ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29.11.2005 Справа N 12/254
Вищий господарський суд України у складі: суддя Джунь В.В.
–головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Львов Б.Ю.
розглянув касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства
“Зерно”, м. Заставна Заставнінського району Чернівецької
області (далі –ВАТ “Зерно”)
на рішення господарського суду Чернівецької області від
08.11.2004
та постанову Львівського апеляційного господарського суду від
25.01.2005
зі справи № 12/254
за позовом Чернівецького обласного відділення Фонду соціального
захисту інвалідів, м. Чернівці (далі –відділення Фонду)
до ВАТ “Зерно”
про стягнення 2636 грн.
Судове засідання проведено за участю представників:
відділення Фонду –не з’явились,
ВАТ “Зерно” –Вдовиченка С.О.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Відділення Фонду звернулося з позовом про стягнення з
відповідача 2636 грн. заборгованості зі сплати штрафних санкцій
за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду Чернівецької області від 08.11.2004
(суддя Бутирський А.А.), залишеним без змін постановою
Львівського апеляційного господарського суду від 25.01.2005
(колегія суддів у складі: суддя Кравчук Н.М. - головуючий, судді
Гнатюк Г.М., Мирутенко О.Л.), позов задоволено. Зазначені
рішення судових інстанцій з посиланням на приписи статей 18-20
Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні” ( 875-12 ) (далі –Закон ( 875-12 )) та пунктів 3, 5 та
14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету
Міністрів України від 03.05.1995 № 314 ( 314-95-п ) (далі
–Положення ( 314-95-п )), пункту 6 Указу Президента України від
03.07.1998 № 727/98 “Про спрощену систему оподаткування, обліку
та звітності суб'єктів малого підприємництва” ( 727/98 )
мотивовано тим, що відповідачем не доведено факту повідомлення
протягом звітного періоду відповідних органів працевлаштування
про наявність на його підприємстві вільних робочих місць, на
яких могла використовуватися праця інвалідів, у той час коли
сплата єдиного податку не звільняє підприємство від сплати
штрафних санкцій за невиконання встановленого нормативу робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України ВАТ
“Зерно” просить скасувати названі судові акти місцевого та
апеляційного господарських судів та прийняти нове рішення про
відмову у задоволенні позову. Скаргу мотивовано тим, що
обов’язок безпосереднього працевлаштування осіб з обмеженою
працездатністю покладено на органи соціального захисту
населення, а тому відповідач не може бути суб’єктом
відповідальності за невиконання зазначеного нормативу. Крім
того, як зазначає скаржник, відсутність у підприємства
облікованого прибутку у звітному періоді, а також сплата ВАТ
“Зерно” єдиного податку є обставинами, що виключають можливість
накладення на відповідача заходів майнової відповідальності в
порядку статті 20 Закону ( 875-12 ).
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
–ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями фактичних обставин справи та правильність
застосування ними норм матеріального і процесуального права,
заслухавши пояснення представника відповідача, Вищий
господарський суд України дійшов висновку про відсутність
підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- згідно із звітом ВАТ “Зерно” за формою державної статистичної
звітності № 10-ПІ поштова-річна за 2003 рік середньооблікова
чисельність штатних працівників на підприємстві відповідача у
звітному періоді становила 25 осіб; чотиривідсотковий норматив
робочих місць для працевлаштування інвалідів складав 1 особу, у
той час коли у звітному році фактична чисельність працівників,
яким встановлено інвалідність, у ВАТ “Зерно” становила 0 осіб;
- з урахуванням розміру середньорічної заробітної плати штатного
працівника на підприємстві відповідача у звітному періоді –2636
грн. –розрахунок суми штрафних санкцій за нестворене робоче
місце для працевлаштування інваліда у звітному 2003 році
становить 2636 грн., яку самостійно ВАТ “Зерно” не сплачено;
- ВАТ “Зерно” на протязі звітного періоду було платником єдиного
податку відповідно до Указу Президента України від 03.07.1998
№ 727/98 “Про спрощену систему оподаткування, обліку та
звітності суб'єктів малого підприємництва” ( 727/98 );
- ВАТ “Зерно” не повідомляло у 2003 році державну службу
зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про
наявність вільних робочих місць, на яких могла використовуватись
праця інвалідів;
- за наказом керівника ВАТ “Зерно” від 06.10.2003 № 53 було
прийнято на посаду охоронника Стасюка Івана Григоровича, якому
встановлено інвалідність.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону ( 875-12 ) штрафних санкцій.
Судовими інстанціями з достатньою повнотою встановлено фактичні
дані, що входять до предмету доказування зі справи, та цим
обставинам дано правильну юридичну оцінку.
Статтею 19 Закону ( 875-12 ) для підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності і господарювання
встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від
загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25
чоловік –у кількості одного робочого місця, якщо інше не
передбачено законом.
Частиною першою статті 18 Закону ( 875-12 ) обов’язок
працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім того, відповідно до пункту 10 Положення ( 314-95-п )
працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою
зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних
депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Згідно з пунктом 5 Положення ( 314-95-п ) підприємства
розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів,
включають їх до колективного договору, інформують центри
зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та
відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
У пункті 14 Положення ( 314-95-п ) визначено, що підприємства
інформують державну службу зайнятості та місцеві органи
соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
У постановах від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03,
( n0060700-04 ) від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та від
29.03.2005 № 05/144 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 ) Верховним
Судом України викладено правову позицію, згідно з якою суди
мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло підприємство органи
працевлаштування про створені робочі місця для працевлаштування
інвалідів; якщо названі органи були повідомлені, то чи
направлялись інваліди для працевлаштування і, відповідно, з чиєї
вини направлені інваліди не були працевлаштовані або їм було
відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади.
Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає
підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами
обов’язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття
підприємством необхідних заходів для забезпечення такого
працевлаштування, до яких належать, зокрема, створення в
установленому порядку робочих місць у межах нормативу та
інформування названих органів про наявність вільних робочих
місць та вакантних посад, на яких може використовуватись праця
інвалідів.
Факт працевлаштування відповідачем одного інваліда у жовтні 2003
року в даному разі не впливає на показник середньооблікової
чисельності працюючих на підприємстві інвалідів у звітному році.
Адже у Звіті про зайнятість інвалідів за формою державної
статистичної звітності № 10-ПІ поштова - річна, затвердженому
наказом Держкомстату України від 10.01.2002 № 49 ( v0049202-02 )
передбачено, що чисельність штатних працівників, яким за
висновками медико-соціальних експертних комісій встановлена
інвалідність, визначається в особах за правилами пунктів 3.3.1 -
3.3.3 Інструкції із статистики чисельності працівників, зайнятих
у народному господарстві, затвердженої наказом Міністерства
статистики України від 07.07.1995 № 171. ( z0287-95 ) Згідно з
підпунктом 3.3.3 розділу ІІІ цієї Інструкції ( z0287-95 )
середньооблікова чисельність працівників за період з початку
року (в тому числі за квартал, півріччя, 9 місяців, рік)
обчислюється шляхом підсумовування середньооблікової чисельності
працівників за всі місяці роботи підприємства, що минули за
період з початку року до звітного місяця включно та ділення
одержаної суми на кількість місяців за період з початку року,
тобто відповідно на 2, 3, 4...12. Отже, у випадку фактичної
тривалості роботи інваліда на підприємстві відповідача у 2003
році, менше ніж 6 місяців, за результатами проведеного згідно з
вимогами цієї Інструкції ( z0287-95 ) розрахунку
середньооблікової чисельності інвалідів у цьому звітному періоді
кількість працюючих інвалідів дорівнюватиме 0 осіб.
Попередніми судовими інстанціями з цієї справи правильно не
взято до уваги довід скаржника щодо необхідності звільнення його
від сплати штрафних санкцій на підставі припису пункту 6 Указу
Президента України від 03.07.1998 № 727/98 “Про спрощену систему
оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого
підприємництва” ( 727/98 ), за яким суб'єкт малого
підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником,
зокрема, внесків до Фонду України соціального захисту інвалідів.
Адже відрахування до Фонду соціального захисту інвалідів у
порівнянні зі штрафом, передбаченим статтею 20 Закону,
( 875-12 ) не мають характеру обов’язкових платежів, а
сплачуються лише в тому разі, коли підприємством не виконується
норматив зі створення робочих місць, призначених для
працевлаштування інвалідів. Тобто такі платежі мають саме
характер санкцій за нестворення робочих місць.
Не є підставою для звільнення суб’єктів господарювання від
юридичної відповідальності за порушення вимог законодавства у
сфері соціального захисту інвалідів (зокрема від сплати штрафних
санкцій до названого Фонду за недодержання установленого
нормативу забезпечення працевлаштування інвалідів) й відсутність
у звітному періоді у підприємства прибутку.
Так, відповідно до частин третьої, четвертої статті 20 Закону
( 875-12 ) сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання),
установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок
прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх
податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності
коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення
стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і
організації в порядку, передбаченому законом.
Таким чином, Закон ( 875-12 ) не ставить в залежність обов’язок
щодо сплати санкцій від наявності чи відсутності прибутку, а
вказує лише джерело сплати виходячи з того, що сплачені чи
стягнуті за рішенням суду штрафні санкції не можуть бути
віднесені підприємством на собівартість продукції чи надані
послуги.
Відповідну правову позицію викладено, зокрема, у постанові
Верховного Суду України від 21.06.2005 № 05/343 зі справи
№ 1/255.
За таких обставин з урахуванням встановлених господарськими
судами обставин справи, зокрема, факту невжиття відповідачем
необхідних заходів для працевлаштування інвалідів відповідно до
нормативу, висновок попередніх інстанцій про правомірність
стягнення з ВАТ “Зерно” штрафних санкцій у сумі 2636 грн. є
правильним.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 111-9-111-11 ГПК
України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Чернівецької області від 08.11.2004
та постанову Львівського апеляційного господарського суду від
25.01.2005 зі справи № 12/254 залишити без змін, а касаційну
скаргу відкритого акціонерного товариства “Зерно” –без
задоволення.