3/341 Про стягнення штрафних санкцій у сумі 139 983,48 грн. за нестворені робочі місця для працевлаштування інвалідів у 2003 році. - Текст документа

Рішенням господарського суду Луганської області від 21.06.2005 (суддя Андреєва М.Л.), залишеним без змін постановою Луганського апеляційного господарського суду від 23.08.2005 (колегія суддів у складі: Єжова С.С. –головуючий, судді Парамонова Т.Ф., Семендяєва І.В.), у задоволенні позову про стягнення 113 063, 58 грн. штрафних санкцій відмовлено; припинено провадження щодо решти позовних вимог на підставі пункту 1 частини першої статті 80 ГПК. Зазначені рішення судових інстанцій з посиланням на приписи статей 17 – 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (875-12) (далі –Закон (875-12) ), статті 250 Господарського кодексу України (436-15) (далі – ГК (436-15) ) та пунктів 1 –5, 10 –14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 року № 314 (314-95-п) (далі –Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (314-95-п) ), мотивовано тим, що, по-перше, відповідними органами працевлаштування було направлено лише одного інваліда для працевлаштування на ВАТ “Стахановський вагонобудівний завод”, по-друге, відповідач протягом звітного періоду повідомляв органи працевлаштування про наявність на його підприємстві вільних робочих місць, на яких могла використовуватися праця інвалідів, і, по-третє, у відповідача був відсутній прибуток за результатами фінансово-господарської діяльності за звітний період.

У касаційній скарзі від 01.09.2005 до Вищого господарського суду України відділення Фонду просить скасувати постанову Луганського апеляційного господарського суду від 23.08.2005 зі справи та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов. Скаргу з посиланням на приписи статей 19 – 20 Закону (875-12) , пунктів 2, 3, 5, 7, 9 та 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (314-95-п) мотивовано тим, що, по-перше, підприємство має займатись пошуком інвалідів для виконання вимог нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, по-друге, мають атестуватись усі робочі місця, в тому числі і не зайняті інвалідами, і, по-третє, заперечується висновок попередніх судових інстанцій про те, що сплата штрафних санкцій може здійснюватись лише за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства.

Сторони відповідно до статті 111-4 ГПК (1798-12) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. Представники сторін в судове засідання не з’явилися.

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

Попередніми судовими інстанціями зі справи встановлено, що:

- відповідно до поданого ВАТ “Стахановський вагонобудівний завод” звіту “Про зайнятість і працевлаштування інвалідів” за формою державної статистичної звітності № 10-ПІ поштова-річна за 2003 рік середньооблікова чисельність штатних працівників на підприємстві у звітному періоді становила 2571 особу; фонд оплати праці штатних працівників на підприємстві становив 13 842, 2 тис. грн.; чотиривідсотковий норматив місць для працевлаштування інвалідів на підприємстві відповідача за звітний період становив 103 інваліда (2571 чол. х 4%); фактично на підприємстві у звітному періоді було працевлаштовано 82 інваліда;

- сума штрафних санкцій за нестворені робочі місця для інвалідів у звітному 2003 році становила 113 063,58 грн., і відповідачем її самостійно не сплачено;

- позов про стягнення штрафних санкцій подано відділенням Фонду пізніш як через рік після подання ВАТ “Стахановський вагонобудівний завод” звіту за формою державної статистичної звітності № 10-ПІ за 2003 рік;

- ВАТ “Стахановський вагонобудівний завод” інформував звітами за формою N 3-ПН щомісячно протягом 2003 року державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких могла використовуватися праця інвалідів на його підприємстві;

- у 2003 році органами працевлаштування було направлено до ВАТ “Стахановський вагонобудівний завод” лише одного інваліда, який був працевлаштований;

- у ВАТ “Стахановський вагонобудівний завод” був відсутній прибуток за наслідками фінансово-господарської діяльності за 2003 рік.

Причиною виникнення спору зі справи стало питання про правомірність стягнення з ВАТ “Стахановський вагонобудівний завод” штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону (875-12) .

Відповідно до вимог чинного законодавства встановлено певні вимоги до створення робочих місць інвалідів на підприємствах, порядку працевлаштування інвалідів на підприємствах, а також визначено відповідальність підприємств за порушення цих вимог у вигляді сплати штрафних санкцій.

У частині першій статті 18 Закону (875-12) в редакції, що була чинною на час виникнення спірних відносин зі справи, визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.

Згідно з пунктом 5 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (314-95-п) підприємства розробляють заходи щодо створення робочих місць для інвалідів, включають їх до колективного договору, інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.

У пункті 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (314-95-п) визначено, що підприємства інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів. У постановах від 20.07.2004 зі справи ( n0060700-04 ) (n0060700-04) , від 29.03.2005 зі справи № 13/403 та від 29.03.2005 зі справи № 3/118 (v_118700-05) Верховним Судом України викладено правову позицію, згідно з якою суди мають з’ясовувати, зокрема, чи повідомляло підприємство органи працевлаштування про створені робочі місця для працевлаштування інвалідів; якщо названі органи були повідомлені, то чи направлялись інваліди для працевлаштування і, відповідно, з чиєї вини направлені не були працевлаштовані або їм було відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади. Отже, працевлаштування інвалідів може здійснюватись органами працевлаштування інвалідів, визначеними у статті 18 Закону (875-12) , лише за наявності отриманої від підприємства інформації про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватись праця інвалідів. Попередніми судовими інстанціями зі справи встановлено, що ВАТ “Стахановський вагонобудівний завод” інформував протягом звітного періоду органи працевлаштування про наявність на його підприємстві вільних робочих місць, на яких могла використовуватися праця інвалідів.

Відповідно до пункту 2.1 Інструкції щодо заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН “Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках”, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 № 244 (z0464-98) : звіт за формою N 3-ПН подається підприємствами, незалежно від форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28 числа щомісячно;;... у графі 4 (з графи 2) проставляється наявність вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок річної броні, встановленої місцевими державними адміністраціями відповідно до статті 5 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про зайнятість населення” (665/97-ВР) , для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної категорії громадян окремо під такими шифрами:... 14 - інваліди. Отже, звіти за формою державної статистичної звітності № 3-ПН містять вичерпну інформацію про наявність на підприємстві вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів протягом звітного періоду.

Помилковими є твердження скаржника про те, що відповідач мав атестувати усі робочі місця, в тому числі і не зайняті інвалідами. У визначенні того, чи створено робоче місце інваліда, слід враховувати положення чинного законодавства України в їх системному взаємозв’язку, зокрема, такі:

- пунктом 3 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (314-95-п) передбачено, що робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників медико-соціальної експертної комісії, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда;

- у частині першій статті 17 Закону (875-12) визначено, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом;

- згідно з частинами другою та третьою статті 18 Закону (875-12) підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;

- відповідно до частини першої статті 12 Закону “Про охорону праці” (2694-12) підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників;

- у пункті 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів (314-95-п) визначено, що підприємства створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

- пунктом 32 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1992 № 83 (83-92-п) , визначено таке: “Медико-соціальні експертні комісії видають особам, визнаним інвалідами, довідки МСЕК та індивідуальні реабілітаційні програми і в триденний строк надсилають копії цих документів управлінню праці та соціального захисту населення районної, районної в мм. Києві та Севастополі державної адміністрації та відповідному відділу, управлінню міської, районної у місті ради, на території якого проживає інвалід. Копія програми надсилається також підприємству, установі, організації, яка зобов'язана надавати соціальну допомогу і здійснювати реабілітацію інваліда”.

Отже, створення підприємством для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливе без наявності інваліда, пошуком якого зобов’язані займатись органи та організації, визначені у частині першій статті 18 Закону. У постановах Верховного Суду України від 20.07.2004 зі справи ( n0060700-04 (n0060700-04) ), від 11.01.2005 зі справи № 6/203 (sp21/027) , від 25.01.2005 зі справи № 8/203-04 (sp21/056) та від 08.02.2005 зі справи № 17/20 (v7_20700-05) викладено правову позицію, згідно з якою обов’язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов’язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Попередні судові інстанції дійшли правильного висновку про необхідність застосування до спірних відносин сторін приписів статті 250 ГК (436-15) . Згідно з пунктом 1 розділу ІХ “Прикінцеві положення” ГК (436-15) цей Кодекс набирає чинності з 1.01.2004 року.

Відповідно до припису пункту 4 Порядку сплати підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 № 1767 (1767-2001-п) , суми штрафних санкцій перераховуються підприємствами в дохід державного бюджету на рахунки органів Державного казначейства, відкриті в установах Національного банку за балансовим рахунком № 3510 або в установах комерційних банків за балансовим рахунком № 2510. Штрафні санкції сплачуються підприємствами самостійно не пізніше 15.04.року, що настає за звітним.

З викладених приписів чинного законодавства та встановлених судовими інстанціями обставини справи випливає, що оскільки звітним періодом сплати штрафних санкцій у цій справі є 2003 рік, то штрафні санкції повинні були сплачені відповідачем не пізніше 15.04.2004 року. А отже, припис статті 250 ГК (436-15) має бути застосовано до спірних відносин сторін зі справи. Відповідно до змісту цієї норми адміністративно-господарські санкції, до кола яких відносяться і штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону (875-12) , можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. Попередніми судовими інстанціями встановлено, що позов про стягнення штрафних санкцій подано відділенням Фонду пізніш як через рік після подання ВАТ “Стахановський вагонобудівний завод” звіту за формою державної статистичної звітності № 10-ПІ за 2003 рік.

Отже, попередніми судовими інстанціями з достатньою повнотою встановлено обставини, що входять до предмету доказування зі справи, та цим обставинам дано правильну юридичну оцінку.

Попередні судові інстанції зі справи дійшли помилкового висновку про те, що відповідно до частини третьої статті 20 Закону (875-12) сплата штрафних санкцій може здійснюватись лише за рахунок прибутку, який залишається в розпорядженні підприємства. У постановах від 14.06.2005 зі справи № 6/324 (v_324700-05) та від 21.06.2005 зі справи № 1/255 Верховним Судом України викладено правову позицію, згідно з якою суди не можуть відмовляти у вимозі про стягнення штрафних санкцій лише з тієї підстави, що за даними бухгалтерського обліку чи податкової звітності у підприємства був відсутній прибуток у звітному періоді.

Проте, неправильне застосування до спірних відносин сторін зі справи припису частини третьої статті 20 Закону (875-12) не вплинуло на правильність висновку судових інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки відповідачем вжито усіх залежних від нього заходів для виконання вимог нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів. Відповідно до частини 2 статті 218 ГК (436-15) учасник господарських відносин відповідає за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

За змістом приписів пунктів 8 та 9 статті 3, пункту 4 частини 1 статті 17, частини 4 статті 50, статті 104 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) до компетенції адміністративних судів не віднесено спори, де позивачами є відділення Фонду соціального захисту інвалідів. На даний час статтею 50 цього Кодексу (2747-15) встановлено вичерпний перелік позовів, за якими юридичні та фізичні особи, що не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами у справі за позовами суб’єктів владних повноважень. Отже спір з цієї справи відноситься до підвідомчості господарських судів.