Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:

розглянула

У судовому засіданні взяли участь представники

Ухвалою від 29.05.06 Вищого господарського суду України касаційна скарга Підприємства № 204 від 18.04.06 була прийнята до провадження, розгляд справи призначено на 15.06.06.

У зв'язку з надходженням клопотання Товариства про відкладення розгляду справи, ухвалою від 09.06.06 розгляд справи було відкладено на 29.06.06.

У судовому засіданні 29.06.06 відводів складу колегії суддів Вищого господарського суду України не заявлено.

За згодою сторін, відповідно до ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, ч. 2 ст. 85 та ч. 1 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України, у судовому засіданні 29.06.06 було оголошено перерву до 13.07.06 для виготовлення вступної та резолютивної частин постанови Вищого господарського суду України, які оголошено у судовому засіданні 13.07.06.

Рішенням від 21.12.05 господарського суду міста Києва (суддя

Шевченко Е.О.) позовні вимоги Підприємства задоволено.

З Товариства на користь Підприємства стягнуто 397 875,80 грн. суми пені, 3 978,76 грн. витрат по сплаті державного мита, 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Рішення місцевого господарського суду мотивовано тим, що договір № 2 продажу основних засобів, матеріальних цінностей та послуг з підготовки осінньої оранки від 10.01.04 набрав чинності з 29.09.05, тому право Підприємства на стягнення з Товариства суми пені, у зв'язку з простроченням ним строку, встановлено п. 2.3 вказаного договору, виникло саме з цієї дати.

Постановою від 24.03.06 Київського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: головуючого –Андрієнка В.В., суддів –Малетича М.М., Студенця В.І.) рішення від 21.12.05 господарського суду міста Києва скасовано повністю та прийнято нове рішення по справі, яким в задоволенні позовних вимог Підприємства відмовлено повністю.

З Підприємства на користь Товариства стягнуто 1 989,38 грн. державного мита за подачу апеляційної скарги.

При винесенні постанови апеляційний суд дійшов до висновку, що виконання умов договору № 2 від 10.01.04 відбулося 24.06.04, тому пеня могла бути нарахована саме за період з моменту, коли воно мало бути виконано, тобто з 07.03.04, по 23.06.04, проте Підприємство звернулося до суду з позовом після спливу річного терміну позовної давності, встановленого для вимог про стягнення пені.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції Підприємство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову від 24.03.06 Київського апеляційного господарського суду скасувати, а рішення від 21.12.05 господарського суду міста Києва у даній справі залишити в силі.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права, а саме: ч. 2 ст. 509, ст. 526, ч. 1 ст. 549 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України.

Зокрема, скаржник звертає увагу на те, що оскільки Товариство добровільно в силу договору від 10.01.04 № 2, не сплатило пеню, то право на звернення до суду за захистом своїх прав у Підприємства виникло з 29.09.05 –з моменту вчинення певної дії, а саме: набрання юридичної сили Договору від 10.01.04 відповідно до рішення суду.

У своєму відзиві на касаційну скаргу Товариство щодо доводів скаржника заперечує, вважаючи їх безпідставними, у зв'язку з чим просить постанову від 24.03.06 залишити без змін, а касаційну скаргу Підприємства без задоволення.

Зокрема, Товариство у своєму відзиві зазначає, що період, за який може бути нарахована і стягнута пеня за невиконання грошового зобов'язання по спірному договору, з урахуванням того, що строк виконання зобов'язання по ньому сплив 06.03.04, є проміжок з 07.03.04 по 23.06.04, а тому на момент звернення скаржника до суду сплив строк позовної давності, що застосовується до вимог про стягнення пені.

Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, заслухавши пояснення представників сторін, суддю-доповідача, оцінивши та дослідивши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та їх правову оцінку, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи, 10.01.04 між Підприємством та Товариством було укладено договір № 2 купівлі-продажу основаних засобів, матеріальних цінностей та послуг з підготовки осінньої оранки (далі Договір), згідно умов якого Товариство зобов'язалося продати, а Підприємство купити основні засоби та інші матеріальні цінності, які знаходяться на балансі, а також послуги осінньої оранки під цукровий буряк врожаю 2004 року, тобто промислові будівлі, споруди, промислове обладнання, сільськогосподарську техніку, матеріальні цінності на складах, частину готової продукції (жом, вапно) згідно специфікації, що є невід'ємною частиною цього договору, рахунків-фактур та прибутково-видаткових накладних. При цьому, сума Договору склала 9 671 276,02 грн.

Судовими інстанціями встановлено, що відповідно до п. 2.1 Договору оплата вартості основних засобів та інших матеріальних цінностей здійснюється Підприємством протягом 12-ти банківських днів з дня підписання цього Договору, специфікацій, акту прийому-передачі чи накладної, в яких буде вказано, що право власності на основні засоби та інші матеріальні цінності переходить від Товариства до Підприємства з моменту 100% оплати, на виконання чого Підприємством платіжним дорученням № 2 від 22.01.04 було перераховано на поточний рахунок Товариства суму коштів в розмірі 9 671 276,02 грн.

Також, попередніми судовими інстанціями встановлено, що у п. 2.3 Договору сторони домовились в строк до 01.03.04 підписати та нотаріально посвідчити договори купівлі-продажу нерухомого майна –комплексу основних та допоміжних будівель і споруд для виробництва цукру, розташованого за адресою: Гощанський район, с.Бабин, а в разі, якщо Товариство не підпише з Підприємством договорів купівлі-продажу 16 об'єктів і нотаріально не посвідчить їх до 01.03.04, то Товариство протягом 5-ти банківських днів зобов'язано повернути всю 100% оплату згідно Договору.

Водночас, у п. 4.4 Договору сторони визначили, що у випадку, якщо Товариство не підпише договорів, вказаних у п. 2.3 Договору і не поверне до 06.03.04 передплату, то виплачує Підприємству пеню в подвійному розмірі ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочення.

Крім того, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що п. 5.5 Договору сторони узгодили, що цей Договір вступає в юридичну силу за умови підписання договору купівлі-продажу на суму 1 361 754,42 грн. із 15 об'єктів та Договору на цукровий склад в м.Рівне.

На підставі наданих сторонами доказів по справі судовими інстанціями встановлено, що договори, зазначені в п. 2.3 Договору, крім договору на цукровий склад в м.Рівне, були підписані та нотаріально посвідчені сторонами 24.06.04, та зареєстровані в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно 01.07.04, тобто підписання та посвідчення договорів відбулося з порушенням строків, встановлених п. 2.3 Договору.

На підставі матеріалів справи місцевий та апеляційний господарський суд встановили, що Підприємство двічі зверталося до Товариства з пропозицією належним чином посвідчити Договір, а не отримавши відповіді,

звернулося з позовом до господарського суду міста Києва, який рішенням від 05.09.05 визнав Договір дійсним. При цьому, вказане судове рішення набрало законної сили 29.09.05.

Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, згідно із положеннями Господарського процесуального кодексу України (1798-12) є предметом регулювання Господарського кодексу України (436-15) .

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання –відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Аналогічне положення містить ст. 526 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог –відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У відповідності до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За змістом ч. 1 ст. 221 Господарського кодексу України кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов'язання, якщо він не виконав дій, що випливають із змісту зобов'язання.

Стаття 610 Цивільного кодексу України визначає, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), а відповідно до ч. 1 ст. 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, а згідно ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Аналогічне положення містить ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України, яка визначає, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання. У разі, якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених Господарського кодексу України (436-15) , іншими законами або договором.

Зокрема, у ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України зазначено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. Також у п. 4 ст. 231 Господарського кодексу України встановлено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що згідно ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність –це строк у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Відповідно до ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Пунктом 1 статті 261 Цивільного кодексу України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. Водночас, п. 5 цієї статті передбачає, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За змістом ст. 267 Цивільного кодексу України вбачається, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Розглядаючи справу щодо стягнення пені суди не звернули уваги на те, що в даному випадку мають місце господарські правовідносини, і, як наслідок, не визначилися з питанням, які норми права в даному випадку підлягають переважному застосуванню, не встановивши належним чином порядок нарахування пені та порядок обчислення позовної давності за вимогою про її стягнення. А відмовляючи у стягненні пені у зв'язку із спливом позовної давності апеляційний господарський суд поважність чи неповажність причин пропущення позовної давності не досліджував, що не відповідає ч. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій при винесенні рішень по суті спору наведеним правовим положенням юридичного аналізу в контексті спірних правовідносин надано не було, в той час, як у даному випадку необхідно було керуватися вказаними нормами в комплексі, у зв'язку з чим вбачається, що судовими інстанціями було неповно досліджено обставини справи.

Виходячи з наведеного вбачається, що при вирішенні спору по суті попередніми судовим інстанціям при винесенні судових інстанцій не було надано правової оцінки моменту набрання чинності Договору та юридичного значення цього моменту для вирішення даного спору по суті.

К рім того, судами першої та апеляційної інстанцій на підставі наданих сторонами доказів по справі фактично не з'ясували правовий режим сплати господарських санкцій, встановлений додатковими угодами, укладеними на виконання Договору, та не взяли до уваги умови цих договорів, всупереч тому, що вони мають суттєве значення для вирішення спору по суті.

Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що скаржник в касаційній скарзі стверджує факт порушення судовою інстанцією не лише норм матеріального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів. Колегія суддів Вищого господарського суду України наголошує, що оцінка доказів, не віднесена до компетенції касаційної інстанції.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, враховуючи вимоги

ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, відзначає, що перегляд у касаційному порядку судового рішення здійснюється касаційною інстанцією на підставі встановлених фактичних обставин справи та перевіряється застосуванням попередніми інстанціями норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.76 № 11 "Про судове рішення (v0011700-76) ", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Колегія суддів зазначає, що спір був розглянутий попередніми судовими інстанціями не в повному обсязі, що є порушенням принципу всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін і в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити спір.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

Касаційну скаргу приватного підприємства, що повністю належить іноземному інвестору "Овас" № 204 від 18.04.06 задовольнити частково.

Рішення від 21.12.05 господарського суду міста Києва та постанову від 24.03.06 Київського апеляційного господарського суду по справі № 21/700 господарського суду міста Києва скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.