ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29.11.2005 Справа N 3/340
Вищий господарський суд України у складі:
суддя Джунь В.В. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Львов Б.Ю.,
розглянувши касаційну скаргу Луганського обласного відділення
Фонду соціального захисту інвалідів, м. Луганськ,
на постанову Луганського апеляційного господарського суду від
23.08.2005
зі справи № 3/340
за позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального
захисту інвалідів (далі –Відділення)
до відкритого акціонерного товариства “Стахановський
вагонобудівний завод” (далі –Товариство), м. Стаханов Луганської
області,
про стягнення 60 351,07 грн.,
за участю представників:
позивача –не з’явився,
відповідача –Солоп О.В.,
В С Т А Н О В И В:
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Відділення звернулося до господарського суду Луганської області
з позовом про стягнення з Товариства 60 351,07 грн. цільових
коштів та штрафних санкцій за незайняті інвалідами робочі місця
в 2001 році.
Рішенням названого суду від 21.06.2005 (суддя Андреєва М.Л.),
залишеним без змін постановою Луганського апеляційного
господарського суду від 23.08.2005 (колегія суддів у складі:
Єжова С.С. –головуючий суддя, судді Парамонова Т.Ф., Семендяєва
І.В.), в позові відмовлено.
Рішення місцевого та постанову апеляційного господарських судів
мотивовано посиланням на те, що: рішення виконавчого комітету
Стаханівської міської ради Луганської області від 15.05.2001
№ 229 “Про встановлення нормативів робочих місць, призначених
для працевлаштування інвалідів в 2001 році” прийнято з
порушенням встановленого порядку, що виключає можливість його
застосування для задоволення позову; визначений виконавчим
комітетом норматив не було доведено до відповідача; обов’язок
підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не
супроводжується обов’язком з пошуку інвалідів для
працевлаштування; у 2001 році Товариство працювало збитково.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Відділення просить постанову Луганського апеляційного
господарського суду від 23.08.2005 скасувати через неправильне
застосування норм матеріального і процесуального права та
прийняти нове рішення про задоволення позову.
Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначило
про безпідставність її доводів та просило судові рішення зі
справи залишити без змін, а скаргу –без задоволення.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
- ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими
інстанціями обставин справи та правильність застосування ними
норм матеріального і процесуального права, заслухавши
представника відповідача, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про необхідність часткового задоволення касаційної
скарги з урахуванням такого.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
- фактично в 2001 році Товариством працевлаштовано дев’яносто
інвалідів;
- уповноважені органи не направляли інвалідів для
працевлаштування до відповідача;
- фактів відмови відповідачем інвалідам у прийомі на роботу в
2001 році не встановлено;
- відповідачем працевлаштовано 3 інваліда, які звернулися для
працевлаштування безпосередньо на підприємство;
- за результатами фінансово-господарської діяльності в 2001 році
Товариство прибутку не отримало та мало збитки.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача штрафних санкцій
(відрахувань), передбачених статтею 20 Закону України від
21.03.1991 № 875-ХІІ “Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (далі –Закон № 875 ( 875-12 )).
Статтею 19 Закону № 875 ( 875-12 ) (в редакції Закону України
від 14.10.1994 № 204/94-ВР, ( 204/94-ВР ) що діяла до
01.08.2001) було передбачено, що місцеві ради народних депутатів
спільно з підприємствами (об'єднаннями), установами і
організаціями, громадськими організаціями інвалідів, за участю
відділень Фонду України соціального захисту інвалідів у
Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та
Севастополі, на підставі пропозицій органів Міністерства
соціального захисту населення України щорічно визначають
нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування
інвалідів.
Частина перша статті 20 Закону № 875 ( 875-12 ) (в редакції
Закону України від 14.10.1994 № 204/94-ВР ( 204/94-ВР ))
встановлювала, що підприємства (об'єднання), установи і
організації (незалежно від форм власності та господарювання), на
яких працює інвалідів менше, ніж встановлено нормативом,
зобов'язані щорічно відраховувати до відділень Фонду України
соціального захисту інвалідів у Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі цільові кошти на створення
робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, і на
здійснення заходів щодо їх соціально-трудової та професійної
реабілітації. Розмір відрахувань визначався середньою річною
заробітною платою на відповідному підприємстві (об'єднанні), в
установі і організації за кожне робоче місце, не зайняте
інвалідом.
Зазначені норми змінено Законом України від 05.07.2001
№ 2606-ІІІ ( 2606-14 ) “Про внесення змін до Закону України
“Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”
( 875-12 ), який набрав чинності з 01.08.2001.
Відповідно до статті 19 Закону № 875 ( 875-12 ) (в редакції
Закону України від 05.07.2001 № 2606-ІІІ ( 2606-14 )) для
підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від
форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі
чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо
працює від 15 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця.
Частиною першою статті 20 Закону № 875 ( 875-12 ) (в редакції
Закону України від 05.07.2001 № 2606-ІІІ ( 2606-14 )) визначено,
що підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно
від форми власності і господарювання, де кількість працюючих
інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим
частиною першою статті 19 цього Закону, ( 875-12 ) щороку
сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального
захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у
розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному
підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне
робоче місце, не зайняте інвалідом.
Положенням про робоче місце інваліда і про порядок
працевлаштування інвалідів (далі –Положення( 314-95-п ) ),
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від
03.05.1995 № 314, ( 314-95-п ) визначено, що робоче місце
інваліда - це окреме робоче місце або ділянка виробничої
площі на підприємстві (об'єднанні), в установі та організації
незалежно від форм власності та господарювання, де створено
необхідні умови для праці інваліда (пункт 1); робоче місце
інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим
вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології,
атестоване спеціальною комісією підприємства за участю
представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських
організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування
на ньому інваліда (пункт 3); підприємства розробляють заходи
щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до
колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві
органи соціального захисту населення та відділення Фонду
соціального захисту інвалідів про створення (пристосування)
робочих місць для працевлаштування інвалідів (пункт 5).
Пунктом 14 Положення ( 314-95-п ) встановлено, що підприємства:
у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі
місця для працевлаштування інвалідів; щорічно до 1.02.року, що
настає за звітним, подають відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів відомості про середню річну заробітну плату на
підприємстві, середньооблікову чисельність штатних працівників
облікового складу та про кількість працюючих інвалідів;
інформують державну службу зайнятості та місцеві органи
соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
Частиною першою статті 18 Закону № 875 ( 875-12 ) і пунктом 10
Положення ( 314-95-п ) передбачено, що працевлаштування
інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України,
Міністерства соціального захисту населення України, місцевими
радами, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998
№ 244, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.07.1998
за № 464/2904, ( z0464-98 ) затверджено Інструкцію щодо
заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН
“Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та
потребу в працівниках” і № 4-ПН “Звіт про вивільнення
працівників”, відповідно до підпункту 2.1 пункту 2 якої:
- звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від
форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28
числа щомісячно;
- у разі потреби термінового заміщення наявних вільних робочих
місць, що виникли у міжзвітний період у зв'язку зі звільненням
працівників, дані про ці місця подаються додатково, в міру їх
виникнення;
- в графі 4 звіту за формою № 3-ПН проставляється наявність
вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок річної броні,
встановленої місцевими державними адміністраціями, для
працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і
не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також
для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних
робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної
категорії громадян окремо під встановленими шифрами (інваліди
мають шифр 14”).
Отже, законодавство України обов’язок з безпосереднього
працевлаштування інвалідів покладає на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але
цьому мають передувати певні дії підприємств (об'єднань),
установ і організацій зі створення робочих місць для інвалідів
та з відповідного інформування зазначених органів з метою
працевлаштування інвалідів.
Проте ні місцевим, ані апеляційним господарськими судами не
з’ясовано: яку кількість робочих місць для інвалідів мав
створити відповідач у 2001 році; чи розроблялися Товариством
заходи (і які саме) щодо створення робочих місць для інвалідів;
які дії для створення таких робочих місць фактично здійснено
відповідачем; чи інформувало (і як саме) Товариство державну
службу зайнятості та Відділення про наявність вільних робочих
місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів (зокрема,
шляхом подання звітності за формою № 3-ПН з.12.2000 року по
грудень 2001 року); які заходи вживалися органами, визначеними в
статті 18 Закону № 875, ( 875-12 ) щодо працевлаштування
інвалідів на робочі місця до Товариства; з яких причин не
направлялися інваліди для працевлаштування до відповідача.
На необхідність з’ясування цих обставин звертав увагу й
Верховний Суд України в постановах від 20.07.2004 зі справи
№ 2-23/9789-03, ( n0060700-04 ) від 11.01.2005 зі справи № 6/203,
( sp21/027 ) від 25.01.2005 зі справи № 8/203-04
( sp21/056 ) та
інших.
Водночас факт відсутності у Товариства прибутку в 2001 році не
може бути підставою для відмови в позові, оскільки стаття 20
Закону № 875 ( 875-12 ) не ставить обов'язок щодо сплати
штрафних санкцій (відрахування коштів) у залежність від
наявності чи відсутності прибутку.
Таку правову позицію викладено в постановах Верховного Суду
України від 14.06.2005 зі справи № 6/324, ( v_324700-05 ) від
21.06.2005 зі справи № 1/255 та від 18.10.2005 зі справи
№ 21/221 ( v_221700-05 ).
Таким чином, попередні судові інстанції припустилися
неправильного застосування приписів частини першої статті 47 ГПК
України ( 1798-12 ) щодо прийняття судового рішення суддею за
результатами обговорення усіх обставин справи та частини першої
статті 43 цього Кодексу ( 1798-12 ) стосовно всебічного, повного
і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи
в їх сукупності, що відповідно до частини першої статті 111-10
ГПК України ( 1798-12 ) є підставою для скасування судових
рішень зі справи.
Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті 111-7
ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати
питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково
перевіряти докази.
З огляду на наведене справа має бути передана на новий судовий
розгляд до суду першої інстанції, під час якого необхідно
встановити обставини, зазначені в цій постанові, дати їм та
доводам сторін належну правову оцінку і вирішити спір відповідно
до вимог закону.
Керуючись статтями 111-7, 111-9 - 111-12 ГПК України
( 1798-12 ), Вищий господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
1. Касаційну скаргу Луганського обласного відділення Фонду
соціального захисту інвалідів задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду Луганської області від 21.06.2005
та постанову Луганського апеляційного господарського суду від
23.08.2005 зі справи № 3/340 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду
Луганської області.