ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22.11.2005 Справа N 7/83
Вищий господарський суд України у складі:
суддя Селіваненко В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь
В.В.
розглянув касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства
“Решетилівський маслозавод”, смт Решетилівка Полтавської області
(далі –ВАТ “Решетилівський маслозавод”)
на рішення господарського суду Полтавської області від
28.07.2005
зі справи № 7/83
за позовом Полтавського обласного відділення Фонду соціального
захисту інвалідів, м. Полтава
до ВАТ “Решетилівський маслозавод”
про стягнення 27022 грн.
Судове засідання проведено за участю представників:
відділення Фонду –не з’явились,
ВАТ “Решетилівський маслозавод” –Цикаришвілі Б.Т.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський
суд України
В С Т А Н О В И В:
Відділення Фонду звернулося з позовом про стягнення з
відповідача 27022 грн. заборгованості зі сплати штрафних санкцій
за недодержання законодавчо встановленого нормативу робочих
місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини
першої статті 17, частини четвертої статті 50, статті 104
Кодексу адміністративного судочинства України ( 2747-15 ) до
компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де
позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Статтею 50 цього Кодексу ( 2747-15 ) встановлено перелік
позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами
владних повноважень, можуть бути відповідачами у справах за
позовами суб’єктів владних повноважень. На даний час цей перелік
є вичерпним, оскільки чинним законодавством не передбачено інших
випадків подання суб’єктами владних повноважень адміністративних
позовів до суб’єктів господарювання.
Рішенням господарського суду Полтавської області від 28.07.2005
(суддя Іванко Л.А.) позов задоволено. Назване рішення з
посиланням на приписи статей 18-20 Закону України “Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні” ( 875-12 ) (далі
–Закон ( 875-12 )), пункту 14 Положення про робоче місце
інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314
( 314-95-п ) (далі - Положення № 314
( 314-95-п )),
мотивовано обов’язком ВАТ “Решетилівський маслозавод” сплатити
штрафні санкції за невиконання нормативу робочих місць для
забезпечення працевлаштування інвалідів у зв’язку з невжиттям
відповідачем необхідних заходів для дотримання цього нормативу.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України ВАТ
“Решетилівський маслозавод” просить скасувати зазначений судовий
акт суду першої інстанції та прийняти нове рішення по суті
спору, посилаючись на порушення судом норм матеріального права.
Зокрема, скаргу з посиланням на приписи статей 19-20 Закону
( 875-12 ) мотивовано тим, що створення підприємством робочого
місця для інваліда з урахуванням індивідуальних програм
реабілітації неможливе без наявності інваліда, у той час коли
обов’язок пошуку та працевлаштування інвалідів покладено на
органи соціального захисту населення. Крім того, як зазначає
скаржник, відсутність у підприємства облікованого прибутку у
звітному році виключає можливість накладення на відповідача
штрафних санкцій в порядку статті 20 Закону ( 875-12 ).
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) (далі
–ГПК України ( 1798-12 )) належним чином повідомлено про час і
місце розгляду касаційної скарги.
Перевіривши повноту встановлення місцевим господарським судом
фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм
матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення
представника відповідача, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної
скарги з огляду на таке.
Судом першої інстанції у справі встановлено, що:
- середньооблікова чисельність штатних працівників на
підприємстві відповідача у звітному 2004 році становила 363
особи; чотиривідсотковий норматив робочих місць для
працевлаштування інвалідів складав 15 осіб, фактично у звітному
періоді чисельність штатних працівників, яким встановлено
інвалідність, на ВАТ “Решетилівський маслозавод” становила 5
осіб;
- з урахуванням середньорічної заробітної плати штатного
працівника на підприємстві відповідача (2702 грн.) розрахунок
суми штрафних санкцій за нестворені 10 робочих місць для
працевлаштування інвалідів у звітному 2004 році становить 27022
грн., які самостійно ВАТ “Решетилівський маслозавод” не
сплачено;
- ВАТ “Решетилівський маслозавод” не повідомляло протягом 2004
року державну службу зайнятості та місцеві органи соціального
захисту населення про наявність вільних робочих місць, на яких
могла використовуватись праця інвалідів.
Причиною виникнення спору зі справи стало питання про
правомірність стягнення з відповідача передбачених статтею 20
Закону ( 875-12 ) штрафних санкцій.
Судом першої інстанції з достатньою повнотою встановлено
фактичні дані, що входять до предмету доказування зі справи, та
цим обставинам дано правильну юридичну оцінку.
Статтею 19 Закону ( 875-12 ) для підприємств, установ і
організацій незалежно від форм власності і господарювання
встановлюється норматив робочих місць для забезпечення
працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від
загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25
чоловік –у кількості одного робочого місця, якщо інше не
передбачено законом.
Частиною першою статті 18 Закону ( 875-12 ) обов’язок
працевлаштування інвалідів покладено на центральний орган
виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органи
місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів.
Крім того, згідно з пунктом 10 Положення № 314 ( 314-95-п )
працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою
зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних
депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням
побажань, стану здоров'я інвалідів, їхніх здібностей і
професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Відповідно до пункту 5 Положення № 314 ( 314-95-п )
підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для
інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують
центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення
та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення
(пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів. У
пункті 14 Положення № 314 ( 314-95-п ) визначено, що
підприємства, зокрема, у межах доведеного нормативу створюють за
власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів;
інформують державну службу зайнятості та місцеві органи
соціального захисту населення про вільні робочі місця та
вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів.
У постановах від 20.07.2004 № 04/336 зі справи № 2-23/9789-03,
( n0060700-04 ) від 29.03.2005 № 05/145 зі справи № 13/403 та від
29.03.2005 № 05/144 зі справи № 3/118 ( v_118700-05 ) Верховним
Судом України викладено правову позицію, згідно з якою суди
мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло підприємство органи
працевлаштування про створені робочі місця для працевлаштування
інвалідів; якщо названі органи були повідомлені, то чи
направлялись інваліди для працевлаштування і, відповідно, з чиєї
вини направлені інваліди не були працевлаштовані або їм було
відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади.
Аналіз наведених положень чинного законодавства України дає
підстави для висновку про те, що виконанню відповідними органами
обов’язку працевлаштовувати інвалідів повинно передувати вжиття
підприємством необхідних заходів для забезпечення такого
працевлаштування, до яких належать, зокрема, створення в
установленому порядку робочих місць у межах нормативу та
інформування органів соціального захисту населення про наявність
вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може
використовуватись праця осіб з обмеженою працездатністю.
Посилання скаржника про неможливість накладення на підприємство
стягнень в порядку статті 20 Закону ( 875-12 ) у випадку
відсутності облікованого прибутку у звітному періоді не можуть
бути взяті до уваги Вищим господарським судом України.
Так, відповідно до частин третьої, четвертої статті 20 Закону
( 875-12 ) сплату штрафних санкцій підприємства (об'єднання),
установи і організації провадять відповідно до закону за рахунок
прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх
податків і зборів (обов'язкових платежів). У разі відсутності
коштів штрафні санкції можуть бути застосовані шляхом звернення
стягнення на майно підприємства (об'єднання), установи і
організації в порядку, передбаченому законом.
Отже, Закон ( 875-12 ) не ставить обов’язок щодо сплати санкцій
у залежність від наявності чи відсутності прибутку, а вказує
лише джерело сплати виходячи з того, що сплачені чи стягнуті за
рішенням суду штрафні санкції не можуть бути віднесені
підприємством на собівартість продукції чи надані послуги.
Відповідну правову позицію викладено, зокрема, у постанові
Верховного Суду України від 21.06.2005 № 05/343 зі справи
№ 1/255.
З урахуванням викладеного, на думку Вищого господарського суду
України, оскаржуване рішення, прийнято з дотриманням норм
матеріального та процесуального права, а відтак передбачених
підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись статтями 111-9-111-11 ГПК України ( 1798-12 ), Вищий
господарський суд України
П О С Т А Н О В И В:
Рішення господарського суду Полтавської області від 28.07.2005
зі справи № 7/83 залишити без змін, а касаційну скаргу
відкритого акціонерного товариства “Решетилівський маслозавод”
–без задоволення.