 
З   касаційної   скарги  вбачається,  що  ЗАТ  “Промбудкомплект”
просить,  зокрема,  визнати оспорюваний договір  недійсним,  “як
такий, що суперечить вимогам чинного законодавства України”.
 
Відповідно  до  статті  58 Конституції України  ( 254к/96-ВР  ) (254к/96-ВР)
        
закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії  в
часі,  крім  випадків,  коли  вони  пом’якшують  або  скасовують
відповідальність особи. Таким чином, питання щодо  відповідності
чи  невідповідності  оспорюваного договору встановленим  вимогам
необхідно  вирішувати на підставі законодавства, що було  чинним
на момент його укладення.
 
Згідно зі статтею 41 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
         угодами визнаються  дії
громадян  і організацій, спрямовані на встановлення,  зміну  або
припинення цивільних прав або обов’язків. Частиною першою статті
48  ЦК  УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
         визначено, зокрема, що недійсною  є  та
угода,   що   не  відповідає  вимогам  закону.  Угода,   визнана
недійсною,  вважається недійсною з моменту її укладення  (стаття
59 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
        ).
 
У  роз’ясненні  президії Вищого арбітражного  суду  України  від
12.03.1999  №  02-5/111  “Про деякі питання  практики  вирішення
спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними” ( v_111800-99  ) (v_111800-99)
        
зазначено,  що  угода  може бути визнана  недійсною  з  підстав,
передбачених   законом.  Вирішуючи  спори  про   визнання   угод
недійсними,  господарський суд повинен встановити наявність  тих
обставин,  з  якими  закон пов’язує визнання угод  недійсними  і
настання відповідних юридичних наслідків.
 
Відповідних обставин попередніми судовими інстанціями у розгляді
даної справи не встановлено.
 
Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 111-7  ГПК
України  ( 1798-12  ) (1798-12)
         не має права, зокрема, встановлювати  або
вважати  доведеними обставини, що не були встановлені у  рішенні
або постанові господарського суду чи відхилені ним, збирати нові
докази або додатково перевіряти докази.
 
ЗАТ “Промбудкомплект” у касаційній скарзі не наведено мотивів, з
яких  воно  вважає порушеними господарськими судами  у  розгляді
даної   справи  приписи  статей  44,  59,  153,  154   ЦК   УРСР
( 1540-06  ) (1540-06)
        ; зі змісту оскаржуваних судових рішень відповідних
порушень не вбачається.
 
Доводи  касаційної скарги висновків попередніх судових інстанцій
не спростовують з урахуванням такого.
 
У  статті  382 ЦК УРСР ( 1540-06 ) (1540-06)
        , на яку посилається скаржник,
йшлося  про  кредитування  державних організацій,  колгоспів  та
інших  кооперативних та інших громадських організацій  Державним
банком  СРСР  й  іншими  банками СРСР в  порядку,  встановленому
законодавством  Союзу РСР. Однак ПП “ІІС” не належало  до  числа
зазначених  організацій, так само як і  КАБ  “Слов’янський”  –до
числа   названих  банків,  а  відносини  між  ПП  “ІІС”  і   КАБ
“Слов’янський”  у  зв’язку  з укладенням  оспорюваного  договору
регулювалися   не  законодавством  Союзу  РСР,  а   національним
законодавством України.
 
Згідно  з  пунктом 9 Положення Національного банку  України  про
кредитування  (що  було  чинним на  час  укладення  оспорюваного
договору)  цільовий  характер використання передбачає  вкладення
позичкових  коштів  на  конкретні  цілі,  передбачені  кредитним
договором.
 
З   установлених   попередніми  судовими  інстанціями   обставин
вбачається,  що  в оспорюваному договорі сторони визначили  мету
кредитування;  що ж до зазначення в кредитному договорі  “номеру
та дати укладення Угоди, на забезпечення виконання якої отримані
кредитні   кошти”,   то   припису  щодо  обов’язковості   такого
зазначення назване Положення не містило.
 
У частині другій статті 16 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (435-15)
        
наведено  перелік  способів судового захисту цивільних  прав  та
інтересів осіб й зазначено, що суд може захистити цивільне право
або  інтерес  іншим  способом,  що  встановлений  договором  або
законом.
 
Частина   друга   статті  20  Господарського   кодексу   України
( 436-15  ) (436-15)
          також  визначає шляхи  (способи)  захисту  прав  і
законних   інтересів   суб’єктів  господарювання   та   визначає
можливість   такого  захисту  іншими  способами,   передбаченими
законом.
 
Закон не передбачає такого способу захисту прав та інтересів, як
визнання  недійсними  підписів,  вчинених  на  документах.  Суд,
дійшовши  висновку  про  те,  що предмет  позову  не  відповідає
встановленим  законом  або  договором  способом  захисту   прав,
повинен відмовити в позові; відповідну правову позицію викладено
й Верховним Судом України в постановах від 13.07.2004 №№ 04/338,
10/732.
 
Посилання  скаржника  на порушення місцевим господарським  судом
вимог статті 85 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
         не можуть бути взяті  до
уваги Вищим господарським судом України.
 
Відповідно  до  частин  першої  і другої  цієї  статті  прийняте
рішення   оголошується   суддею  у  судовому   засіданні   після
закінчення   розгляду  справи;  за  згодою  сторін  суддя   може
оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення, про  що
зазначається у протоколі судового засідання.
 
У протоколі судового засідання місцевого господарського суду від
28.02.2006 (а. с. 106) та в його ж ухвалі від цієї дати  (а.  с.
107)   не   зазначено   про  клопотання  відповідача   –1   (КАБ
“Слов’янський”)  чи інших сторін “щодо оголошення  Рішення  суду
повністю”.   У  згаданій  ухвалі  йдеться,  всупереч  твердженню
скаржника,   не  “про  продовження  вирішення  спору”,   а   про
продовження  строку  вирішення спору за клопотанням  сторін,  що
узгоджується з вимогами частини четвертої статті 69 ГПК  України
( 1798-12 ) (1798-12)
        .
 
У протоколі судового засідання місцевого господарського суду від
14.03.2006  (а.  с.  112), що відбулося за участю  представників
сторін,  зазначено про наявність згоди представників сторін  про
оголошення вступної та резолютивної частин рішення.
 
Водночас  сторонами  не  було  подано  письмових  зауважень   на
протокол  з  приводу  неправильностей або  неповноти  протоколів
судових засідань в порядку передбаченому частиною п’ятою  статті
811 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
        .
 
Таким  чином,  доводи  скаржника щодо  порушення  господарськими
судами  норм  матеріального і процесуального  права  у  розгляді
даної справи не знаходять підтвердження.
 
Отже,  визначених  законом підстав для  скасування  оскаржуваних
судових рішень не вбачається.
 
Керуючись статтями 111-7 - 111-11 ГПК України ( 1798-12 ) (1798-12)
        , Вищий
господарський суд України
 
                      П О С Т А Н О В И В:
 
Рішення  господарського суду Запорізької області від  14.03.2006
та  постанову Запорізького апеляційного господарського суду  від
12.05.2006  зі  справи № 20/40д залишити без змін,  а  касаційну
скаргу закритого акціонерного товариства “Промбудкомплект”  –без
задоволення.
 
Суддя В. Селіваненко
 
Суддя В. Джунь
 
Суддя Б. Львов