ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29.11.2005 Справа N 35/87
Вищий господарський суд України у складі:
суддя Джунь В.В. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Львов Б.Ю.
розглянув касаційну скаргу Донецького обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів, м. Донецьк (далі –відділення
Фонду)
на рішення господарського суду Донецької області від 19.05.2005
та постанову Донецького апеляційного господарського суду від
25.07.2005
зі справи № 35/87
за позовом відділення Фонду
до товариства з обмеженою відповідальністю
“Лікувально-діагностичний центр”, м. Маріуполь Донецької області
(далі –ТОВ “Лікувально-діагностичний центр”)
про стягнення 3845 грн.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Відділення Фонду звернулося з позовом про стягнення з
відповідача 3845 грн. заборгованості зі сплати штрафних санкцій
за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду Донецької області від 19.05.2005
(суддя Новікова Р.Г.), залишеним без змін постановою Донецького
апеляційного господарського суду від 25.07.2005 (колегія суддів
у складі: суддя Контдратьєва С.І. –головуючий, судді Калантай
М.В., Старовойтова Г.Я.), у задоволенні позову відмовлено.
Зазначені рішення судових інстанцій з посиланням на приписи
статей 18-20 Закону України “Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (далі –Закон ( 875-12 )) та
пунктів 5, 10 Положення про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 03.05.1995 № 314 ( 314-95-п ) (далі
–Положення ( 314-95-п )), мотивовано тим, що створення
підприємством робочого місця для інваліда з урахуванням
індивідуальних програм реабілітації неможливе без наявності
інваліда, пошуком якого зобов’язані займатись органи та
організації, визначені у частині першій статті 18 Закону
( 875-12 ).
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
відділення Фонду просить скасувати названі судові акти місцевого
та апеляційного господарських судів та прийняти нове рішення про
задоволення позову. В обґрунтування касаційних вимог покладено
визначений статтею 20 Закону ( 875-12 ) обов’язок підприємства
сплатити штрафні санкції за невиконання нормативу робочих місць
для забезпечення працевлаштування інвалідів. Крім того, як
зазначає скаржник, відповідач не вжив передбачених чинним
законодавством заходів для виконання зазначеного нормативу, а
саме - не створив робочі місця для інвалідів у необхідній
кількості та не повідомив уповноважених органів про наявність
потреби у працівниках з обмеженою працездатністю.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначає, що обов’язок
з пошуку та працевлаштування інвалідів покладено на органи
соціального захисту населення, в зв’язку з чим відповідач не
може бути суб’єктом відповідальності за невиконання нормативу.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
–ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Представники сторін у судове засідання не з’явились.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями фактичних обставин справи та правильність
застосування ними норм матеріального і процесуального права,
Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність
підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на
таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- згідно із звітом ТОВ “Лікувально-діагностичний центр” за
формою державної статистичної звітності № 10-ПІ поштова-річна за
2002 рік середньооблікова чисельність штатних працівників на
підприємстві відповідача у звітному періоді становила 109 осіб;
чотиривідсотковий норматив робочих місць для працевлаштування
інвалідів складав 4 особи, у той час коли у звітному році у ТОВ
“Лікувально-діагностичний центр” середньооблікова чисельність
осіб, яким встановлено інвалідність, становила 3 особи;
- з урахуванням розміру середньорічної заробітної плати штатного
працівника на підприємстві відповідача у звітному періоді (3845
грн.) розрахунок суми штрафних санкцій за нестворене робоче
місце для працевлаштування інваліда у звітному 2002 році
становить 3845 грн., яку самостійно ТОВ
“Лікувально-діагностичний центр” не сплачено;
- органами соціального захисту населення у 2002 році не
направлялися інваліди для працевлаштування на ТОВ
“Лікувально-діагностичний центр”.
Додатково судом апеляційної інстанції було з’ясовано, що даними,
які містяться у розділі ІІ звіту відповідача за формою № 3-ПН
“Список працюючих інвалідів –штатних працівників, які були
зайняті на підприємстві у 2002 році”, підтверджується факт
виконання відповідачем нормативу у звітному періоді шляхом
працевлаштування 4 інвалідів.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону ( 875-12 ) штрафних санкцій.
Судовими інстанціями недостатньо повно встановлено обставини, що
входять до предмету доказування зі справи.
Зокрема, як вбачається із з’ясованих господарськими судами
фактичних даних, звіт відповідача за формою № 10-ПІ за 2002 рік
містить суперечливі відомості щодо виконання ТОВ
“Лікувально-діагностичний центр” нормативу працевлаштування
інвалідів. Проте названу обставину взагалі не було оцінено судом
першої інстанції, у той час коли апеляційний господарський суд,
дійшовши висновку про помилковість даних, які зазначені саме у
розділі І (код рядка 02) цього звіту, не послався на жодні
достовірні докази в обґрунтування такого висновку.
Разом з тим, відповідно до статті 18 Закону ( 875-12 ) в
редакції, що була чинною на час виникнення спірних відносин зі
справи, працевлаштування інвалідів здійснюється органами
Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту
населення України, місцевими Радами народних депутатів,
громадськими організаціями інвалідів.
Крім того, пунктом 10 Положення ( 314-95-п ) передбачено, що
працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою
зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних
депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Згідно з пунктом 5 Положення ( 314-95-п ) підприємства
розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів,
включають їх до колективного договору, інформують центри
зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та
відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
У пункті 14 Положення ( 314-95-п ) визначено, що підприємства
інформують державну службу зайнятості та місцеві органи
соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
У постановах від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03,
( n0060700-04 ) від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та від
29.03.2005 № 05/144 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 ) Верховним
Судом України викладено правову позицію, згідно з якою суди
мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло підприємство органи
працевлаштування про створені робочі місця для працевлаштування
інвалідів; якщо названі органи були повідомлені, то чи
направлялись інваліди для працевлаштування і, відповідно, з чиєї
вини направлені інваліди не були працевлаштовані або їм було
відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади.
Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає
підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами
обов’язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття
підприємством необхідних заходів для забезпечення такого
працевлаштування, до яких належать, зокрема, створення в
установленому порядку робочих місць у межах нормативу та
інформування названих органів про наявність вільних робочих
місць та вакантних посад, на яких може використовуватись праця
інвалідів.
Таким чином, обставини, що пов’язані з виконанням підприємством
обов’язку зі створення робочого місця інваліда та повідомленням
відповідних органів про можливість працевлаштування інваліда,
складають фактичну основу спірних відносин та потребують
обов’язкового з’ясування під час вирішення даного спору.
Відповідно до пункту 1.2 Інструкції ( z0464-98 ) щодо
заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН
“Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та
потребу в працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення
працівників”, затвердженої наказом Державного комітету
статистики України від 06.07.1998 № 224, ( z0464-98 )
підприємства, установи і організації, розташовані на території
відповідного регіону, незалежно від форм власності і
господарювання та відомчої підпорядкованості, щомісячно в
повному обсязі подають державній службі зайнятості інформацію
про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) за формою
№ 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних
посад) та потребу в працівниках”. Зі змісту ж пункту 2.1 цієї
Інструкції ( z0464-98 ) вбачається, що наявність вакантних
посад для працівників з обмеженою працездатністю, якими є,
зокрема, інваліди, проставляється саме у графі 4 такого звіту.
Отже, оскільки саме звіти за формою державної статистичної
звітності № 3-ПН містять вичерпну інформацію про наявність на
підприємстві вільних робочих місць для працевлаштування
інвалідів протягом звітного періоду, для того, щоб дійти
обґрунтованого висновку щодо вжиття відповідачем необхідних
заходів для виконання названого нормативу, господарські суди
повинні були витребувати та дослідити звіти ТОВ
“Лікувально-діагностичний центр” за формою № 3-ПН, що
подавалися відповідачем до відповідної служби зайнятості.
Проте зазначені обставини залишилися поза увагою попередніх
судових інстанцій, що призвело до порушення господарськими
судами вимог частини першої статті 47 ГПК України ( 1798-12 )
щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх
обставин справи і частини першої статті 43 названого Кодексу
( 1798-12 ) стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду
в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.
Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7
ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
З урахуванням наведеного у новому розгляді справи суду першої
інстанції необхідно встановити зазначені у цій постанові
обставини, надати доводам сторін і поданим ними доказам належну
правову оцінку та вирішити спір згідно з вимогами закону.
Керуючись статтями 111-7 - 111-12 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Донецького обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Донецької області від 19.05.2005
та постанову Донецького апеляційного господарського суду від
25.07.2005 зі справи № 35/87 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Донецької області.